Рідна душа
Плакала душа жінки, стискаючись у клубочок від болю.
– Рятуйся, йди. Він завдав тобі ножем брехні занадто велику рану, ти ледь врятувалася, біжи, – промовляв розум.
– Пробач, кохай. Його душа так багато років поруч, не раз огортала тебе теплом, коли тобі було важко та сумно. Вибач за те, що говорив тобі неправду, – шепотіло серце.
– Він не кохає тебе, інакше б не зрадив, казав правду. Ти не зможеш пробачити зради душі. Ти не забудеш цього останнього удару ножем брехні. Ти більше не зможеш довіряти йому. Він – твій захисник став твоїм ворогом. Біжи, - переконував розум.
– Поглянь на його душу. Вона плаче також від заподіяного тобі болю, як і ти. Його тіло стало кволим від болю, руки готові підхопити тебе, але його душа боїться наблизитися до тебе. Пробач», – благало серце.
Його душа також страждала. Занадто натягнута нитка між нами, може розірватися, не можна чекати, – вирішила його душа і сіла поруч біля душі жінки.
– Я намагалася захистити тебе від смертельної рани та гострого удару долі, тому скористалася ножем брехні, завдала тобі рану, а потім тебе хвору віднесла подалі від місця небезпеки. Я не хотіла вбивати твою віру у мене. Пробач… Я все ще кохаю тебе. Не рви ниточку, яка між нами. Залишися, - промовила врешті його душа.
– Я не знаю, чи зможу пробачити тобі. Все ще кохаю тебе, але удар в спину від того, кому довіряєш, не проходить безслідно. Довіра. Де взяти тепер мені її? Віра зникла. Люди, у яких є віра, схожі на квітучі дерева або ж на зелені саджанці, висаджені у родючий ґрунт. Моє ж тіло без сил, без сил і я – душа. Дерева віри майже засохли. Я не можу врятувати їх, – прошепотіла її душа. Тим часом її серце та розум боролися.
– Гаразд. Серце, ти переконало мене. Душа, спробуй вибачити. Нелегко буде виростити новий сад віри, тяжко буде відшукати у ньому довіру, але спробуй. Ти сильна, – виніс свій вердикт розум.
Її душа засвітилася, душа піднялася, але сумнів підповз занадто близько і став нашіптувати свою правду: «ґрунт для саду виснажився, не можна виростити дерево без води. Ти не знайдеш води для саду віри».
– Я допоможу тобі виростити новий сад віри! Я буду носити воду, поливати дерева, я буду стояти стіною, захищаючи маленькі саджанці від сильного вітру долі, буду робити все, щоб сад наш зацвів і обдарував тебе довірою. Сила віри творить чудеса. Весь світ потішить тебе знову яскравими барвами, ти відчуєш дивовижні аромати квітів з дерев нашого саду, – запевнила його душа.
Дві душі сиділи поруч, кохання дбайливо загорнуло їх в тонке, тепле покривало, сплетене з ніжності та любові. Стіна недовіри стала потроху танути, доки не зникла повністю. Засяяли душі світлом. Те світло поширилося по ниточці життя до двох інших душ – малюків, які були весь цей час теж поруч. Вони боялися, що натягнута ниточка між його та її душею розірветься, а разом з цим розірветься і їхній зв`язок з його душею.
Коли дві рідні душі злилися в одному сяйві, світло кохання осяяло душі малюків, і вони теж засяяли потужнім світлом любові. Це світло зігріло землю, вона перетворилася на родючий ґрунт для саду віри. Минуло трохи часу, і сад виріс, зацвів.
–Я вірю у тебе, я довіряю тобі, – нарешті змогла промовити її душа.
– Я з тобою, – відповіла його душа.
Всесвіт посміхався.
_
Із творчої скриньки 2013 р.
Васильків,
