Котуля
Пантюша сидів на підвіконнику і чаклував м’якими лапками, поглядаючи на повний місяць. В кімнаті було темно, єдине освітлення – місячна доріжка з вікна. Котяче муркотіння сплелося в унісон з хропінням його господині, що вже давненько спить поруч на канапі. Вони обоє були старенькими і страшенно любили один одного, певно в цілому світі не було спорідненіших душ! Бабусина квартира знаходилась на першому поверсі старої п’ятиповерхівки і тому Пантюша частенько дозволяв собі гуляти самостійно біля під’їзду, лазити по деревах, грізним виглядом лякати пташок, щоправда з кожним разом це виходило важче… Його руде хутро знали всі жителі будинку.
- Знову котисько втік від Мефодіївни! – не раз чув Пантюша вслід. Аякже, «втік»!.. – Не втікав він зовсім, а просто вийшов на прогулянку, а свою Мефодіївну нізащо в житті не проміняє ні на кого. Хто ж іще його так почухає, як не бабуся своїми плямистими руками з покрученими артритом пальцями?.. Хто ж іще дозволить пухнатому нахабі залізти на голову і сидіти там як на телевізійній вежі?.. Хто ж іще так по-дружньому з ним розділить свою нехитру вечерю – молоко з білим хлібцем? Та й без цих всіх привілеїв котуля просто любив свою бабусю, яка підібрала його на вулиці блохастим і в лишаях манюнім кошенятком. Ось так і мешкають разом ці двоє більше п’ятнадцяти років і будуть вкупці скільки би Господь не дозволив їм ще прожити на цій чудовій землі – рік, два чи п’ять…
Пантюша стрибнув на ковдру, під якою спочивали натруджені ноги старенької жінки, скрутився калачиком і розпочав з новою силою муркотіти мантру про щасливе життя, сповнене яскравих моментів і безкорисливої любові…
Київ, 28.09.2017
