Дощ
Ллє дощ. Птахи струшують вологу зі свого пір’я, ліниво витягують шиї і дивляться на небо. А там лише біла пляма. А з неї ллється вже цілий вечір якась прозора рідина. Вона робить крила важкими і не дає літати. На вершечку рожевого будинку задоволено блищить сірий шифер. А на балконі у Петра Дмитровича знову пахне кавою.
З його балкону сьогодні видно більше, ніж завжди. Петро Дмитрович захоплено дивиться вниз, де несамовиті потоки міських каналізаційних річок перетворюються у водоспади і з гуркотом котять на собі купи міського непотребу.
Знизу, з-під дерев’яної мокрої лавки визирає шматок газети з портретом моделі Клаудії Шифер, блондинка у цьому незатишному місці зовсім змокла і перетворилась на шатенку, а її обличчя обліпили брудні плями. Модель не одна сумує тут. Під лавкою сидить собака Ліда з витягнутою мордою, коротким тулубом і довжелезними лапами. Ліда старанно облизує портрет моделі, її гострий нюх говорить їй, що нещодавно в нього був загорнутий бутерброд. Собака невдоволено мружиться весь час, коли їй на носа потрапляють краплини дощу.
Петро Дмитрович стоїть на балконі спостерігає за Лідою і Клавдією і за тим, як мільйони краплин летять з неба і зрозгону падають на асфальт. А внизу за ним уважно стежать липи, що сьогодні до блиску помили свої зелені шевелюри.
За синім парканом гуркочуть поїзди. В чиємусь телевізорі диктори наввипередки вигукують неприємні новини. З сусіднього балкону потягнуло димом, як завжди „Прима” Валерія Павловича. З кухні Олени Олександрівни доноситься запах смажених кабачків з часником. До неї як завжди прийшли гості і вони знову сьогодні питимуть чай з тортом до другої ночі і розмовлятимуть про внуків і політику.
А Петро Дмитрович весь сьогоднішній вечір буде один. Він буде сам і завтра рано-вранці, і вдень, і ввечері. Петро Дмитрович живе один. Йому 57. Він вечорами грає під гітару своїх бітлів, п’є каву, слухає дощ і згадує як добре було колись. Як добре було колись. В принципі і зараз непогано...
В раковині крапає вода...Крап, крап, крап. На вулиці сутеніє, дощ переростає у зливу, від Петра Дмитровича залишився лише силует, згорблена постать на балконі з гітарою в руках. Крап, крап... yesterday, він вдягнув свої старі джинси, запалив цигарку, налив у келих вина. Пальці бігають по струнах так само вправно, як і багато років тому. Весела і нудна розмова сусідів на хвилю перервалася. Поверхом вище запанувала тиша і музика разом з дощем увірвалася у закопчені кватирки і замусолені душі. Та йому на них начхати. Їхня розмова за секунду знову потече у нове ще нудніше русло. Він в своїх джинсах, він співає улюблені пісні і п’є вино, і як тоді слухає дощ, і йому навіть ввижається такий знайомий і приємний аромат парфумів. Їй уже за 50, а тоді було 18. Вона звабливо усміхалась, носила довге волосся і ходила у міні-спідничці. А зараз підстрижена під хлопчака жвава бабуся, що невтомно возить своїх внуків до поліклініки, за широким одягом ховає целюліт, а по п’ятницях смажить кабачки з часником і запрошує всіх друзів-пенсіонерів. До речі, і його весь час кличуть. Та ну усіх к бісу! Вони зрадили свою молодість. А він не зрадив її! Він живе в ній і не збирається її міняти на ситні вечері і нудні розмови! Він не збирається заводити черево, бігати з внуками до поліклініки і садити картоплю на дачі. Він вже багато років не дивиться на себе в дзеркало. Всі постаріли, здрібніли, стали невільними, лише він вічно молодий, він вічно вільний. Він все той же невгамовний хлопчак з гітарою і в дірявих джинсах, закоханий і щасливий, що чекає з поцупленими хризантемами біля кафетерію „Маяк” свою усміхнену дівчину у міні-спідниці.
...Він вже багато-багато років щиро розмовляє лише з гітарою і з дощем. Така плата за свободу і молодість...
