06.08.2019 18:16
Без обмежень
5 views
Rating 0 | 0 users
 © Осьмачка Тодось

План до двору

Глава 8-10

Глава восьма. Події, від яких тріснуло б і небо, якби воно мало серце

Коли комісія з міліції та бригадирів доходила до двору Шиянового, видно було, як від криниці блищала напечена сонцем бляха дашка, що покривав корбу і мотузку для відер. А на хаті, над сінешними дверима у великому бляшаному деці сушилися проти сонця ягоди. З хатніх вікон виглядала Софія і Ніна на двір. А посеред двору стояв без шапки у білій сорочці і в білих полотняних штанях сам господар, Євген Шиян. Вишня йому затуляла гілякою тулуб. Видно було тільки голову і ноги. Одначе вигляд робив враження людини великої на зріст, і рішеної на останні вчинки, які тільки можуть прийти селянинові в голову під час розпачливої ситуації в житті. Коли гурт "совєтчиків" став наближатися до перелазу, Шиян і собі рішучо стриманим кроком підійшов першим до перелазу і став чекати. Пройшло кілька хвилин і комісар, який перший ішов перед всіма, узявся рукою за тин і хотів перелазити в двір. Але Шиян непроханого гостя, який навіть не привітався з господарем, злегка зупинив, приклавши широку свою долоню йому до грудей. Комісар спочатку зніяковів, а потім спитав, почуваючи, що всі вже бригадири за плечима:

— А це ще що має значити?

— Підождіте, не йдіть у двір, — відповів Євген.— Я хочу вам щось сказати.

— Ну, говори. Тільки не затримуй нас. Я приїхав із Балаклеї.

— Товаришу комісаре, — почав Шиян.— Це якась помилка, що ви присудили мені "план до двору". Та ви ж знаєте: я людина бідна, мій батько лишив мені усього півтора гектара землі. А такі ж люди, як я, у совєтської власті мусять бути на першому місці...

Та комісар йому перебив:

— Я думав, що ти щось нове до справи додаси, а ти, бачу, верзеш те, що тільки в твоїй голові потовпиться і що нікому не потрібне. Зараз же звільняй з родиною цей двір. Він уже не твій, а громадський... Ти передержував у своїй хаті контрреволюціонера, який втік з машини поза прошлої ночі... Забирай сім’ю і геть із двору...

І хотів знов перелазити через перелаз, узявшися з правого боку за стовпець тину. Та Шиян знов так само приклавши свою дужу долоню йому до грудей, сказав з несамовитою впертістю:

— Почекайте, не йдіть у двір. Вийшла помилка. Я людина бідна, а ви кривдите замість того, щоб захистити від напасника.

— Що ти мені верзеш і чиниш перешкоди до входу в двір. Районова тройка присудила тобі "план до двору" і ніяких балачок не мусить бути. Тройка помилитися не може... Передержував контрреволюціонера і шпійона, тепер маєш "план до двору".. Ну, пускай, бо ввійдемо силою.

Всі совєтські комісари в таких випадках, коли почували в себе силу, якою можна вплинути на людей жахом, не поспішали виконувати справу негайно, для того, щоб довше вона тяглася і щоб більше людей її бачило і більше щоб було перелякано.

Але через те, що, крім бригадирів, не було кому дивитися на видовище, то можна було з певністю сказати, що комісарові справляло втіху повільне виконання "плану до двору", як і тому мисливцеві, що прийшов брати звіра із сітки, яка є міцною і не потребує поспіху.

— Почекайте, — говорив Шиян словами страшного болю.— Та я ж тоді і дома не був... Всі знають, що я їздив тоді по лати для колгоспівської конюшні, то як я можу відповідати за те, що дома робилося. Схаменіться, та в мене ж..

Але комісар уже з такою роздратованістю заговорив, що видно було, що людське слово не його може ублагати:

— Гей ти, Євген Шиян, ми тебе давно знаємо. Знаємо те, що якби й тоді ти дома був, то не вирядив би з хати бандита і польського шпіона. І через те тобі присудили і "план до двору"... І тебе вже немає. Ти не громадянин, ти ніщо. Сказано тобі: кидай двір і кидай. Як не покинеш і я тебе не заставлю, то я контрреволюціонер і я враг совєтської власті.

Але я не враг, а ти враг, і через те я тобі, бандитська твоя морда, даю ще пів години. За цей час ти із своєю жінкою та дівчинкою мусиш покинути двір. Розумієш? І в двір я не ввійду ще цілих пів години, тобі в ньому бути ще тільки півгодини..— І комісар підняв праву руку, на якій коло самої долоні блиснув годинник на ремінці, а потім одвернув голову від двору до другого боку вулиці, почав правим носком чобота нервово ворушити. Шиян же якось невторопно подивився на комісара, і те, що він ще хотів говорити, завмерло на устах, і він з німою тугою, із тією думкою, що тільки живе в крові селян, а не в ясній свідомості, перевів очі на бригадирів і на міліцію. Ті стояли розпарені від сонця, мовчазні, не дивлячись ні на Шияна, ні один другому ввічі. Почувалася така сама незрушеність і байдужість, як і в вишень, що теж стояли розпарені від південного сонця.

Шиян часто почував безпомічність рослин і дерев у ріднім дворі. Відчував він її і тепер у мовчазних постатях бригадирів та міліції, які йому нагадували не зелені рослини, а суховерхе будяччя, хоч між ними і блискали знайомі обличчя, які колись мали знак думки і звучали знайомими словами. І Євген звернув до них свою стражденну тугу, яка була похожа і на надію.

— Брати, товариші і батьки.— І підійшов до них ближче і зігнувся нижче і розпачливіше зазвучала мова: — Що я кому лихого в селі зробив? Ніхто не скаже. Пригадуєш ти, Клунку, як я витяг колись твоє теля з глибокої річки. Воно вже мало втопитися, бо річка бистра і корова бігла понад берегом і ревла, а я витяг. Воно трошки постояло, вода збігла і, мукнувши, почало ссати корову... А ти, Копитьку, хіба не пригадуєш, як величезна хмара йшла дощем на твої нескладені снопи в полі і я поміг тобі за години скласти їх в копи... А ви, товариші мої, брати і батьки!

Але на цім місці Шиянової мови комісар перестав хитати носком чобота і обернувшись знов до нього процідив:

— Куркуль, агент світової буржуазії, я тобі не давав півгодини на агітацію проти совєтської власті і через те зараз іди та забирай своїх із хати. Тільки жінку та дітей. Все майно не твоє, а державне!

І Шиян мовчки всіх обвів розпачливо допитливим поглядом, і, побачивши там німотну незрушимість, яка буває у людей перед обдуманим злочинством і яку він відчувши зітхнув важко-важко і швидким кроком пішов до сіней. Надвірні двері в хату було зачинено і клямкою накинуто, і паличкою пристромлено. А тепер він одімкнувши і одчинивши двері гукнув: "Софіє і Ніно, ідіть сюди". Вмить мати і дівчина стали на порозі. І батько рішуче взяв за руку жінку і дочку, підвів до тину, де ще стояла комісія людської біди, і поставити перед самим кураєм, що ріс попідтинню, звелів: "Дочко моя маленька, Ніно, і ти, Софіє, ставайте навколішки разом зі мною перед цими людьми і благаймо, аби нас не виганяли... Ми ж люди. Вони схаменуться і пожаліють нас"! І впав навколішки, випустивши руки жінчині і доччині. За ним стала навколішки Софія, а потім Ніна. Шиян дивився в землю жалісно, зігнувшись, неначе він хотів ударити поклін, але заболіло в спині і вже не може ні нижче гнутися, ні розгинатися. А Софія, ставши навколішки і притиснувши руки до грудей, мовчки плакала, дивлючись на бригадирів. Здавалося, і мати, і батько підсвідомо давали волю говорити дитині. І та справді говорила, склавши ручки на грудях, так само, як тоді, коли ще вчилася перед сном проказувати "Отче наш": "Людочки, людочки, не виганяйте нас, бо де ж мати будуть їсти варити, та й куди ж батько дінуться з нами без хати?.. І куди я буду приходити із школи? Людочки, не виганяйте нас".

Коли почувся цей дитячий голосок посеред двору, серед загальної тиші, то і дашок над криницею, і корба ласкавіше засіяли щедротним сонцем. І ягоди на хаті в деці і на тих вишнях, де вони ще задержалися, певніше блиснули теплим соком до курей в садку, що спокійно і статечно ходили по траві і збирали всяку кузьку. Та й Копитько враз сунув Клункові бриль на очі, сказавши: "Так ліпше, мабуть, як не дивитися". Та комісар, що вже був у дворі, а тепер раптово зорієнтувався у тім настрої, який почав опановувати його шайку, перескочив назад тин і, кількома кроками опинившись позаду свого гурту, блиснув з піхви револьвером угору і тріснув зловісно з його пострілом. Шиян схопився, підскочив до дитини, вхопив її на руки і мерщій з нею бігом вскочив у сіни. За ним туди прожогом влетіла і Софія. І за якусь мить Шиян вийшов із сіней з сокирою в руці. Зачинив за собою двері, накинув клямку і пристромив кілочком. І потім поволі пішов назустріч присадкуватому міліціонерові, який по цей бік тину з рушницею напоготові ішов Шиянові назустріч. А за ним ішли Клунок, Бунтош, Копитько і Скакун. По той бік тину залишився тільки комісар і чорнявий міліціонер. Євген крикнув: "Назад, геть із двору". І як прискочив до переднього, та як учистив сокирою по рушниці, так юна і одхитпулася в його руках, аж його самого повернуло напівоберта до Шияна.

І Шиян, скориставшися з цього на млі ока, бахнув обухом у випнутий бік напасника і той охнув і впав під причілок, зачепившись за призьбу лівою ногою. А рушниця брязнула на стежку між сіньми і перелазом. І поки звалений потягався неначе перед сном, хазяїн двору в одну мить і одним скоком і похватом згріб гвинтівку в руки і ревнув на ввесь простір садиби: "Назад, собачі душі з двору"! Бригадири так і порснули до тину та до перелазу ще швидше, як це роблять перелякані горобці. Але цієї ж хвилини знов тріснув револьверний постріл теж із рук комісара, який стоячи за тином, слідкував за Шияном. Перед комісаром вився жовтий димок. А Євген дивовижно і безвладно спустив проз бік ліву руку. І зараз же з рукава в його стала струмочити кров на верхню частину долоні і швидко капати додолу. А Скакун, опинившись коло тинка і вгледівши страшний випадок із односельцем, згадав Гайдамацький яр і те, що Мархві тоді казав, що на зустріч своїй долі треба йти із залізним шворнем або сокирою. Йому від цього аж руки затряслися. Але він все-таки крикнув: "Хлопці, не вбивати, візьмемо живого". І комісар, ніби підтримуючи Скакуна, теж гукнув: "Без мого наказу жодній душі не входити в двір". Невідомо, чи чув Шиян ці вигуки, але він, постоявши якийсь час і збагнувши те, що з ним сталося, підійшов до того міліціонера, якого він звалив обухом, і тут, випустивши з правої руки Гвинтівку, повільно нагнувся і взяв сокиру знов. Так само повільно вернувся до криниці, несучи ліву руку такою безвладною, як носять безрукі люди порожній рукав. І коло криниці Шиян обпершися задом об цямрина і тримаючи у правій руці за держак сокиру, став дивитися на жорстоких та нерухомих людей, що стоячи за тином двору, обмірковували його поталу. У раненого господаря на чолі з’явилися краплі поту. Видно було, що він знесилився і що надходить остання хвилина його життя, бо під неосяжним вічним небом він почув найстрашніший холод людської самоти. І та свідомість, що він гине від несправедливої та лютої сили, обороняючи найвищу і останню правду свого існування, стала його пекти, що він покинутий всіма і такий манюсінький перед цією силою, що навіть Бог не може помітити, аби оборонити його.

А тим часом Скакун, Копитько і Бунтуш аж у другім городі, перескочивши тин, бігли зігнувшись поміж соняшниками, аби вхопити раненого Євгена з-за спини. Попереду підкрадався Скакун. І коли він вже був кроків з десять від криниці, Шиян ніби прокинувся і блиснувши гнівними очима, махнув сокирою. І разом з цим знов ляснув противний, як сморід трупа, постріл. Піднята сокира потягла Шияна навзнак, а сама, гуркнувши об цямриння, бовкнула в криницю на дно. І сталася подія непередбачена і несподівана. Скакун переконавшися, що Шиян непорушний, неначе зрізана деревина, в одну мить повернувся від нього до комісара, і змінивши ходу на біг, гукнув: "Ах ти ж, проклятої душі кате, добивати напівживих людей, і коли в мене одібрали ніж, щоб я тебе не зарізав, то на ж тобі хоч у морду"!.. І з усієї руки зацідив йому справді в обличчя так, що комісар поточився, а потім пішов шкопирта і аж за рогом хати вхопився за тин. І помацавши себе за голову, а не за ударену щоку, вхопив револьвер здолу, якого, він був випустив з рук, і кинувся до Скакуна, бо того вже тримали: Клунок за праву руку, а Копитко за ліву. А ззаду за комір обома руками тяг Бунтуш.— Ти, скурвої душі гидра контрреволюції, — крикнув комісар.— Бити в морду совєтську власть, паскудити смердючим куркулячим кулаком морду Леніна і Сталіна?..— І садикнув дулом револьвера Скакуна в шию, який рвонувшись уперед потяг за собою тих, що держали його. І сякнув самим носом без допомоги руки. Соплі розскочилися на комісарові?! удареній щоці і озброєний чекіст відскочив трохи назад і не втираючи засяканої пики і справивши револьвер у груди Скакунові верескнув:

"Годі! Не будеш вже, підземна гадино, жалити ззаді комуну, матір всесвітнього пролетаріату"!..— і стрельнув. Скакун хитнувши на правий бік головою і трохи приплющивши очі, застогнав: "Номер, номер, не... не..." — і зігнувши коліна почав осідати в руках Клунка та Копитка, а голова вже схилившися на груди тягла до землі турботне, а тепер заспокоєне серце. Бригадири поклали товариша на спориш, а в нього з розстібнутих грудей крізь сорочку пострелену проти серця бігла кров. Комісар гукав: "Негайно приїхати вантажним автом і забрати повбиваних, а Шиянку і дівчину одвести до сільради"...

* * *

І повели попід руки Софію, вона була у самім очіпку і свиті. Її вели мовчазну і знесилену. Здавалося, що якби їх випустили з рук, то звалилася б на землю. А вслід за нею вів Клунок і Ніну. Дитина, розтягаючи слова вимовляла їх вголос, так як це роблять селянські голосільниці над покійниками: "Та де ж я тебе, таточку, зустріну, тай по-ба-а-а-чу".

Біля хат не видно було жодної людини і тиша була така, як і там у глибині неба, навколо великого літнього сонця.

Глава дев’ята. Найщиріша молитва іскрить на тих висотах, що і падуча зоря

Пройшло два тижні з часу останніх подій. Люди про них наговорилися тай перестали. Але кожний мешканець села мовчки їх носив у душі. Про це свідчили його очі, повні смутку і тихого розпачу. І здавалося, що людські інтереси ще більше звузилися від подій. І ще менше стало приключок до розмов. Гострота настрою зникла і залишилося в душі щось неповоротке, як вовча шия. Люди спростіли духом і поважчали отим тягучим і безперестанним смутком, який є тільки в старих волів з натертими шиями ясиновими ярмами, та у старих коней з роз’їденими шиями від мотузяних шлей... Люди справді ще гірше стали похожі на ту скотину, що вечером вертається з робіт з довгими сльозовими смугами від очей аж до щелепів, а вранці, перед початком роботи, має очі завжди обсохлі кисляками, ніби струпом. І остання новина ще й приповзала в загальний настрій. Коло управи колгоспу на дверях було вивішено оголошення, що балаклейський комісар Тюрін одержав із Києва велику нагороду "За атважноє повєдєніє в барбє с враґамі народа і за уґлублєніє ревалюції в калхозах і укрєплєніє савєцкой власті в районе"... Але от що дивно: чим більше часу проходило, тим люди упертіше почали згадувати Лукіяна Кошелика, говорили, що коли міліція в день його арешту од’їздила в Балаклею, то його не везла з собою. І другого дня і наступних днів його ніхто не бачив ні коло сільради, ні в наново збудованім арешті. Люди про це гомоніли ще з більшою тривогою, ніж про ті події, що відгули недавно серед білого дня. Все це разом тяжко відбилося і на душевному стані у Мархви. Вона зблідла, схудла і ніби стала вищою. І вже ніхто не помічав, щоб юна комусь помагала. Видно, вона від того, що в душі робилося, не могла відвернути уваги. Була зосереджена і все дивилася під ноги та прислухалася до того, що поверталося в її душі, неначе в діжці, сповненій темною водою, вкинута рибина. І була похожа на того звірка, який, біжучи до нори, опиняється у несподіваній тіні від людини, чи від якоїсь іншої речі, і припадає до землі і жде з завмиранням серця, щоб зійшла швидше тінь.

І баба Пріська не пустила Марфу нікуди із своєї хати, кажучи: "Я швидко вмру, то мені не страшно, що комуна там про мене думає. Живи, дочко, і трохи мені, старій, помагай".

І Мархва з радістю лишилася. І ось якось, у вихідний день, в неділю, вона у своїй хаті, через, сіни від баби чистила, сидячи коло підпіччя на стільчику, бараболю до борщу. У печі топилося. На полу було застелено рядном, а жердка над ним висіла гола. Тільки під її краєм на лаві лежала складена біла свитка, а на ній домашній червоний пояс із валу. Над застеленим накидкою столом висів маленький образ Спасителя в рушнику, а перед ним в лампадці горів той каганець, в якому вона завжди світила перед тим, як лягти спати. Ікону Спасителя вона взяла від баби, але чіпляла її на покуття тільки в неділю. І то тоді, коли не сподівалася до себе нікого. У всі інші дні тижня цю ікону юна ховала на горище в коноплі. У миснику було теж порожню. Бо на найвищій поличці стояла тільки пляшка з олією, яку юна одержала, як пайку минулої суботи. Вона чистила, а в голову лізли думки, що ото через одного чоловіка так багато біди упало на все село. Зруйновано одну родину, кілька душ убито і Лукіян Кошелик зник, неначе й не було. І скільки вже не шукали, і скільки Лукіяниха не перепитувала і комсомольців, і голову колгоспу, ніхто нічого путнього не гоюрив. Тільки одне юна й чула від них: "А ви спитайте районного комісара". А коли і його знаходили у Балаклеї і питали, він казав: "Я не можу пам’ятати всіх буржуазних агентів, яких я колись арештовував". Лукіян пропав, а та людина, через яку все скоїлось, лежала тепер у тітки Лепестини поранена. "А через мене пропав Скакун", — вирвалося голосно у Мархви. Тай перестала вона чистити, тримаючи над макітрою почату картоплину в одній руці, а в другій ніж. І хто його знає, доки б вона отак сиділа, мов зачарована, коли б у двері хтось не постукав. Мархва відперла і відчинила тай побачила Лукіянову Кошеликову жінку, одягнену у старенький кожух і зав’язану чорною хусткою так, як молодиці колись зав’язувалися до церкви. Але вона була боса, тільки з вербовим дубчиком у руці. Увійшла в хату.

— З неділею здорова будь, Марфо, — привіталася вона.— Чи на хліб топиш, чи на обід?..

— На обід.

— Ну, то слава Богу. На голу черінь не прийшла. Бо такого раннього ранку вистигають гості тільки на голу черінь...

Після тих її слів Мархва чогось полегшено зітхнула і сівши сама на стільчику запрохала і гостю:

— Сідайте на лаві та будьте ласкаві до такої господині, як я... А чого це вас Бог приніс так рано?

— Охо-хо, дочко, що мене принесло?..— І приклавши до очей ту руку, у якій не було дубця, і, ніби затуляючи сльози, вона казала:

— Бідна моя головонька, що мені робити? Я вже й сама не доберу способу. Так важко, так люто мені на цім світі. Я знаю, що і Шиянці в балаклейському арешті разом з дівчиною легше, ніж мені. Бо хоч вона втратила і хазяйство, і чоловіка, та втратила очевидячки. А я?.. Де вже не шукала, де вже не питала. Нема... І сліду нема... І вже хапаюся за останню бадилину. Прийшла оце до тебе спитати, що то за чоловік був, якому ти помагала в’язати? Бо це ж через нього таке схопилося над нами. І він кажуть кудись утік, а міліція шукає і тропи не вхопить. То я і думаю, чи не зійшлися вони з Лукіяном де-небудь разом, а я дурно тільки побиваюся. А тут ще мені уже цілий тиждень, як тільки сонце почне заходити, то собачка Карахонька й починає вити. А тоді, як його не стало, то вона вила на вигоні, мабуть, днів із дванадцять.. І чи вона там їла, чи пила, але вила. А коли комсомольці почали на неї стріляти, то вона втекла знов до хати.

І вже тут тільки вечір, зараз сідає проти того місця, де Лукіян було сідав навприсідки тай розмовляв із сусідами... Сідає і виє... Кину палицею, чи грудкою, юна одбіжить і знов за своє. Кину хліба, юна понюхає, а в рот не бере. І вже перепалася так, що вже тільки тоді трошки підбіжить, як за нею хтось поженеться... І я вже, мабуть, теж швидко сідатиму поруч неї, проти того місця, де було Лукіян навприсідки розмовляє з сусідами... Сідатиму там, тай витиму разом з Карахонькою...

І почала втирати сльози кінцем своєї хустки, безнадійно схилившись головою. А Мархва подумала, що якби Лукіян Кошелик утік, то міліція його б шукала так само, як і Нерадька, а як не шукає, значить Кошелик не втікав з рук балаклейських посіпак. Але сказала зовсім інше, поклавши спочатку ніж на заслонку з картопляним лушпинням, а обчищену картоплину вкинувши в макітру: "Тітко Оришко, я те знаю, що знає і кожна дівчина в селі. А що тому чоловікові якраз треба було ночувати в Шиянів, а мені треба було йому помагати, то це Божа юля. Кажу вам, як на сповіді"!

І встала Лукіяниха з лави важко, важко, і не глянувши на хазяйку рушила до дверей. Та Мархва, схопившись із стільчика і наполегливо спіймавши її обома руками за плече, заблагала:

"Потривайте тітко! Я, я вам дам"...— І зупинилася жінка і глянула на дівчину. А та швиденько стала до стола, взяла з-під рушника півхліба, і, поспішивши знов до Лукіянихи, запхнула той хліб їй за пазуху, мовлячи ніби вибачаючись: "Візьміть, тітко: ви не ходили цього тижня на роботу, то цей шматок вам здасться". Лукіяниха від несподіванки аж зніяковіла, і ні в сих ні в тих промовила: "Нехай Бог твоєї милостині з-перед очей своїх ніколи не приймає", і подивившись на лежанку і на піл, закінчила: " А де ж баба Пріська"?

— Та вони ж живуть там, через сіни, у тій хатині.

— То нехай, я колись до них другим разом.— І вийшла з хати, не зачинивши за собою ні хатніх, ні сінешніх дверей, але сказавши: "Оставайся здорова".

Після того Мархва, до готовивши і доваривши обід і нагодувавши бабу Пріську, сказала їй, що занедужала і цілий день і ніч пробула в хаті, запершись. І чи спить людина чи ні, ніч проходить. Пройшла і тодішня ніч проти понеділка. Тай вийшла Мархва вдосвіта надвір. Аж гульк: Кошеликова собака Карахонька тягне її за спідницю. Мархва одскочила, але собака не тікала, а стоячи радісно почала крутити хвостом. Аж дивно, така худа-худа тварина з очима в кисляках, які збігали по чорній шерсті на бідну худеньку мордочку, а так радісно крутить хвостом. Побігла дівчина мерщій в хату, винесла шматок хліба тай кинула собаці. Собака ж і не глянула на хліб, а повернулася і вибігла за ворота і там ставши радісно крутила хвостом і гавкала так, як це роблять хорти, коли кличуть хазяїна на охоту.

І пішла Мархва за собакою на пробу. І собачка біжить спереду та все кличе людину і хвостом, і гавкотом. Ось уже перебігли вони Реп’яхів яр і біжать проз Махтея та проз Мантача. А Карахонька все біжить і біжить уперед. Ба вже ось і Бенерина круча. Праворуч, у глибокім низу гребля з піднятими червоними заставками, а поруч з нею величезний водяний млин. Він тепер не працює, бо в ньому щось порунтали комуністи, а для колгоспу будують новий коло діда Кваші. Але вода з о пусту своїми рештками ще шумить, падаючи у величезну яму, яку вона вимила ще з незапам’ятних часів. Яма широка і бездонна. Під лівою її найвищою стіною і трохи спереду млина ростуть верби високі та тонкі. А над ямою і млином, і греблею височіє гнилище. До його краю на горі ніхто не зважується підходити і дивитися вниз, де вода безнасташю піднімає стіну, від чого юна все вищає, крутішає і прикрішає. І були вже випадки, коли цікаві підходили, але в їх головах закручувалося і вони бебехкали у глибочінь. І через те громада колись завжди ставила огорожу над цією кручею, аби не впала якась скотина туди, чи п’яний, чи дитина. Але тепер та огорожа наполовину шурхнула у глинище і висить над водою моторошним висом. І кожної темної осени, і кожної сніговійної зими не обходиться без того, щоб туди якась подорожня людина не впала. І через те та круча в селі має недобру славу і селяни говорять, що душі людей там загиблих на глибині стогнуть проти страшного четверга та великодня і просять їх витягти і поховати по-християнськи. Та хто це зміг би, коли їх тіло вода закрутила під себе у підводні печери, де його риба та чорні раки та ще якісь, може, гади розточили, а кістки замулило глиною. Оце сюди і привела Карахонька Мархву і сама підбігши над самий край страшного урвища, почала гавкати у глибочінь і вити до небес.

У Мархви мороз пішов по шкірі. Її торкнула думка, що там внизу лежить, або може плаває Лукіян Кошелик. І вона вже не мала сили опиратися тому настроєві, який її гнав за Карахонькою. І опинилася Мархва внизу під найвищою стіною кручі, над самим нуртом, поруч із водяним млином аж під самою вербою на глині нападаній згори.

Спереді в неї була драгвина заросла травою. Трава ворушилася своїми тоненькими стеблами через те, що вся вода у ямі крутилася на зразок щирої лійки. І зупинилася Мархва і стала дивитися поперед себе під несказанно стрімке глинище, якраз на ту смугу, що межувала з водою та з навислими важкачами глини. На деяких з них, гляди, лежала якась здохла курка або кіт, що ще весною наскрізь проріс травою, то знесена вітром пір’їна, зачепившись там за якийсь гострячок, ворушилася знов кудись полетіти. І побачила Мархва кроків за десять від себе людські ноги зв’язані цілими коноплями. Вони звисали до води. На одній нозі був опорок, а друга була боса і дуже синя. А трохи далі, може з метр, уже у самій воді, здавалося, плавав хвіст якоїсь утопленої собаки. і дівчина впізнала Кошелика. Видно, він впав згори і зачепившись якраз станом за корінь, чи може давню гнилу палю, зломив хребет і тепер висів двома кінцями свого тіла. А від нього спадав пояс у воду і там, розпливаючись, нагадував широкий та білий собачий хвіст. І Мархва у такій саме непритомності, з якою зійшла вниз і яка була схожа на ту непритомність, що знебувається від неспання кількох ночей, бо вона замість сонця вже бачила тільки круглий гарячий туман на цілого півнеба.

І Мархва з кручі так швидко йшла назад, що здавалося, боялася чути собачого виття. Бо собака за нею вже не бігла, а сиділа над виром і вила. І дівчина не пам’ятала, як опинилася в себе в хаті, та добре пам’ятала, що стояла перед іконою Спасителя, яка чогось була не знята із стіни і не схована на горищі, — пам’ятала тільки, що молилася і не навколішки, а Стоячи:

"Боже мій милосердний, навчи мене нещасну, кому треба сказати про таку несосвітенну кривду, про яку страшно й вимовити. Нехай та душа, якій я скажу, ударить серцем у спільне наше горе таке велике, як Твоє зоряне небо. І нехай воно гуде від села до села, від царства до царства, щоб світ узнав і врятував нас".

І впала ниць перед столом на долівку, і заридала неначе та дитина, яку образила мати, і зараз же почала втішати, давши цим зрозуміти, що образа несправедлива.

Глава десята. Натхнення з’являється у людській душі так само несподівано, як і блискавка у купі хмар серед неба

Нерадько в середу цього тижня, коли Мархва найшла Лукіяна Кошелика, встав дуже рано. Плече вже не боліло: за ці два тижні воно так загоїлося, що коли ним не рухав, то юно було таке ж невідчутне, як і здорове плече. І сьогодні він рішив попрощатися з тіткою Лепестиною та йти через свій рідний Матусів на Сигнаївку шукати там якогось рятунку. І таким чином посуватися до польського кордону: може вдасться його перейти і себе врятувати. Бо тут для нього було за найкращий кінець з утвореної ситуації — або раптова смерть від власної руки, або від кулі якогось чекіста. І ця беззахисність і певність постійної загрози та ще й безпорадність в його душі тримали завжди млоїсту тугу передчуття чого завгодно, тільки не сприятливих хвилин.

Ще як у земській школі він учився, його звали боягузом за те, що він ні з ким не заводився битися. І всякі образи він обминав, не доводячи до кулачного конфлікту. І тільки аж тоді, коли ті образи були у формі ударів ні за що, він робився скажений і напасника бив із страшною енергією куди тільки можна було влучити. І через те його товариші не доводили до такого кінця, боячися здачі, але все-таки звали боягузом. Може це через те, що він при небезпеці не боявся критися ні перед ким зі своїм страхом, який його все ж таки ніколи не зупиняв серед якоїсь дороги. І він знав, що під час небезпеки може зважитися і на такі вчинки, на які жоден з його перевесників ніколи не відважився б, хоч того і не звано боягузом. Ось і сьогодні Нерадько встав з передчуттям якогось лиха і в нього думка мигнула, неначе докір: "боягуз". І щоб затамувати цю думку, він напівсвідомо знов став оглядати свій тимчасовий притулок. Його постіль була на горищі на сіні; яке було застелене тітчиним Лепестининим рядном. А вкритий він був своєю свиткою. Трошки ззаді від його голови височіла кроква. У неї збоку, при самім вершечку, тулилося ластівине гніздо, в якому були ластівинята і дві ластівки. З перших днів вони його боялися і літали з обережним писком над Нерадьком та його лігвом.

Але раз перед вечором із гнізда випало ластів’я з великими жовтими заїдами і з чорненькою головою та цілком голим черевцем. Ластівка, перелякана, крутилася над ним і над Нерадьком і розпачливо пищала. І хлопець незважаючи на свою рану помаленьку встав і поклав його в гніздечко.

Із того часу, як тільки ластівки прилітали, то одна зараз же влітала в гніздо і починала годувати черв’ячками своїх розбурханих та пискливих дітей, а друга сідала на банті крокви і дивилася вниз на людину. Коли ж він до неї піднімав під саму крокву руку, юна поверталася хвостом до його руки і аж тоді тільки, як він було шкребне по бантині, юна злітала. Але взагалі тепер між людиною і пташками почувалася мовчазна приязнь. І Нерадькові ставало аж сумно, як бувало десь пташки забаряться. І в його душі навіть утворилася бездумна певність, що все, що є в повітці, зникло б як непотрібне, якби тільки пташки покинули своє гніздо: і шатківниця, яка висіла на протилежній стіні від них, і той сікач, і граблі, і двоє вил, що стояли в кутку, освітлені сонячним сходом крізь щілину між дошками.

І йому страшно хотілося, щоб увесь хутір з ластівками, і з тином, і з льохом, і з тополями, і з садочком ще не зрубаним, і з криницею коло причілка хати, де є на цямринах і коряк для води, і тризуба кішка залізна, якою витягають упалі відра з криниці, — щоб не згинули раніше від нього, а тільки або з ним або після нього. Йому так хотілося, щоб колгоспна неволя, злидні і смертне винищування тих людей, які ще боронять душевну незалежність, зупинили свою акцію хоч на цей час, коли він у тітки Лепестини...

"Та крути не верти, а треба вмерти", як каже народне прислів’я. Треба й Нерадькові покидати гостинну та людяну хазяйку з її милим та тихим двором.

Але він встав із свого горища лише тоді, коли сонце підходило під сніданок і коли ще небо, трава, дерева і птахи були повні свіжої радості, що зійшло сонце. А горобці, найбільші в світі огнепоклонники, просто були шалені: із криниці, і з даху. хати, і з льоху, і з-під сінешних дверей, і з тинів аж лящали цьвіріньканням. Здавалось, що кінцем кожного сонячного проміння був горобець. Що кожний промінь кричав своїм кінцем маленьким сіреньким, але-могутнім енергією горобцем. І від землі віяло теплом пташиного серця і щастя.

Тітка Лепестина саме пекла пиріжки з пряженою капустою на салі. На припічку їх уже стояла повна миска. Вони ще були немазані.

— Доброго ранку, Лепестино Хведоровно! — привітався він. А вона злігши на рогач, яким ворушила в печі пиріжки і, не обертаючись до хлопця, одповіла:

"Дай, Боже, здоров’я! А тут, оце недавно, Микола Реп’ях, наш городник приходив гонити мене на город. А я пообіцяла дати йому пиріжків, якщо він мене не зачіпатиме. А він засміявшись відповів: "Якби моя жінка гірші пекла від тебе, то я б уже поквапився, а через те, що і це важна справа, то їж уже сьогодні пиріжки, а робота підожде. Тай пішов. Бачите, я в них тепер ударниця. Кажуть, що я найкраще дбаю поклажони. І це вже другий рік вони зі мною панькаються... Сідайте лишень, чого стоїте, будем снідати".

— Сяду, — зітхнувши відповів Нерадько і, трохи помовчавши, закінчив:

"Пора мені вже вас, тітко, кидати, та дати вам спокій від страху".

— Якого страху? — аж обернулася хазяйка від печі:

— Бог з вами! Добре діло і страх переробляє на добро. Та й куди ви підете і чого? А я вже думала, що ви привикнете до мене, а я до вас, та й поберемося, тай будемо хазяйнувати, а ви — он що... Я вже привикла до вашого лиха і думала, що і ви привикли, якщо не до мене, то до моєї господи. А ви он що!..

— Лепестино Федоровно, ви щодня ходите на роботу, на той свій город. А я ж як буду у цім дворі? Мене ж міліція шукає. І я ще не можу працювати обома руками... А їсти ваш ласкавий хліб мені важко. І через те попрощаємося та я піду собі туди, куди мені Бог стежку простелить.

— Отого наказали повну макітру слів, а ні одно не мащене, — заперечила хазяйка, уже стоячи перед піччю і тримаючи у правій руці рогач, який залізним кінцем лежав на припічку:

— Ну, коли ви в мене не можете роботи робити обома руками, то у кого ж буде вам спромога інача? Скрізь болітиме плече і рука. І вам знов доведеться десь проситися у господу, або просто просити хліба. А тепер хіба можна словами дошукуватися у незнайомої людини живого місця в печінці? А я вже вас знаю і вже додержу до тієї міри, коли ви цілком видужаєте.

— Ні, тіточко, як уже не є в вас добре і скільки не є у ваших словах правди, та я мушу йти. Я трохи вмію малювати і аж там, у селі, за моїм рідним Матусовим, думаю якось із цього мого малярства напочатку жити...

Тітка Лепестина так і вхопилася:

— То ви вмієте малювати?.. Боже мій, намалюйте мене. Вийду схожою, то маєте право ще жити в мене два тижні. І я вам дам з мого покійного чоловіка шапку смушеву, кухвайку ватяну і черевики ще нові. А якщо ви боїтеся, що може захопити вас міліція, то цього не бійтеся. Я ударниця, ніхто з начальства не додумається, що ви якраз у мене. Лишайтеся і починайте малювати мене, хоч і зараз!...

І хто б міг подумати, що за жах охопив хлопця від такої чудової згоди тітки Лепестини? Ніхто. Бо ніхто ж і не міг догадуватися, що Нерадько просто не вмів малювати. Він і в школі, хоч і був пильний учень і пильно малював на відповідних лекціях, але ніколи навіть стола не вмів вималювати добре! Одно тільки в його щось було від малярського мистецтва, то це те, що він малим збирав на базарі всякі блискучі покидьки малюнків, і, десь притаїтись у затишному закутку, довго придивлявся до якоїсь намальованої хмари або коня.., або просто до якихось чудернацьких ліній. Але самому намалювати бачене, — у його ніколи не було спокуси, бо вважав, що ніколи не намалює. І дорослим він любив книжки з ілюстраціями і довго теж просиджував над гарними малюнками, але щоб самому намалювати щось, то в нього й думки ніколи не було. Бо було почуття, що краще не намалює, як у книжці, а гірше хіба цікаво малювати? А те, що він казав, що вміє тепер малювати, то він би з таким самим успіхом міг би сказати, що уміє і дзвони виливати. Але ця думка не прийшла першою в голову, та й годі.

Йому хотілося хоч на годину, хоч на кілька хвилин стати абсолютно незалежним від чиєїсь опіки. Йому хотілося показати, що він і сам щось може з собою зробити без сторонньої допомоги, пам’ятаючи дуже добре й те, що якби тітка згодилася його відпустити, то він, вийшовши від неї, не знав би просто куди йти. І щоб придумати, як собі раду дати, мусів би посидіти якийсь день під скиртою в полі. А в його ж рука тільки тоді не. боліла, коли він нею не ворушив. Страшна правда тітчиної аргументації зробила своє в душі Нерадьковій. І в нього вже почала повільно працювати думка в той бік, що може таки якось намалює. І не буде сорому, який для нього був страшніший і від голоду, і від гепеви. А тут ще тітка Лепестина на нього просто напосідалася:

— Добре, що оце ви мені сказали. Уже не відкрутитеся! Поснідаємо і малюйте... І коли б, Господи, добре вийшло, то тоді найдеться молодиць охочих змалюватися ще; і все такі, що вас не видадуть, а сховають так, що ніяке начальство не знайде... Оце так знахідка. Зараз жемалюйте!

— Добре, я можу. Тільки буду малювати одним чорним олівцем, бо і в вас, і в мене фарб немає.

І ця згода викликала в хазяйки тріумф, а в нього ганебне, нервове тремтіння. І далі він вже майже промимрив, паленіючи і вухами, і обличчям:

— Чи можна у вас найти невеличку дошку з дикту і папір такий завбільшки, як половина вашого вікна, не вподовж, в впоперек?

— Як на щастя все це в мене єсть. Коли Троцького Сталін нагнав, то я зняла його портрет, скрутила і викинула на горище, під лежак.. Туди, де лежить і портрет Петлюри. Я думала, що Троцький ще Сталіна подужа і портрет знадобиться. А тепер уже видно, куди воно пішло, то нехай він хоч на це придасться... Папір дуже міцний. Ось я піду та внесу і дикту, і його".

І вийшла. Відступати вже було неможливо. І через те в Нерадька запрацювала думка: з чого ж її починати малювати? Ясно, що з голови. Але чи в профіль, чи в торець. Здається, легше буде в бік голови. І він став оглядати кімнату, шукаючи місця, на якому б її посадити. Він не знав ні законів світлотіні при малюнках з натури, і не знав, як мусить сидіти натура при відповідному освітленні. І все це враз йому прийшло в голову: де посадити, як малювати. На його щастя кухонька цієї хатини мала тільки одно вікно. Коли увійти із сіней і стати лицем до печі, була лежанка з великим вмурованим казаном. А проз лежанку йшов прохід до дверей другої хатини.

Ба ось двері рипнули і хазяйка, вся осяяна сміхом, тримала в лівій руці і дикт, і портрет Троцького.

— Ось вони, що нам відкладати? З’їмо по мисці пиріжків, та. й малюйте мене таку вродливу та щасливу!

І Нерадько вже забувши всі свої ганебні почуття і найнахрапливішу брехню, пильно вдивлявся в її обличчя, так само, як колись, вивчаючи географію, вдивлявся у рельєфи гір і смуги рік. І щаслива своїми наслідками думка, пролетіла враз через усю його свідомість, як часом вечірньої пори пролітає вогнеліт над затишним ставком, оточеним очеретом: що тільки ті риси лиця треба змалювати, які найпомітніші для ока. А інші аж потім. І то тоді, якщо він на них зверне увагу. Так само і плями на лиці. Тільки найвизначніші треба перенести на папір, а решту... як там Господь дасть та удача слизькоязикої людини! І ця можливість здалася Нерадькові такою простою і легкою, як жодна справа, яку він коли-небудь робив. А вона ж, ця справа, зараз йому така важлива і така шанована хазяйкою, що душа його від радости схвилювалася так, як хвилюється вода у вщерть налитому відрі тоді, коли його хтось зачепить ногою, або стусоне рукою. І він, сповнений уже невимовної гарячки, забаг:

"Сідайте ще до сніданку на стілець на одну хвилину! Я побачу, як воно буде вам сидіти. А це давайте сюди!" І він вихопив у неї з рук дикт і портрет Троцького та поклав на лежанці. А потім ухопив табуретку коло дверей і поставив при вікні. А на ньому, узявши злегка за обоє плечей, посадив тітку Лепестину лицем до кочерг, а потилицею до вікна. І це становище якраз добре визначило для нього увесь правий бік її голови. І зрадів хлопець ще більше, бо риси на лиці нечувано вирізнилися, коли задня частина голови освітилася, а на передню лягли тіні. До цього треба додати ще й те, що перед вікном росли густі та високі вишні і в хату не пускали кричущого освітлення. Але на лиці, чим більша була зморшка, тим більша була у ній смуга тіні. І він гарячково почав не малювати, але виписувати обриси чола, носа і підборіддя. А далі і склад кіс. А потім вухо і задню частину кіс на потилиці. І все волосся на всій голові став упорядковувати в загальну єдність.

І аж нарешті у ту дірку, яку покинув між чолом, зарослим бровами, і між верхньою частиною носа, заходився вписувати око. До нього він найбільше придивлявся і дуже добре відзначив всі затінки і засвіти. А чоловічок він вималював подвійними колами. А далі, домалювавши кількома рисами коло ока ніс, та зазначивши вії другого ока, які витикалися з-за перенісся, він одкинувся назад і став дивитися на те, що зробив. Видовище було несподіване! Тітка Лепестина визирала з паперу разючо подібна. Такої подібності жодна фотографія нездатна передати. Щось невимовно чудове було, або просто трапилося сліпуче своєю яснотою диво! І радість Нерадькові напружила єство незнаною і нечуваною силою, яку, я певен, одна людина зазнає тільки на протязі тисячів років, і яку зазнав Творець світу тоді, коли з його душі вибухали нові світи у бездонні простори неосяжності. І хоч Нерадько любив виявляти збуреність почуттів, мов дикун, але в даний момент відчув, що таке їх виявлення спрофанує все почуття серця, — він простісінько став навколішки і взяв у тітки Лепестини руку і поцілував, промовивши:

"Тіточко, посидьте ще трошки, поки я вас всю не випишу на папір!" У руки цілував він колись тільки батька та матір і то в урочисті хвилини, а тітку Лепестину він взагалі не думав ні ввіщо цілувати, хоч і був він несказанно вдячний за все. І тітка Лепестина одповіла одним словом "малюйте".

І він малював. Останніми труднощами було тітчине потрійне підборіддя, що розгалуженими смугами входило в шию попід вухами і в обличчя. Але з ними він справився надзвичайно удачно. А вже тоді, як він перейшов на виписування на папір коміра і складок сорочки, та відлогів кофточки, він почув цілковиту втому. Почув, що далі вже він не годен малювати нічого. Але ж треба було якось пишното закінчити роботу, щоб тітка Лепестина і не помітила його безсилля. Це не важно, якого характеру воно було. І через те він рішив, щоб малюнок був лише по плечі... Але горе і жах! Виявилося, що ніякими силами не здобуде терпеливості виписувати мережку українського коміра, якому треба було віддати часу далеко більше, ніж усьому портретові.. І художник натхненно намалював комір російського генерала Кутузова, з якого малюнок він колись бачив у історії Росії, автора Рождєствєнского. Це було ще в земській школі. Коміром Нерадько і закінчив свою працю. І встала тітка Лепестина і якусь мить мовчки дивилася, а потім вигукнула:

"Єй-бо, наче з фабрики. Просто як викапана... Ну просто.. Просто ви справжній маляр, чи художник... Ви краще намалювали... Та куди там!.. Краще намалювали, як у мене ото ікона св. Йони, що на котові сидить. Його малював носачівський богомаз Лихолай... Ну, вже ваші і черевики, і куфайка і ще даю в додачу отого солом’яного бриля, що висить у повітці. Піду внесу!" І побігла.

Коли хазяйка вийшла, Нерадько взяв свій дикт, на якому малював, і поставив його в кутку між комином і стіною печі, а малюнок схилив на дикт. Далі взяв той стілець, на якому сиділа тітка, і ще трошки далі відсунув його від вікна. І сівши на ньому став дивитися на портрет. І справді, було на що дивитися! Схожість була неймовірна, а закінченість ліній, оте, що художники звуть загальною гармонією ліній — разюча. Чи другий раз він зміг би так намалювати? У нього серце забило тривогу. Він відповіді боявся. Нерадько мало бачив картин добрих на своїм віку. А як і бачив щось путнього, то тільки у альбомах мистецтва. Але нічого подібного з тими чарами, які були в його портреті, він не зустрічав!

Спосіб накладання ліній йому нагадував скоріше ніжну заокругленість тих камінців, які можна знайти на березі моря, облизаних хвилями напротязі довгого-довгого часу. Потім ще його спосіб малювання йому нагадував малюнки дерев у західних мистців часів бароко. І там заокругленість ліній, проведена невловимою мрією, і тут їх ніжність зливалися з елегійним зітханням його душі. І там стремління до точного окреслення деталів і тут. Крім того, така краса, з таким складом рис, дуже часто трапляється у людей, особливо у жінок в селах у глибині Київщини та Полтавщини. І в Гоголя у "Страшній Помсті" у малюнку Катерини вона почувається, і в усіх творах малярських нашого Шевченка, з тією різницею, що в Шевченка малюнки завжди мають нахил відійти від точних обрисів оригіналу, а в Нерадька навпаки: не тільки нахил, а просто категоричність якнайвірнішому бути людській натурі. І в хлопця навернулася думка, що в ньому сидить велетенської сили художник, якому за умов душогубсько-невільницьких ніколи не вийти з надрів його духа на світле око тямущих людей. І він тяжко зітхнувши, утер очі від сліз і зараз же перелякано глянув на двері, і одним духом причепурився, бо в хату входила хазяйка:

"Ось ваші заробітки! — говорила з порога і поклала свою ношу на лаві.— Я вам ще додала пару спідної білизни із свого покійного чоловіка. Вона ще зовсім добра, і чорні смугасті штани. І живіть у мене дві неділі, а там буде видно, що робити". А далі додала питанням:

"Дивитесь? Справді є на що дивитися. Добре намалювали. Ну, будемо снідати".

Підчас сніданку вони обоє спочатку мовчки дивилися на малюнок, а потім вона озвалася:

— Одно мене дивує, чого ви мені вчепили такий комір, якого у мене зовсім немає?

Хлопець засміявся, але не сказав через віщо у нього так вийшло, а сказав зовсім інше, ніби звертаючи на жарт.

"Та то в одного нашого гетьмана Розумовського була куцина з таким коміром, та, мабуть, і не одна. І я бачив його намальованого у такій куцині. Тоді, кажуть, і гетьманші надівали одежу з такими комірами, коли чоловіків дома не було"... І почервонів від своїх викрутасів. А тітка Лепестина весело відповіла:

— А через те, що у мене немає чоловіка в хаті вже давно, то ви й мені вчепили такий комір, як колись тільки у гетьманш був? Але мені і комір подобається, і все страшно подобається!

Після цього вони почали відходити увагою від чарівного малюнку і стали розмовляти про селянські події. І тітка Лепестина розказала Нерадькові чисто все. І про ті жахи, що село пережило. Від новин хлопець почорнів ще більше, як був. І потім вставши і подякувавши за сніданок і за "гонорар", сказав:

"Бачите, яка страшна небезпека і вам, і мені, а ми бавимося "цяцьками". Піду та подумаю, як і коли мені найшвидше змитися відціля". І взявши все те з собою, що внесла хазяйка, вийшов з хати і пішов у повітку.

 12 лютого 1950 р.




Рекомендуємо також:



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Тодось Осьмачка

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо