Порух фіранки…
Хтось відчинив вікно?
Хто? Ти сама у величезній квартирі… Намагаєшся щось розгледіти…
- Агов… - ще більше стиснулося серце… Твій голос… Він…Він облетів усю квартиру: ось один раз зустрівся із холодильником і повернувся назад, ось велика шафа у вітальні, а ось… Ти відчула його присутність. Ти відчула її усіма своїми судинами. Вони категорично відмовлялися транспортувати лід - крижини твого страху угору, до серця, від усіх закінчень твого закляклого тіла.
А у голові:
- Як на фільм жахів, то не вистачає лише містично пригнічуючої музики. Врешті-решт, на дешевий зійде… Дійсно, яка ж із мене акторка всесвітнього загалу. Вистачить і маленької нікчемної стрічки, яку розчавлять критики місцевої газетки. Чи, що ще краще( у протилежному розумінні), - пліткарки біля твого під’їзду… Пам’ятаєш, як вони смакували новиною про скасування твоїх заручин? А найліпша ще й запитала:
- Що це я, люба, не бачу твого півня? Хоча, що йому робити біля нашого будинку: уже встиг усі квіти на моїй клумбі своїм авто знищити. Мабуть, на сусідні переїхав…
Тоді ти промовчала. Змовчала і тоді, як у тебе почала зникати пошта. Ти взагалі весь час мовчала. Мовчала, коли вона почала заважати тобі працювати, коли вмикала о четвертій годині свої старі записи на пластинках. Пам’ятаєш, ти не витримала і подарувала їй сучасний програвач з навушниками. Тоді вона почала виносити сміття посеред ночі. Таку б показати у фільмі жахів.
- Шкода, що він пішов. Я б попрохала його зараз зіграти щось на саксофоні. Може, вийшло б непогане кіно. Бо від музики багато чого залежить.
Тут заборонено палити,
А в каміні вогонь.
Ти намагаєшся говорити безглузді речі,
Щоб приховати дешеві думки
Твого оточення…
Уста твої синтезують посмішку,
Крила ж линуть у стрічку минулого.
- Зіграй мені мою улюблену…
Ні, ще раніше. Туди, де не було штучних слів, спалахів зубів і вибухових зустрічей. Туди, де все було просто, невимушено і трохи буденно…
- А ви пам’ятаєте, як ми почали дружити?
Пам`ять… Дивна штука. Іноді відкриваєш такі скарби, що час шукати Атлантиду саме тут, у мотлосі спогадів.
Чи пам’ятаю? Може, пам’ятаю… Хоча, ні… Зовсім нічого. Нічого, бо не витримую брехні, а те, що залишилося від спогадів, видавати за правду неможливо.
- А от я пам’ятаю… Взагалі дивно, що ми почали товаришувати…
Почали товаришувати… Штучна фраза. Зовсім не може передати почуттів, процесу створення малої родини за її межами, ще одного лайнера у повітряному океані черствих взаємин.
- Ми ж зовсім різні… Дивно…
Пам’ятаю ще з курсу фізики, що протилежні заряди притягуються. Тому нічого дивного.
- Останній рік… Я буду сумувати…
Сумувати? Нащо? Я хочу, щоб про мене згадували або добре, або зовсім ніяк. Не хочу сумних спогадів.
Твоя ковдра не витримує морозів,
Тому ти спиш шкарпетках,
А серце ховаєш у морозильну камеру,
Щоб витримати спеку буднів.
Ти ненавидиш ранок,
А ще більше ніч.
Хоча самотності чхати на твої уподобання…
Самотність… Саме зараз, як ніколи раніше, вимагаю твоєї присутності. Але ти не прийдеш, бо я вимагала віддати ключі.
- Ти дуже сентиментальна й добра. Важко ж тобі буде у житті. Досить… Не плач…
Не плач? Сльози – це просто неземні опади, які, нажаль, не зрошують пустелі, а лише руйнують вічний лід.
- І що, зовсім не будеш сумувати?
Зовсім. Це все через сльози. Вологість повітря надто висока. Сумувати буду не я, тому не збрехала. Бо сумуватимемо ми ( я і моя льодова пустеля).
- Шкода все таки, що він пішов. Може, не вийшло б так просто. Доведеться помирати у повній тиші. Цікаво, коли знайдуть моє тіло? Наступного ранку, тижня чи…
Ми завжди боїмося самотності. Вимагаємо, щоб вона ніколи не відвідувала нашу домівку. Але набагато простіше позбавитися цього страху, вивільнити почуття і стати справжніми друзями. Бо лише вона ніколи не зрадить, навіть, якщо ти зрадиш її.
- А ти знаєш, що я не боюсь тебе. Я знаю, що ти бажаєш моєї смерті, але мені нічого втрачати. Декілька років тому я б благала тебе не робити цього, але тепер… Тепер усе змінилося. Тепер я можу говорити усе, що думаю, не витрачаючи зайвий час на пошук більш м’яких слів, тепер я здатна завдавати рішучого болю у відповідь, тепер я можу відверто сказати, що таке кохання й щира дружба. Мені немає чого втрачати, бо втратити можна гаманець, а самого себе – неможливо…
О, я чую твої кроки. Завжди було цікаво, як я помру. Що ти обрав для мене: револьвер, ніж, отруту чи, може, мотузяний зашморг?
Ми зустрілись очима. Мої небесно-блакитні і його пекельно-чорні з облямівкою із зрадницького золота. Страху не було. Хотілося просто побачити його повністю, але у кімнаті було надто темно.
- Знаєш, у приречених є останнє бажання… Зіграй мені на саксофоні…
