Психологи не пиячать на роботі
З циклу "Вихід Є"
- Одного разу я рушила вночі до магазину…
Хельга не відводить очей від клієнтки… Боже, скільки вже літ занотовує оповіді до блокнота й вивчає водночас міміку співрозмовника… Історія більш ніж тривіальна. Хто не ходить уночі до крамниці, га? І саме по вівсяне печиво… Таких сотні тисяч. Просто вони не всі потрапляють до неї.
- У тому маркеті не було вівсяного печива. Довелося чимчикувати до іншого. Звідти вже виходила з повною торбою… аж спина вся спріла під кофтиною…
«Спина під кофтиною», – пише Хельга. Нічого нового під сонцем… чи під зорями…
- Але виявилося, що я вийшла чомусь не туди…
І клієнтка оповідає, як вона вийшла чи то до складів, чи до гаражів, чи до котельні – сама не збагнула гаразд, де опинилася.
- А втрапити куди намагалися?
- Та куди ж? Додому…
- І часто таке з вами? Щоб ви заблукали?
- У незнайомій місцевості – так. Але щоб у магазині, до якого бігаю двічі на тиждень… Та я замружившись можу хоч кого підвести до полиць із солодощами і навіть вибрати навпомацки чорний або білий шоколад! А тут… переплутати парадний вхід зі службовим!
Хельзі нудно. «Так, люба, зберися. Перед тобою клієнт. Йому треба допомогти. Ця Оксана зайшла у глухий кут. Чи ти забула, що в цій країні до психолога звертаються ледь не тоді, коли час бігти до психіатра?»
- А ви були тверезі? – уточнює психологиня.
- Так, слово честі… Я рідко вживаю спиртне. Зазвичай коли подружку мушу розрадити, то можемо пригубити по півлітра, не більше.
«Господи, чому я так не можу? – раптом хапається за голову Хельга. – Просто сісти та поговорити… Не як із клієнткою – як із найближчою подругою. Поплакати, посміятися… наговорити якихось нісенітниць… і не без півлітра…»
Так, їй теж хочеться випити. Чогось кислого, і щоб штинь на всю кімнату. І щоб уранці не могла звести голови. Як усі люди, Боже мій! Але вчасно осмикує себе: психологи не пиячать на роботі.
- Ви були самі там, серед гаражів? Чи когось іще побачили?
- О, я довго блукала, вже й розвиднилося… Було лячно. І – розпач. Адже мій дім – за двісті метрів від маркету, а я застрягла й не можу вибратися… В який бік іти? Скрізь загороджено… І комини гудуть…
Хельга озирається. За нею – барчик. У барчику – віскарик. Але ні. Пізніше.
- Аж тут люди валом почали кудись валити. Підозрюю, що з того ж таки магазину.
- Ви простежили, куди вони йшли?
- Вони прямували кудись і враз зникали. Я пішла за юрбою. Вони всі залазили до одної великої труби й щезали…
Психологиня підводиться. Їй ну дуже кортить відчинити барчик і витягти віскарик. Святого Миколая, як-не-як…
- Я спинилася перед трубою. Настала моя черга. Підтяглася. Видерлася. Усередині труба була повапнованою. Але прохід… Словом, він виявився такий вузесенький, що навіть моя голова туди не пролізла…
- І ви?..
- Стрибнула назад. А що робити? Шукати інший вихід… Ходжу, зазираю, чи нема де якої дірки… Аж тут підходить до мене одна пані: «Не підкажете, де тут відділ аспірантури?» А я їй: «А нащо він вам здався? Звідси нема дороги нікуди…»
«Бажання власного его, замасковані під альтруїстичні прагнення… як же, як же його називають класики?..»
- І що було далі? – випитує психологиня.
- Далі знову лишилася сама… Ще й де ділося моє вівсяне печиво…
Хельга не витримує. Рвучко відчиняє дверцята барчика, витягає пляшку й, грюкнувши нею об стіл, запитує співрозмовницю:
- Бахнемо?
Оторопіла співрозмовниця не відповідає.
- Я нікому не розповім, – обіцяє психологиня. Співрозмовниця, здавшись, бере в руки пляшку й надпиває.
- Та пийте, не соромтеся! – припрошує Хельга. – Знаєте, жаль, що вівсяне печиво зникло… Чи ви його все-таки знайшли?
«Скільки того життя?!» – врешті-решт вирішує власниця кабінету та, вхопивши пляшку, перехиляє її…
- Ой, де там те печиво! – нервується тим часом співрозмовниця. – Щойно надибала якусь лазівку, як виявилося, що я – топлес!
- Ви? – перепитує Хельга, похлинувшись віскарем, і робить другий ковток. – Як так сталося?
- Та… звідки я знаю! Може, поки в трубу залазила… А мо, ота пані мені заговорила зуби, а сама й кофтину, й майку, й ліфчик поцупила… І від розпачу я… я прокинулася…
Настає пауза. Якщо вірити годинникові, то час підбивати підсумки й запрошувати на наступний сеанс. Але Хельга вже готова з відповіддю, після якої непогано було б одразу ж піти в запій… сорі, у відпустку.
- Ось що я зрозуміла з вашого сну, Оксано, – виносить вирок психологиня, дивуючись, чому слова вимовляються так важко. – Ви дуже хотіли знайти роботу, щоб ні від кого не залежати матеріально. Щоб витрачати гроші тоді, коли цього схочеться вам…
Оксана завмирає.
- Але знайти щось по собі ви так і не змогли… У вас дуже розумна голова, тому вам важко пробитися там, де решта просто проскакує…
У клієнтки тремтять руки. Вона відпиває ще й віддає Хельзі.
- Тут ви приймаєте рішення займатися наукою й вступаєте до аспірантури. Багато радощів вашого життя, як-от вівсяне печиво, зникає безслідно. Ви розумієте, що після захисту кандидатської жодних перспектив, більше того, захист «роздягає» вас, робить не лише фінансово, а й емоційно безсилою в разі поразки… Хочете знати, що було б далі, якби ви прокинулися пізніше?
І Хельга випорожнює пляшку, нудьгу мов рукою знімає. Знову хочеться жити й працювати. Останній ривок.
- Оксано, вам треба народити дитину й піти в декрет. І годувати малюка грудьми – бажано до двох років. Для того ви їх уві сні й оголили.
- Що? – Оторопіла Оксана довго перетравлює Хельжину пораду.
- Ваш сон був віщим, – володарка двадцяти сертифікатів та сорока дипломів, хитнувши головою, струшує з себе млявість. – Єдина можливість вирватися з цієї безвиході – це стати матір’ю. Інакше блукатимете лабіринтами ще не один рік, поки збагнете, що не матеріальна незалежність робить нас щасливими…
- Але я навіть хлопця не маю, – не перестає дивуватися клієнтка.
- А це вже не в моїй компетенції. – І Хельга, підірвавшись зі свого крісла, хапає Оксану за шкірки й вишвирює її за двері. Кілька хвилин відлунює зойк потерпілої. Власниця кабінету акуратно спроваджує пляшку до сміттєвого відра.
«А тепер можна й на пенсію», – видихає шістдесятип’ятирічна гуру психоаналізу. І від її подиху розтають морозні візерунки; крізь шибку прозирає грудневий сніжно-сонячний Київ. Психологи не пиячать на роботі. Утім не так часто, врешті-решт, Святого Миколая збігається з приходом тисячного клієнта.
Київ, 2016
