Завірюха
Розкажи, завірюхо, хурделице сніжна,
Ти чому марнотратно сніги розсипаєш?
Понад містом летиш в парі з вітром поспішно?
Звітки ти утікаєш, кого здоганяєш?
Заспівай, хуртовино, завіє шалена,
Про самотність і тугу, що в серці панує,
Про нестрачену ніжність, що рветься блаженна,
Із душі у надії, що хтось порятує.
Зупинись, сніговице, хуртече зимова,
Примостись під калиною – час і спочити.
Обійме тебе ніжно рука калинОва,
Буде ясен з тобою всю ніч говорити.
Прошепчи, снігокрутнице, хвиже самотня,
Що великі й могутні завжди нещасливі,
Що самотність – найбільша у світі безодня,
В ній найкращі секунди здаються жахливі.
Помовчи, заметільнице, втомлена світом,
Спробуй в тиші морозній себе відшукати,
Відпусти всі образи літати із вітром.
Щастя прийде – зумій лиш його почекати.
