Як приємно повернутися додому…
Подвійний еспресо й чверть грейпфрута. Ранок у великому місті починається з контрастів. Далі холодний душ, щось на кшталт ланчу й повний брак часу…
Про метушливе місто нагадують лише далекі вогні торгових центрів та верхів’я незлічених багатоповерхівок. Через замилену шибку електрички «Полтава – Лохвиця» відкривається розкішний краєвид на рівнини та узгір’я, покриті хвойним лісом, або кукурудзяні плантації дяді Гриші з Яблунівки. Романтики цьому насправді винятковому місцю додає храп Валери на сусідній поличці, аромат «Чернігівського» та фраза: «Пиріжки недорого: з капустою, картоплею, вишнею, котами, тьху, з лівером, чебуреки». Тепер я точно не сплутаю сорт чорної смородини «Пальчики» з «Ньогтиками» і знаю, що «синенькі» треба на 20 хвилин залити холодною водою, а вже потім смажити. Ну, і ніяка весела дорога не обійдеться без «Білих троянд» на гармошці й табору циганів із ведмедями й бубнами. Чого тільки не витерпиш задля декількох годин з найріднішими: бабусею, дідусем, коровою Муркою й котом Зефіром.
Електричка зупинилася між бетонним стовпом та будкою «Обережно, напруга!». Я знаю точно, що це моя станція, навіть по картонній табличці «Лох и я» (в оригіналі – Лохвиця, та кого це турбує?). Звичайно, ні один джентльмен не подав руку, тому стрімголов лечу вниз разом із чемоданом і зупиняюся біля першого повороту. Місцеві фіфи у футболках «Abibas» пропалюють поглядами в мені дірки, а хлопці дивляться як кіт на сало. «Ну, почалося….» - думаю про себе.
Проходжу метрів зі сто, завертаю за ріг і бачу ріднесенький зелений паркан, свою дитячу гойдалку й найсмачнішу в житті черешню. Підходжу до дерева, зриваю жменю соковитих, налитих сонцем ягід і чую з двору:
– Паразити! Знов черешню обриваєте? Ну, я вам зараз… – дід із лопатою вибігає з подвір’я – і я ледь встигаю відстрибнути вбік.
– Діду, це я! Невже не впізнав? – усміхаючись, питаю.
– О боже! Бабо, сюди йди, тут онука приїхала, – кричить старий.
– Обережно, не задуши, їй ще картоплю саджати, – сміючись, каже бабця.
– Ну баа!
– Та я жартую, – обіймає мене. – Борщик із пампушечкою будеш? Ще теплий!
– Насипай! Я голодна як вовк.
– Та ти максимум на дохлого глиста тягнеш, – підмічає дід – і ми всі дружно хихочемо.
Як приємно нарешті повернутися додому…
