Бурштинова кімната
Немає сенсу казати, де почалась ця історія. Досить лише зазначити, що це храм науки. Час, як не дивно, теперішній. А спосіб, на щастя, умовний.
Уявімо собі погано освітлений коридор під час перерви. Скрізь панує галас, емоції, а часто ще й підозрілі погляди, якими обмінюються обдаровані й зухвалі індивідууми. Раптом…
Зустрічаються двоє ще зовсім погано знайомих людей, хлопець і дівчина. Привіталися, а потім він ій каже відверто, при всіх: „Відчепися від мене, хіба не бачиш, я зайнятий?” . І її відповідь :”А я хіба тобі хоча б щось казала? Я розумію, тобі важко себе стримувати, але звідки в тебе ця некультурна звичка переривати співрозмовника на півслові, ще й натякаючи на свій клятий високий інтелект? Ти можеш вдавати, що читаєш чиї завгодно думки, та не мої!”. Мовчазний шок. Цей парубок, талановитий і привабливий, не звик, щоб з ним розмовляли в такому тоні. Дівчина починає розпалюватись ще більше. „Невже ти справді віриш, що я чекаю від тебе виконання твоєї обіцянки? Це тільки верхівка айсбергу, а сіль полягає зовсім не в цьому. Ти нікого не бачиш, крім себе. Люди для тебе – лише інструменти. Автомати для лестощів, ляльки для задоволення фізичних потреб, роботи для втамування жаги душевного тепла. Твоє життя – суцільний симулякр. Ти дуже зручно влаштувався. Ніхто не очікує, що за цими досконалими рисами обличчя, за цим образом митця, вічної дитини приховується енергетичний вампір. Ти прив’язуєш до себе своє оточення, викликаєш сміх, щоб ним харчуватись, а потім… Потім ти п’єш сльози нездійснених надій. Ось вона, твоя таємниця. Мовчиш? Куди поділася твоя легендарна кмітливість? Почекай-но, скоро я замовкну. Шановне панство!” (вона вже кричить й активно жестикулює). „ Подивіться уважно на свого улюбленця. Цей юний талант не відповідає жодній відомій істині. Справжній унікум! А кажуть, ніби геній та злодійство несумісні! У цій особистості вони поєднані нерозривно, це як „інь” та „янь””. Важко змалювати той ефект, який створили сказані слова. Частина публіки мовчала, напружено чекаючи продовження психологічної дуелі. Деякі сміялися й перешіптувалися. Ще кілька чоловік вже стояли поруч з обома учасниками „двобою”, щоб вони не перейшли від дискусії до жорсткіших методів з’ясування стосунків.
Юнак нарешті опанував себе і подумки вже блискуче відповів на всі ці несподівані звинувачення, але замість них з його уст зірвалося лише гірке :”Можеш не розраховувати на мою допомогу, я завжди знав, що ти являєш собою неабияку небезпеку”.
Молода речниця тільки очікувала моменту, коли зможе остаточно морально знищити опонента. Із переможним сміхом вона промовила :”Небезпеку? Дійсно, будь-яка правда небезпечна, коли роками будуєш свій імідж! Ви хотіли б знати, що насправді коїться в його душі?” – каже вона, звертаючись до юрби, що з кожною миттю більшає. „Це людина-дерево. Як у будь-якого дерева, в нього є живиця. Ця живиця – його вдавані, штучні емоції, якими він вас осліплює, вводить в оману. І ось ви, немов комахи, злітаєтесь на цю духмяну принаду і повільно, болюче гинете. Ви не здатні рухатись і поступово втрачаєте себе. А живиця через деякий час стає бурштином. Чудове, дороге, благородне каміння. Поезія агонізуючих душ у літньому сонячному промінні. Вашій долі можна тільки позаздрити, адже в серці цього красеня й розумника – ціла бурштинова кімната. Загадкова, нове диво світу. Я намагалася знайти від неї ключі, аж поки сама не потрапила в полон. Мені вже пізно боротись за своє життя, воно втрачене. Але якщо є тут ще хтось, хто не повірив у магію природи, схаменіться! Будь ласка, залишайтесь людьми, а не комахами тріасового періоду!”
Коротка пауза. Всім треба перевести подих . І тільки ці двоє диваків мовчки здивовано споглядають один одного. Дівчина зрозуміла, що припустилася тактичної помилки. Вона відкрила свої почуття зарано, а ще й намагаючись вкрити ім’я коханої людини ганьбою. Вона пішла на відкритий конфлікт з однією з ключових особистостей клану, до якого так старалася потрапити. Які були її мотиви? Мабуть, як завжди, шокувати, привернути увагу. І помститися за неувагу й неповагу до себе. Кохання й ненависть до однієї людини позбавили її терпіння. Їй так хотілося, більш за все хотілося стати з ним однією істотою, розчинитися в ньому, та гордість заважала. Гордість дівчини, гордість творчої людини. У будь-яких стосунках вона прагнула рівності та не була готова поступитися своїми принципами. Ще одна піррова перемога в її житті. Лунає дзвоник на пару. Кожен поринає в своє звичне життя. Життя, яке вже ніколи не повернути назад.
* * *
За роки, що їх розділяли, вони так і не пробачили одне одного. Закінчили навчання (хтось раніше, хтось – пізніше) і почали будувати свої вавилонські вежі. Напрочуд гарні, але бездушні кам’яні споруди. Дівчина стала відомою телеведучою, зрідка ще грала в театрі, а її знайомий продовжував бавитись зі словами, аж поки не став популярним письменником. Територіально вони були далеко, але подумки постійно повертались у той день. Навіть безжальні засоби масової інформації не давали їм стерти спогади. Досить лише ввімкнути телевізор – і ось воно, це обличчя, воно палає славою й самотністю. Вони, звісно, були не самі – романи та шлюби проносились, немов карусель, але вони ніби не брали в цьому участі. Стосунки проходили повз них. Так, власне, пройшла і вся молодість. Не знаючи відмови в будь-яких потребах, ці скалічені музами люди все одно відчували моторошну душевну порожнечу. Одного разу, вже коли обом було трохи за сорок, коли вони вже мали дітей пубертатного віку та різні безглузді почесні звання, вони зустрілися. Де б вони могли зустрітись, як не на Трафальгарській площі в Лондоні? Насолоджувались сонячним літнім днем, годували голубів, і раптом ці погляди перетнулись. Норовливість відступила під силою суму, і вони обнялися. Тихе й тепле привітання з посмішками на обличчях. Таке, якого ніколи не було в юності, коли вони були одне одному майже ніким. Суто формальні стосунки аж до тієї гострої бесіди. Час був до них милосердним, принаймні обличчя залишались молодими, очі ще сяяли, і тільки серця були глибоко поранені від народження. В обох була краса тендітна, весняна, пишна, мов цвіт яблуневий.
І ось у глибині бурштинової кімнати зажеврів вогник надії. Вони обережно промовляли імена, ніби дістаючи з коробки старі скляні новорічні прикраси. Весь світ залишився за бортом піратського корабля, яким вони намагалися провезти аж на край світу своє вкрадене (чи відвойоване у долі?) щастя. Цілий день закохані провели разом. Розмовляли, намагаючись зрозуміти, чому одне одного втратили. Ділились спогадами і мрією, однією-єдиною : бути разом і вже ніколи не розлучатись. Поступово день згас, і вже нічна столиця туманного Альбіону розкрила їм свої обійми. Часто найважливіші події відбуваються без свідків. Так сталося й цього разу. Відчинене вікно в номері готелю, місячне сяйво, а замість музики – шум міста. Чоловік та жінка вперше були настільки близько, вони навіть не сподівались, що доля дасть їм такий шанс. Пливли океаном пристрасті так вправно, ніби були знайомі ще з минулого життя. Кожна мить вдавалася водночас і найдовшою, і найкоротшою. Вони одразу зрозуміли : все, що було раніше – лише репетиції, а прем’єра відбувалась у ту саму мить. Досконала вистава без слів, у якій дві могутні сили зливалися в одну. Ця вічно юна жінка збагнула, що не зможе заснути. Споглядаючи небесні риси коханого обличчя, вона вирішила, що найголовніше в житті вже відбулось. Це кульмінація твору під назвою „Життя”, і слід його обірвати зараз, тоді воно буде неповторним, довершеним, а не затягнутим і беззмістовним, як у інших. Ще трохи, і вона втратить свою людську подобу і остаточно перетвориться на комаху, як це сталося з кафкіанським героєм у книзі з її отроцтва. Слід цього запобігти, слід залишитись у пам’яті людства назавжди. Діти? А дітей вона майже всього навчила. Останній урок – як піти з життя з гідністю. Нехай її смерть святкують, як момент визволення від її тиранії над чужими душами. Всіма, крім тієї, що поглинула її.
* * *
Прокинувшись зранку, чоловік не побачив, як прокидається його єдина. Її взагалі не було в номері. Лише записка з ароматом її парфумів лежала на столі біля ліжка. Він прочитав, і обличчя його змінилося.
„Любий, я не знаю, дякувати мені долі чи проклинати її за нашу зустріч. Із першого погляду я зрозуміла, що втратила спокій, що моя особистість розчиниться в тобі. Ти замкнув мене в своїй бурштиновій кімнаті. Або в коробочці у формі серця. Коли я дихала, киснем наповнювалась твоя кров, а не моя. І коли я говорила та писала, це ти вкладав слова в мої уста і прикрашав ними білий простір паперу. Мов невидима ниточка пов’язувала нас. Дякую тобі за те, що нарешті дав мені ключі від своєї скарбниці. Але хіба ти не знаєш підступну жіночу натуру? Я забираю їх собі та йду з життя. Моя місія завершена. Ти подарував мені найкращий останній день і найдивовижнішу ніч. Пробач мені і не намагайся потрапити до мене раніше, ніж тобі суджено. Я чекатиму на тебе, між нами ще стільки несказаних слів.
З жорстокою, егоїстичною, але чесною любов’ю,
Твоя Майже Ніхто”
Своїм стрибком з моста над Темзою жінка допомогла чоловікові сформуватися, і тільки в пору зрілості він став із воску сталлю. Вирішив бути найсильнішим і довго дивився в небо, промовляючи до веселки :”Сподіваюсь, ти мене бачиш!”.
Одеса, 2006