Шлях до Небокраю
Частина 4 Одного весняного дня
В місто сьогодні весна завітала –
сонячні пестощі – щирі дарунки
з відлиском як діаманту-кристалу –
Втіха природи, її поцілунки.
Сонні дерева у сквері, у місті
Вже оживають, розплющують очі.
Їх пробудило жадання первісне;
скрізь у повітрі щось зріє уроче.
Вулиці тут уже стали тісними,
навіть просторі алеї бульвару.
В гулі автівок, людської рутини
в’януть, тьмяніють веснянії чари.
Втім, відчувалися чари усюди -
радісно, тепло, от-от полетіти.
Не заховатися, всюди здобуде
настрій, ще лагідний, сонця в зеніті.
Днина ясна не тримає на місці
і повертатись Лук’ян не хотів
в офіс тісний у самім середмісті. -
Йшов неквапливо між цих відчуттів.
І мимоволі нестримно хотілось,
хвильку посидіти, сівши на лавці.
Відпочиваючи, ніби без діла,
цілей немовби буденних дістався.
Так і вчинив, зупинився, присів.
Тут, у цім сквері, покинув рутину.
Втішливі крила зросли відчуттів -
в мрії свої він летів без упину.
Поруч де взявся патлатий старий;
сивобородий, в новім капелюсі.
Тренчовий плащ вже потерто-блідий,
довгий, видніють лиш чоботи куці.
Він обережно, повільно присів
і подивився у бік на Лук’яна.
Дивний прибулець з химерних світів,
Ніби, насправді, це привид, омана.
- Ось і нарешті, Лук’яне, зустрілись.
Певно, здивований будеш украй.
Борг віддавати пора, тому втілю
всі твої спогади про Небокрай.
Серце своє не бентеж, та скорися –
страх, хвилювання провісники істин.
Розповідь ця про твої таємниці,
сховані глибоко нинішнім змістом…
Подиву хлопця хватило б на трьох –
ніби окропом зненацька облили.
Дід, неквапливо завів монолог,
бороду, вуса погладжував сиві.
- Вибачте, часу не маю, вже йду,
годі сидіти, спізнюсь на роботу. –
вставши, ішов і прискорив ходу,
наче побачив страшенну істоту.
Навіть не встиг перетнути межу
скверу міського, як знов капелюх
перед очима з’явився знайомий:
- Час зачекає, оглянься навкруг?! –
Дід зупинився, обтрушує плащ . –
Краще вернімось туди, де сиділи.
Що налякав тебе, прошу, пробач. –
щиро промовив та зніяковіло.
БЦДСС, 2012 - дотепер
