Сон

Часом мені здається, що я вмію літати... Отак відкриваю балкон і поринаю в продимлене небо...аж сіре від кіптяви, що пнеться вгору від осінніх багать... та я не бачу того... переді мною синя блакить... та... скажу по секрету, то не блакить... то синє море, що несе мене на рожевому паруснику десь аж до заходу сонця. Теплий морський вітер торкається червоних, як кров губ і так близько нагадує присмак твого цілунку. Він огортає мене і, здається, ти заціловуєш моє волосся, руки і родинку на правому плечі. Я сама самісінька на одинці з вітром, підкупленим тобою, а мені нітрохи не сумно, бо ти поруч..... На палубі, в солоній воді, в цілунках вітру і в моєму серці... 

Я можу плисти отак на одинці з тобою цілий день... Леліти тебе... посміхатись і співати тобі на вушко таку знайому нам обом мелодію... люблю бути з тобою на одинці... просто мовчати... 

Та не можу терпіти того моменту, коли сонце заходить, море десь зникає і тебе нема... тоді я... прокидаюсь, потягаюсь у теплому ліжку і згадуючи про тебе просто шукаю пір`їнки в ковдрі і не розуміючи смислу зжимаю їх у долонях, як зжимала би тебе... 

А за вікном така ж синя блакить... Що як завжди задимлена від осінніх багать... 

6.04