Микитка
з рубрики / циклу «проза»
Як же ж тільки гарно! Як же ж тільки тепло і радісно! Микитка стояв біля широкого жовтого пшеничного поля і усміхався сонечку. Його огортали промінці і теплий подих літнього погоднього вітерця. Навколо кружляли різнобарвні метелики, пролітали джмелі і безліч маленьких і великих комашок. Десь із гаю долетіла кулеметною чергою сорочина скоромовка, на відгук їй озвалася зозуля. Микитка почав рахувати її кування, а раптом справдиться і він проживе так багато років.
Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять… тридцять шість… сорок вісім…
Та раптом його вихватила з ліку якась стурбованість. Ой, лишенько! Що ж це він стоїть тут марнує час! Сонечко он вже як високо, за півдня перевалює, матінка в полі чекає харчі, а він тут… Микитка миттю зривається з місця і чимдужч біжить по польовій дорозі до іншого поля, де мама, з іншими жінками жнуть ниву. Від його швидкого, босоногого бігу слідом здіймається курява, гарячий пил клубочиться деякий час над шляхом, а потім сідає на траву, дорогу, квіти. Та Микитка вже далеко. Ось ще трошки, перебігти через маленьку, в’юнку річечку, що вже майже висохла на цей час, подолати пригорок і там буде поле.
Злетів стрімко до берега, з розгону по мілині, та так що бризки розлетілися на декілька метрів і вбік і в гору, та падаючи вниз поцілували сонячний промінчик, та й утворили маленьку райдугу.
Раптом щось сірпнуло малого Микитку за ногу! Втративши рівновагу хлопча з усього духу впало на землю! Від удару Микита задихнувся. Він лежав на землі і намагався вхопити бодай ковток повітря, як рибина на березі відкривав і закривав рота, та все марно! В грудях пекло, в очах йшли кола… з торбинки, що випала з рук Микитки вилетіли харчі…буханєць хліба відкотився від хлопця і впав у болото на березі, жбанець з молоком випав і молоко потекло тонкою цівкою по землі до берега, та почало змішуватись з водою, утворюючи мутний, сивий потічок, що підхоплювала течія і несла десь далі, і далі…
Від повного бессилля і болю в Микитки з оченят покотилися сльози. Мама! Як же ж вона тепер буде?! Голодна!... Не доніс!...
В сірій, холодній хатині на ліжку, закутаний в якісь лахміття, лежав хлопчик.
Змарніле, висохле обличчя було бліде і майже прозоре. Нестрижена, солом’яна чуприна майже закривала очі і ніс. На чолі виступили краплинки поту і окремі пасма прилипли до нього. Лежав майже нерухомо. Наче спав, та раптом дитина зробила декілька судомних ковтків ротом. Наче хотів ковтнути повітря і затих.
З куточків очей викотились сльозинки… ще теплі… ледь мутнуваті, як оте молоко розбавлене річковою водою…
Не доніс…
