Про співрозмовників

Притча

Два чоловіки стрілись на дорозі

Знічев’я завели балачку жваву.

Можливо, часто бачитись не в змозі –

Про все точили ляси без угаву.

– Про те мудрують, щоб розпити пляшку,

Минувши їх, роздумував п’яниця,

– Й мені пора вже, бо з похмілля тяжко,

З півлітра хоч у думці проясниться.

– Грабунок мітять, – вирішив злодюга,

Й самому щось украсти закортіло,

Тож натягнув на очі капелюха,

Мерщій зрання намірився «на діло».

Злий чоловік знав точно: – Це підлоту

Мізкують для якогось бідолахи!

Бо на віку не пропускав нагоду

Комусь линути зла задля розваги.

А добрий вірив: – Ті два чоловіки

Гадають, як у вчинках слід лишити.

Що ж я? Хоча б куплю сусідці ліки

Й кота з двора візьму до себе жити.

Поет же серцем чув, що про коханих

Мужі зійшлись притьмом розповідати,

І здумав у небес палких туманах

Своїй коханій зіроньку дістати.

Та й розійшлися балакучі люди,

Тож і моралі в притчі цій немає.

А світ таким навіки був і буде,

Як кожен з нас його в душі сприймає.