Втомлена душа бродить неприкаяна
Втомлена душа бродила неприкаяна. Зазирала у вікна, стукала у двері, плакала… Не пускали, затуляли вуха, хрестилися… Дощ студив її ридання, обгортав мокрими нитками, вітер задував крики відчаю, сніг забілював рани. Із землі прогнана та небом не прийнята, душа стиналася у сни і скімлила. Шукала спокою, знесилена, не корилася. Відповідь прагнула осмислити, порожнечу заповнити.
Лише в один будинок не заходила, бо там були очі, ті очі, що спокою не давали. Боялась заглянути у них, побачити тугу ні з чим непорівнянну, печаль невиплакану, горе нерозказане. Вони гукали її, прив’язували до себе, знову і знову німими питаннями народжувалися. Раді були б забутися, відпустити грішну душу, та путами пуповини думки вп’ялися і тримали в обіймах незгасимої пам’яті.
Так і бродить втомлена душа неприкаяна. Зазирає у вікна, стукає у двері, плаче…
