План до двору
Глава 18 Глава вісімнадцята. Причини для втечі ті самі, що і завжди
Пройшло кілька днів з того часу, як Нерадько познайомився з дідом Магулою, і він уже водив трактор і орав землю. Старший тракторист показав йому головніші рури і ричаги, і хлопець працював, так, неначе він роки таку роботу робив. І Нерадькові і в голову не приходила остання реальна можливість розлуки з трактором, будкою та дідом. Але сьогодні в суботу, коли роботу було закінчено і головний тракторист, його помічник, і Нерадько ішли від зупинених машин до будки, хлопцеві прийшло на думку: а що ж буде в понеділок? Орати зосталося ще на днів два і другої роботи в полі під рукою дідовою цілковито не було. І в хлопця аж голова закрутилася від тієї пустки, якою прийдешнє глянуло йому в душу.
Коло будки хлопці вмилися, повечеряли і старший тракторист із своїм помічником рушили на село. Але не встигли зробити вони і двох десятків кроків, як помічник вернувся бігом до Нерадька, який вже в будці стелив солому спати, і спитався знадвору, заглядаючи в будку:
— А ви сьогодні будете ночувати тут, чи де інде?
— Та ось бачите, що стелюся. Значить буду ночувати в будці А навіщо вам?
— Та то одна молодиця хоче з вами підночувати. І може я її вночі до вас приведу, — засміявся помічник і знов рушив доганяти товариша. Нерадько перестав стелитися. І, вирівнявшись, застиг. Ще не було такого випадку, щоб цей комсомолець з ним говорив взагалі. Робота в полі одбувалася мовчки. Один тільки старший тракторист, де треба, де й не треба, лаявся. Але і він не зачіпав Нерадька, а тільки брав у "обертас" свого помічника, який щодня спізнювався на роботу, і щодня перед старшим оправдовувався тим, що до пізньої ночі одбувалися комсомольські збори, і він заспав. І на цьому його мова кінчалася. І старший, полаявшись ще годин кілька, шукав другої причини, щоб лаятися. Через те Нерадько старався ходити трактором як можна далі від нього, та мати спокій. Та й сам комсомолець десь застрягав у якійсь балці і або довбенькою бив груддя, або в чомусь длушпався на межі між бальцанками та всяким заліззям. А сьогодні.. Що це з ним сталося, що він перший заговорив? Та ще якось незвичайно, просто навмисне вернувся. Чи не має в цьому чогось недоброго? І Нерадько взяв свою свитку, Кобзаря вже давно він збувся, і розпачливо бухнув у солому так, що аж ключі та гаки забряжчали в будці І вкрившись із головою, зробив коло очей і коло рота дірку і затих. Крізь одчинені двері будки він бачив бліду смугу заходу, яка зливалася з вечірнім небом. У полі стояла тиша осіннього, супокійного вечора. І від цієї тиші у нього в серці ще голосніше занив біль, передчуваючи щось недобре. Але він на це не зважав, бо такий стан його духа був уже завжденний. Ба ось цю бліду смугу небесну затулила чоловіча постать, ставши на дверях. Нерадько впізнав діда. Дід кашлянув, а потім і гукнув:
— Огій, чи ви вже спите?
— Ні, ще, дідусю, не сплю, — відповів хлопець.
— Та я оце зібрався піти туди до тракторів. І навіщо ви проти неділі покинули їх у полі, а не привели сюди?!!
— Та то старший так закомандував. Що я міг проти нього говорити? — відповів, виправдовуючись, Нерадько. А дід:
— Та я оце й здумав уперед заглянути до вас у будку. Ви той... будьте цієї ночі обережні. Береженого Бог береже...
Говорив старий чоловік:
— Мені вчора проти сьогоднішнього дня щось погане привиділось. Я вже мало в цих літах сплю. А як сплю, то або стоячи, або сидячи. І всі ті сни, що мені ввижаються, я вже не можу розрізнити від звичайних видовищ. І вчора таке паскудне привиділось, що я собі думаю уже цілий день, чи не проти вас буває ось таке. А я ж вас сам залишив тоді коло будки. І як щось погане тут з вами трапиться, то вся пеня і весь гріх ляже на мою душу. І я оце перед тим, як іти до тракторів, і зайшов до вас, попередити.
Нерадько заворушився і, заглушуючи і свою тривогу, і ніби силкуючись заглушити і тривогу дідову, проказав:
— Коли всьому надавати якогось значення, то тоді все життя буде катівнею: жодної хвилини не буде одпочинку для змученої людини. Ні, діду, не турбуйтеся. Якось Бог дасть і ця ніч пройде благополучно. Я...
— Ото ж бо й є. Ви мало жили, то мало знаєте. А мене не проведете і не заговорите. А така морока, як учора мене одвідала, неодмінно щось віщує. Ви краще вже мене послухайте. Візьміть лишень свою постіль та покиньте будку, та ляжте он в тій соломі за кабицею. Все таки далі від гріха. Чого доброго, а лихе завжди напоготові.
Нерадько далі вже не витримав, і звівшись із-під своєї свитки і ніби аж роздратовано питаючися попрохав:
— Дідусю, ви мене так налякали, що вже мусите сказати, що вас одвідало вчора.
— Та мушу. Щоб не мали ремства на діда, що поколошкав. Отож учора ви собі спите і старший спить. А ніч видна і все. кукурудзище віддалеки здавалося туманом. А я сидю на порозі будки. І така прохолода потягла з яру, аж дрижаки мене взяли. Ну, думаю, піду до кабиці, та розпалю соломи та нагріюся. І зараз же встаю та й іду. Коли... що за лиха година! З кабиці світиться. Приходжу ближче, а по мені так морозом і пішло. Перед вогнем сидить, не оглядаючися до мене, чорний чоловік: обличчя чорне, руки чорні, сорочка на ньому чорна. А постоли червоні. А зверху на ньому чорна попівська ряса. Чуб чорний, довгий, аж на плечі спадає. І на шиї висить такий самий ланцюг, як ото попи було носять. Тільки що на ньому не хрест висить, а звичайне блискуче кільце. Таке завбільшки, як ото на кінці тієї шворки, якою відра з криниці тягають. А чуб на голові не обв’язаний або причесаний, а придавлений теж великим грубим кільцем. Ну, таким, як ото на ярмах висить, щоб притику пристромляти. І як нарошно в одному місці протерте, як видно, шмульгами війця. Що я міг сказати? Я йому й кажу: "Добривечір"! А він, не відповідаючи мені і не дивлячись на мене, а тільки на вогонь, мовчить собі. А там, не солома горіла, а були вже перегорілі дрова. Жар такий пашів, як з дубових або з грабових або з березових дров. І такими цілими шматками, аж білими від розпеки і лежав...
І стою я, і він мовчить, і я мовчу. Тільки й того, що блищить у нього ланцюг на шиї з малим кільцем, і велике кільце на чубі. А на ногах від жару, аж моторошно дивитися, ще дужче червоніють червоні постоли. Я кашлянув. А він, не дивлячися на мене, показав пальцем на казан, у якому ми кашу варимо.
А казан над тим жаром трохи не трісне — так кипить, і вариться в ньому хто його зна й що. Тільки й того, що я розібрав, що в ньому якесь густе вариво, похоже на смолу. І чорне таке. А носом нічого не розберу, бо вся пара і весь дух так стовпом і стояли над кабицею і на боки не розходилися. Що за лиха година?
І нарешті він мене питає:
— Чи тобі видно небо?
Я оглянувся навколо та й кажу:
— Не тільки неба не видно, а не видно десь і моєї будки.
Бо справді така тьма, що ні землі, ні неба. А він мені знов:
— Отож, — каже, — не той важний, хто сотворив небо, а той, хто ним порядкує!
А в мене так серце і заходило ходором. Так мені страшно хотілося ударити цю мару з усієї сили в мордяку: "Ач, думаю, самого Бога ставить нізащо". Та стиснув кулак та до нього. Коли ні, не в ті взувся. З місця не зрушу, а піт на спині так і ллє. Чую: до тіла вся сорочка пристала.
А він знов:
— Не гарячися, а дивися добре... Що, чи є на небі хоч одна зірка?
Я бачу, що нема, але уже з ним не хочу мати розмови і мовчу. А він поволі взяв у голі руки розпечену вуглину та й кидь у казан. Вона так і пішла на дно, неначе залізяка. А він тоді, знов не говорячи до мене, а тільки показує пальцем на небо. І тоді, як жарина пуцьнула в казан, над заходом засіяла велика вечірня зірка. А він, ніби до себе, каже:
— Одна...
А потім взяв ще одну розпечену вуглину, і ще, і ще, і все рахує. І так, за кожним разом: тут жарина упірне в казан, а на небі засіяє велика зірка. І нарешті він взяв у пригірщ жар із кабиці та й укинув у казан. І все небо від краю до краю покрилося зорями. А він тоді знов:
— Ну, чия сила? Моя, чи того, що сотворив небо?
А я й кажу:
— Божа!
А він тоді як схопить із своєї голови кільце з ярма та як покотить у яр. І воно аж задзвеніло, скакаючи та плигаючи туди. І я подивився теж йому вслід. І коли затихло, я знов зирк! Аж немає моєї мари. І темно в кабиці, і казан порожній, і в ньому все начиння. Оглянувся назад — і будка стоїть так, як стояла. Я знов через кабицю дивлюся в поле, аж відти регіт, неначе іржання жеребця, а потім гук:
— Маєш ти щастя, що вдався небоязкий!
Та й затихло, та й глухо було аж до ранку. І як собі хочете, а йдіть ночувати в солому, за кабицю. Бо це видовище проти вас...
І Нерадько мовчки взяв свитку і ще дещо своє і пішов ночувати в солому, уже з’єднавши в один настрій комсомольську цікавість і тривогу дідову. І вмостившись там, сказав до діда:
— Боже мій, і як ви справді ще ходите після такої ночі?
— Е-е, лежіть отам нишком. Я ще вас і зверху соломою накрию. Нехай і вас нечиста сила обминає і ходом, і поглядом.
І, нагнувшись, взяв оберемок соломи і поклав на хлопця говорячи: "Треба вас укрити так, щоб жодніської признаки не було, що тут лежить людина..." І положивши ще соломи на нього розправив її, не кажучи вже ні слова, пішов до будки. А в ній на причілку зупинився, і обернувшися туди, де було сховано Нерадька, і трохи повагавшися, і зітхнувши глибоко, пішов, не оглядаючись, проз будку в яр. Мабуть, до тракторів.
Нерадько, лежачи в соломі, почував, що коло кабиці і коло будки вже живого духу немає. І це його настроїло ще більше нервово, бо дідове оповідання дало перше і глибше зрушення чуття. Воно просто таки стало обсягом його душі, на стінах якого височіли картини дідового видовища. І хлопцеві духовні очі уже не могли нічого бачити, тільки їх. А конспіративний схов у соломі загострив силу душевного бачення. І він дуже довго крутився, не мігши заснути. Але те, що підчас крутіння насунулося соломи за комір, і вона там колола в шию, Нерадька тягло до реального, утворивши несвідомо боротьбу волі. Від силкувань він знемігся і почав поволі дрімати, чуючи носом, як солома пахне і вітром, і землею, і тими кузьками, що в ній ворушилися. І хотів він з-за коміра солому повитягати і не зміг, бо все небо перехилилося в кукурудзище і почали туди скочуватися зорі, а за ними по небі котилося і кільце з ярма. І серед кукурудзища їх насипалася ціла купа, аж почало воно горіти. А кільце з ярма серед неба світило.
І враз Нерадько почув страшний поштовх у бік і прокинувся, і затаїв дух. Коло нього тупала коняка і він чув крізь солому її подих.
— Тут не видно і сліду, аби він був, — говорив хриплий голос видно тієї людини, що сиділа на коняці А з будки голос того комсомольця, що питав Нерадька, де він буде ночувати, одповідав:
— Ну, вже й тут його нема. Він тільки там.
— Немає його, кажу вам, — умішався дідів голос, чути від кабиці.— Він пішов звідсіля зараз тоді, як ви догнали старшого тракториста...
І затупала коняка друга з другого боку соломи і звідти теж обізвався голос:
— Його тут і признаки нема... Як ви думаєте, діду, чи він не пішов ночувати туди до тракторів?
— Якщо він на полі, то тільки коло тракторів, — запевнив дід.
— Ну, коли так, — знов заговорив голос із першої коняки, — то їдьмо туди. А ви вилазьте з будки і будете доглядати цього місцевища. Якщо його немає коло тракторів, то вернемося і всю солому по соломинці перетрусимо.
— Кажу вам, що його тут немає, то вже немає. Мені нічого на старість брехати і брати лишній гріх на душу, — уперто дід боронив свого.
І затупали коні від будки, у той бік, де трактори було покинуто.
У Нерадька товклася кров у висках. Він знав, , що це переляк там так калатає. Той переляк, якого виплекало скитания та ховання по людських садках та клунях. І мигнула в нього думка, що всі зайці — це метаморфоза якоїсь нещасної людської породи, яку всі племена переслідували і на кожному кроці нищили. І тепер бігає по полях четвероногий сірий і довговухий жах, що був колись живими людьми.
— Ось я принесу соломи сюди, по цей бік будки. Тут не так подихає вітер, і розтопимо, щоб веселіше було...— знов загомонів дід. І прийшов, і взяв оберемок соломи з другого боку купи і поніс. Нерадько чув, як важко дихав несучи солому старий чоловік. Через якусь хвилину уже долітав тріск вогню. Нерадько лежав і вагався, що робити — чи тікати, чи далі лежати.
— Я знаю, що його тут нема... Тільки що, коли сказали наглядати, то вже треба наглядати... Хотів я оце в солому впірнути, поки міліціонери вернуться. Бо, повірте, діду, я не спав минулої ночі ані крихотки, та оце ви розпалили багаття і я сяду коло нього. Коло вогню справді якось веселіше...
Переплітався голос комсомольця з гурканням об підлогу будки та ніби клацанням рушниці об одвірки її. Через якийсь час доносився до Нерадькових вух тільки голосний тріск вогнища. Нерадька тіпало, але вже не жахом, а непевністю ситуації.
Ба ось враз почулися знов кроки до соломи і цей раз вони справлялися якраз до нього. Нерадько впізнав дідову ходу і гостро нашорошив увагу. І дід, беручи оберемок соломи знов, але вже коло нього, спитався стишено:
— Ви чули?
Нерадько відповів:
— Чув.
— Ну, то не барітесь тут ні хвилинки. Комсомолець куняє коло вогню, а міліції ще не чути щоб верталася. Біжіть просто на кукурудзище".
І пішов з соломою крекчучи та шелестячи. І коли Нерадько почув, що і цей оберемок соломи укинуто в вогнище, швиденько згріб своє в головах... Але знов поклав і витяг із-під себе свитку і надів, а вже потім ухопив те, що було в головах, і виліз із соломи.
Вогнище горіло по той бік будки. А по цей бік була страшно густа аж чорна нічна тінь. Увесь верх будки, що йшов рубцем від одного краю даху до другого, був червоний від полум’я, неначе Жар. А проз його до неба бухкало полум’я з диму і страшно било сяйвом у той бік, куди поїхала міліція. Нерадько відчув небезпеку. Вся околиця йому про це свідчила, неначе якась незвичайна сторінка казкової драми. І хлопець рушив до вибалку, аби вже потім бігти до кукурудзища. Він спотикався і дивувався, що дід Гатаяшка так хазяйновито і розумно влаштував йому втечу. Але ці думки скоріше були для заспокоєння надто збуджених почуттів.
Нарешті він опинився на ріллі, яка була перед кукурудзищем. І зараз же сів, бо аж тепер опам’ятався, що босий і під пахвою несе і черевики, і бриль, і пояс до свитки.
Він швиденько надів черевики і бриль, і вже на ходу підперезався. Але не встиг він і дихнути полегшено, як у його серце тьохнуло від страшної, раптової несподіванки. Нижче кукурудзища, через ріллю, просто йому напереріз замаячили у тьмі два верховці. Нерадько оглянувся. Коло будки світло било уже тільки від солом’яного жару. І він мерщій упав у ту борозну, що перед ним окреслювалася, і почав швиденько повзти до межі, по якій він щодня або ходив до тракторів, або водив їх до гінок на оранку. І повз напевно хвилин із п’ять, а далі вже не можна було, бо верхівці, зупинивши коні недалеко від того місця, де він вперше ліг в борозну, оглядали місцевість. Нарешті один озвався:
— То вам здавалося. Не може бути, щоб тут тинялася якась людина. Він якщо не коло будки, десь у соломі, то напевно тут від нього і смуги не лишилося...
— Та що ви мені говорите, — озвався другий роздратований і хрипкий голос.— Я дуже добре помітив, що якраз тут на горбику сидів хтось і встав, і чорт його знає, де дівся... Ану, проїдьмо кіньми ще трохи вбік. Я певний, що він, упавши тут десь, у борозну, поліз не до межі, а в середину ріллі. Або може залягла десь собача душа близько...
— Їдьмо. Але ми тільки час гаємо. Краще б коло будки його пошукати... Я тому червоноштанькові не вірю...
І розсерджений хрипкий голос знов став щось говорити, та рух копит по ріллі заглушив слова.
Нерадько підвів голову. Верхівців уже не видно було в темряві і було дуже пізно, коли вважати на небесні зірки, між якими навіть найменша дуже яскраво світила. Але Нерадько боявся, що швидко зійде місяць і тоді він змушений буде прикипіти в ріллі до самого ранку. А вранці може статися таке, що...І він здригув і почав знов з усієї сили повзти до межі Осі і межа. Хлопець сів і пильно оглянув навколо себе нічний краєвид, наскільки дозволяли йому молоді очі. У темряві на всі боки було тихо. Він вирішив ще трохи почекати. І саме в цей момент почулося від будки іржання коня, а йому обізвався кінь із поля далеко в той бік, де мав бути хутір тітки Лепестини. У нього були так напружені нерви, що реальність для нього була на межі з фантомами уроєння. І через те у нього після іржання все єство зупинилося, чекаючи із степу такого саме голосу, який і дідові Гатаяшці одповів теж після ржання:
"Маєш ти щастя, що вдався нелякливий!" — Але почекавши якусь мить він тільки почув, як шуміла кров у його жилах.
І схопився втікач, і почав спочатку підбігцем іти, а далі вже й бігти скільки сили було у протилежний бік від кінських перегуків.
За якийсь час йому стало душно. Він зупинився і прислухався Було тихо. Куди ж його йти? Та і в якій віл місцевості зараз? І що це за могила?
І нарешті він упізнав, що це та могила, яка стоїть недалеко від роздоріжжя шляхів: Рохмистрівського, Смілянського, Балаклейського і Попівського. Він забув за втому. Його охопила тривога, що він і досі блукає у моторошному колі свого нещастя. Це ж він у тому місці, де починається протилежний кінець Полівки. Тут же недалеко і Шиянів двір. Ой горе, що ж його робити? Он вже місяць почав витикатися. Та чи то ж місяць? Чи не кільце від ярма? Аж тепер міліція може помітити. У них же там і біноклі, і всякі штуки, щоб людей ловити!
І він згадав, як тітка Лепестина одного разу говорила, що Шиянівська хата після смерті хазяїнів пустує. І Нерадько швиденько рушив по свіжо засіяному полі до знайомого дворища: там можна перебути шматок місячної ночі і завтрашній день, а потім, як настане друга ніч, тікати далі на захід.
На межі свиснув ховрашок. Нерадько здригнув і вп’явся очима перед собою у світлу половину осінньої ночі. Виднілися дерева хутора, залиті місячним сяйвом. Ото ж і єсть Шиянове дворище.
Боже, врятуй людське серце, змучене лихом та безпритульністю!
12 лютого 1950 р.