Не розлучені
«У нашій родині розлучених не було…»
Таміла стисла губи і сердито зіщулила очі:
- Це вона мене за доньку вирішила пошпиняти. Три роки терпіла, а тут виявляється онде що.
- І що з того?
Ми з Тамілою час від часу спілкуємося. Вона сусідка моїх батьків. Не те щоб ми були подружками. Швидше запеклі співрозмовниці, бо обидві «ні разу не любительки поговорити». Як зійдемося на якійсь темі, то хоч водою відливай, так захоплюємося обоє. І ніби ж дорослі жінки, та гарний співрозмовник робить із нас зомбі. А ще ми обидві любимо подорожувати. То і зійшлися на цій подвійній підставі.
Дуже вже пече Тамілі доньчине розлучення. А тут ще й кума (подруга, ага) шпичака встромила в Тамілину рану. Ятрить.
Я Тамілі не психолог. Але людина не чужа, співчуваю. Та й співрозмовник я доладній: по селу не піду обговорювати, і гарантія не тільки в тому, що я секретів чужих не видаю, а ще й живу не тут, а тільки в гості приїжджаю, тож банально не маю часу на плітки.
Доньку Тамілину я трохи знаю, та й розказує Таміла про неї часто. І зятя Тамілиного я бачила і роздивилася. Ніби й ввічливий, і розумний, і рукастий, і роботящий, але… Є люди, котрих одразу не видно. Котрі ось тобі тут гарна картинка, а ти вдивляєшся і думаєш: «Невже сам Доріан Грей?» Не те щоб я так гарно в людях розбиралася. Але так вже трапилося, що з віком самі люди мене й навчили в них розбиратися.
Тамілина донька про розлучення говорити з матір’ю вже не хоче. Розказала раз, розказала другий, Таміла пеклася, то донька сказала: досить. Сама печешся, мене шматуєш, досить про це говорити. Та й таке ж: говори – не говори, що тут вдієш?
Була гарна пара, кілька років жили так, хоч серіал знімай. Поки бідніші були, поки вчилися, потім житло придбали. А потім зятеві робота підвернулася гарна, грошовита. І ніби гедзь укусив чоловіка. Почав зраджувати, до жінки прискіпуватися, дітей шпиняти. Вона потерпіла кілька років, а коли в’їв так, що дійшло до онкології, пішла від нього. Вичухалася, і така собі молодиця стала, що й гей. Тільки самотня. Мабуть це найбільше й пече Тамілі. Бо ж дитина лишилася одна. А чим вона одна? Поряд двоє діточок, то ж у квартирі у них весело і галасливо (я якось від мамки гостинця завозила, бачила). І донька весела. Гарно заробляє, діти вдягнені, добре вчаться. Самі подорожують, ще й бабусю з собою час від часу беруть, щоб не журилася вдома. А те що чоловіка поряд немає. Ну так, після тридцяти та з двома дітьми це не так уже й просто. Та й не хоче Натуся заміж. Сита я тим заміжжям, каже. Хочу жити.
А Таміла печеться. Бо кума Надєжда казали…
Що люди скажуть – це ключова проблема сучасності. В місті люди її трохи позбулися, а от в селі…
І от кума Надєжда сказали, що в їх родині не було розлучених.
- І що з того? – запитую я у Таміли, - що з того, що у них не було розлучених? А у твоїй родині не було таких гулящих, як її рідний брат (А то було притчею во язицех коли я дівувала. Так гуляв з кумою, що й кума побив за його ж жінку). Але ти чомусь за це куму Любу не шпиняла. Та й меншу доньку за коси чоловік ще в перший рік після шлюбу тягав. Тобі ж їх сусідка самій і розказувала, чи забула? Ти тоді так співчувала. А старша? Троє діток, чоловік, свій будинок… Ніби все красиво, правда ж?
Але в тому житті її немає взагалі. Бо вона має безліч функцій (ніби електроприлад), безліч обов`язків і ні крихти щастя від того. І ні підтримки, ні розуміння. На роботу чоловік не пускає. Вона тільки те й робить, що готує та прибирає. Мов прислуга. Твоя світ бачить. Дітей. І… у вашій родині молодиці биті були?
Таміла регочеться. Буває. Буває, коли сам себе заженеш у глухий кут, і потрібен хтось, хто збоку ціпочком вижене з того кута: «А киш! Іди собі!» Бо чого його ото шукати по тих глухих місцях?