План до двору
Глава 19 Глава дев’ятнадцята. Страшна межа найвищої людської любови
На небо вийшов молодик і сьогодні сяяв урочисто, аж перед селом та хуторами все поле світилося місячним світлом. Але ярки та вибалки були осяяні яскравіше від поля через те, що сяйво місяця спливало з горбів у низини так само, як і вода після дощу. І хутір Шиянів, і церква коло нього над кладовищем світилася, неначе купи місячного світла, через ті саме причини, через які після дощу у садках найбільше залишається роси, а на облупаних будівлях ще довго не вивітрюються маленькі калюжки води, що затримуються у всяких виломах і виломах стін.
На церкві видно було навіть глиняник на залізнім пруті. Він оддалеки білів так, неначе там якимсь чином опинилася прив’язана велика в’язка білої вати.
Нерадькові в душі було неспокійно. Він знав nie з того часу, як був пастушком, розповідь про те, що якраз у облупані та залишені церкви сходяться вночі вішальники у тій самій одежі, в якій були, коли вішалися, та ще й з мотузком па шиї. Тільки північ наставала, вони вже були в церкві і сідали посеред неї і сидячи плакали до перших півнів. І всі вони були чорні і не бувало так, щоб зібрані сідали на крилосі або у вівтарі, бо між ними рідко були попи або дяки. А коли траплялися попи, то сідали з мотузками на шиї перед вівтарем. І сиділи вони в таких вистатях, в яких сидять турки на молитві. І всі плакали мовчки і без розмов, що вони в Бога останні і мають право входити тільки в ту церкву, що нагло покинута вірними.
Але коли перші півні кричали, всі вішальники ішли у свої гроби і не спішили, неначе ченці ідучи з похорону. Вони мали зійти в землю до других півнів. Але траплялося, що деякі з них за такий час не встигали дійти до своїх гробів, тоді вони перебували до другої ночі у тих пустках, що траплялися на дорозі. Але, коли якісь уже лягали в гріб під голосний крик других півнів і не встигали мотузки втягти з собою, то тоді її кінець на поверхні землі лежав до другої ночі. І люди бачили нераз такі випадки і хрестилися, і плювали тричі на мотузки, і одходили мерщій із того місця. А хто торкався, то такого трусила пропасниця цілий тиждень.
І Нерадько, підходячи до Шиянового хутора, думав собі: ну, що як уже заспівали другі півні і він застане у пустці якогось вішальника, що чорнотою похожий на того, про якого розказував дід Гатаяшка. У голові в нього не було ніякої віри до таких побрехеньок, але чуття його било тривогу і це юно змусило хлопця згадати і про вішальників, і поставити собі таке питання про них.
Підходячи до хутора, Нерадько помітив біля найкрайнішої вишні від поля якусь купку, що була зверху біла і освітлена місяцем. І в нього мигнуло в голові, що то забута ганчірка з білої сорочки на кущі. Але він зараз же відчув у колінах слабість і незрозумілий тягар у серці. В його уяві заворушилися вішальники. А щоб їх звідти вигнати, він вслух проказав те, що до них не стосувалося:
— Боже, яке то тяжке безталання! Для того, щоб переночувати було, загинула ціла родина, а за те, що в тітки Лепестини він спасався, то юна мусить тепер у серці мати незаслужену тяжку образу! — І він застогнав ще гірше, як від нападу лютого зубного болю: "У-у-у!"
І саме в цей час купка під вишенькою враз стала вищою. Нерадько зупинився. Те місце, що підвелося вгору, окреслювало голову людської істоти. Невже це той вішальник, який не потовпився у пустці? І відчув він справжній страх, але втікати вже було пізно, бо маленька постать, похожа на людську, ворушачись під вишнею, дивилася на нього здивовано і здавалося теж трохи злякано. Нерадько підійшов до неї. І справді, на картоплянім бадиллі сиділа дівчинка років семи у білій сорочечці і темній спідничці. Голова була не запнута і косенята на потилиці закручені. А що найдивовижніше було, то це те, що з правого боку у неї лежав і блищав проти місяця великий ніж, колодач. Нерадько сказав:
— Добрий вечір, дівчинко!
— Добрий вецір, — відповіла вона таким голосом, який свідчив про довгий, недавній плач.
— Що ти тут вночі робиш сама?
— Ніцого.
— Але чого ж ти тут?
— До тітки Мархви приїхав той, що застрелив батька. І тітка пряжуть йому сало... А він каже, що сало любить тільки з хроном... І мене тітка послали вкопати хрону. А я не знаю, де його шукати.
— А хіба у цій хаті хто живе, хіба хата не пуста?
— Та я ж кажу, що тут тітка Мархва живуть і я з нею. Уже два дні ми тут сидимо.
У Нерадька скаламутилася свідомість. Що робити? Він упізнав дівчинку, це була Шиянова Ніна. І трохи перегодя після мовчання, що виникло з хвилинною безпорадністю, він її знов спитав:
— Чи ти мене впізнала, Ніно?
— Впізнала, — була дитяча відповідь.
— Нінко, посидь же тут трошечки, а я зараз вернуся і тобі допоможу шукати хрону... Посидиш?
— Посидю, — розпачливо безнадійним голосом запевнила Ніна. І Нерадько, зігнувшись, швиденько пішов поміж вишнями до хати. А через те, що було багато опалого листя з вишень, то він вибирав лисі місця для ніг, щоб не шелестіло. Крім того силкувався ставати тільки навшпиньки. У хаті вікна з фронту були позавішувані ряднами. Всередину заглянути не можна було. Він пішов до причілкового вікна. Воно було до вулиці, на якій стояло легкове авто. Нерадько придивився: шофера не було. Він знов повернув до вікна, яке було завішене хусткою, але з лівого боку внизу залишилася невеличка щілина. Ввесь Причілок був у густій тіні і од двох вишень, що були перед вікном, і від того, що сюди місяць якраз не світив.
І Нерадько припав до вікна. Справді, Мархва пекла у печі млинці. Їх уже було повно в мисці, на припічку, а на карнизі комина над лежанкою горів каганець із бляшанки і освітлював не дуже виразно коло столу чоловіка у військовій гімнастьорці. Придивився... Справді це був комісар, ніби аж розкошуючи в чеканні. Збоку вікна над тією лавою, на якій спав Нерадько з Кобзарем у головах, висів Тюринів мундир, а на ньому картуз форми Гепеви. Нерадькові перехопила горло чуттєва спазма жаху, коли він згадав обставини, за яких він збувся "Кобзаря".
На столі перед комісаром було півмиски пряженого сала, а коло миски стояла закубрена пляшка з жовтим ярликом і червонуватою рідиною. Нерадько` силкувався доглянути, чи в хаті немає шофера. І коли переконався, що немає, став прислухатися до розмов. Але після деякого часу слухання рішив, що в хаті дія одбувається мовчки. Комісар, на ріжку стола сидячи і ледве помітно усміхаючись, дивився собі на пальці лівої руки, а Мархва тільки в сорочці та в спідниці пекла млинці, не зважаючи на гостя. Коса в неї лягала через усю спину і звисала через крижі до колін. І разок намиста висів із шиї, одсвічуючи червоний блиск вогню із печі. Вона була схилена під комин. Нерадькові запекло в душу. І дика хвиля ненависти хлюпнула з грудей у голову:
То це у їх злагода? А він же про Мархву не раз згадував у тітки Лепестини, але тримався так, неначе він давно вже за неї забув і забув свій арешт. Ні, він її ніколи не згадував. Він її тільки носив у своєму єстві, немов якусь заразу в своїй крові, яка мала через певний період виявитися. І ось тепер, оце біля вікна ця зараза виявилася. Так, тільки її, тільки цю дівчину він хотів мати своєю. А тепер, як вона його не буде, то не буде ж вона в обіймах і цього нахрапного бандита!
"Боже, і що то за серце у тих людей: аби тільки лишитися живою або живим, то вони забувають найбільші душогубства, вчинені над рідними, над знайомими і над всіма односельцями. Ні, голуб’ята, годі. І я жити не буду, але й вам укорочу віку", — вирвалося у нього крізь зуби сичання. І швидко звівшись із своєї вистаті і глянувши на автомобіль, криво усміхнувся і котячим скоком рушив затінками до Ніни. Дівчина сиділа на бадиллі так, як і сиділа, неначе непорушний маленький факір.
— Ніно, а хіба ти не знаєш, де саме росте хрін, що сидиш і не шукаєш?
— Я знаю, що він у нас ріс щороку, якраз на цьому місці, де я сидю, тільки що зараз я вже забула, як його шукати-и-и...— одповіла вона, так ніби лагодилася знов плакати.
— Ну, тихше, дівчино. Коли він тут ріс, то ми його зараз знайдемо. А дай сюди свій ніж.
Ніна подала. І Нерадько зараз же штурхнув ним у землю і вгородив по саму ручку. Вивернув землю, серед якої блиснув до місяця, ніби корінь якогось дерева, довгий хвіст хрону. Ще раз, і ще раз, і вже було викопано аж три добрі окоренки його. І збивши тупим боком ножа на хроні землю, подав Ніні, говорячи:
— Ніно, люба дитино! І ти сирітка, бо твойого батька вбили, і я жду смерті від отого, що сидить у хаті. Візьми ж оцей хрін, та послухай мене, люба дитино... Неси його в хату... І коли Мархва буде готувати, то ти вилізь на піч і сиди там... Тільки не дурно сиди, а датися на причілкове вікно... Там є прогалина, незакрита хусткою... Ось ти і дивися у ту прогалину. І що б у хаті не робилося, ти не зважай, а дивися у ту прогалинку. І тільки помітиш мою приставлену пучку до найвищої шибки... Чуєш, пучку?!!
— Чую, — відповіла дівчинка, незвичайно напруженим, але вже не плаксивим голосом.
— Ото ж, тільки помітиш, зараз же скакай із печі і звали з карнизки каганець. І почни плакати, що ти хочеш на двір і що звалила каганець не хотячи. Чуєш, Ніно?
— Чую, — знов відповіла незвичайно напруженим голосом і повна урочистої уваги дитина.
— Зроби ж все так, як я кажу, і конче іди на двір після цього... Ну, неси ж хрін і пам’ятай і про свого батька, і про те, що треба зробити.
Ніна встала і, взявши одну хронину у ліву руку, а інші дві у праву і не звертаючи уваги на Нсрадька, стукнула хрін об хрін так, як це роблять дорослі з буряками, копаючи чи на борщ, чи в полі. А потім, рушивши в хату, сказала, не оглядаючися:
— Я геть усе зроблю, що ви казали. Тільки аби щось путнього вийшло.
І поміж вишеньками тим самим слідом, що йшов і Нерадько, швиденько почимчикувала до порогу, вскочила в сіни, зачинивши за собою двері. Нерадько стояв тримаючи колодач в руці і дивувався з останніх Нінчиних слів. Вони для нього прозвучали такою діловитістю і таким досвідом, яких йому не доводилося чути від жодної дитини при всіх його життєвих злигоднях. І він, зітхнувши, помаленьку і навшпиньках вже поза хатою підійшов знов до причілкового вікна.
Тут тіні були густі і від цього вишеньки здавалися ще непорушніші своїми гілляками і неопалим листом. Почувалася і в нічних річах якась таємнича напруга. Хлопець сів зручно і став дивитися в щілину між луткою і хусткою. Серце в нього стукало схвильовано і в висках шуміла ніби аж дзвонячи гаряча луна. Він був неспокійний. Але все чув і жодне слово не проскочило проз вуха. Коло Мархви вже не було млинців, вони були на столі при розкубреній пляшці. А хазяйка підмітала солому біля підпіччя, а Ніна на печі, у самім запічку, блищала очима до вікон. Світло з каганця робило коло неї такі тіні, що, здавалося, там жодної людської істоти нема, тільки світять двоє очей із стіни, засвічені тим самим дивом, яке колись і вавилонському цареві на стіні засвітило:
"Мене, текел, фарес..." А Тюрин, обпершись спиною об стіл і витягши насередину хати ноги, говорив:
— Хазяйко, кидай підмітати, я жду. Пора вечеряти!
— То вечеряйте... Хіба я вам не даю, — відповіла, не розгинаючись, Мархва.
— Що значить, не даю? — озвався з притиском комісар.— Я приїхав до тебе в гості, і ти мусиш зі мною коло столу сидіти, бо так, як ти робиш, то це тільки ображає мене. Та й чи можна вважати ту особу розумною людиною, яка дозволяє себе ображати?
Мархва випросталася і, тримаючи віник у правій руці, завважила:
— Такої пори та ще при завішених вікнах якби я з вами сиділа, то це б виходило, що я або ваша полюбовниця, або ваша жінка... Сидіть самі. Я наготовляла і не ображалася, не ображайтеся і ви!
— Дівчино, коли ти в хаті маєш завішені вікна і чоловік молодий сидить у тебе коло столу, а ти таке говориш, як зараз, то це стати похожою на ту дурну колгоспницю, що мала від бригадира великий живіт і хотіла обманути людей і говорила: "Мене щось проти середи вкусило і за два дні отаке не в мою міру нагнало..."
— Як вам не совісно таке говорити тоді, коли ви самі позавішували вікна і заставили мене пражити сало і пекти млинці. У мене в душі холоне...
І повернулася до дверей... Та комісар в одну мить випередив Мархву і став між нею і дверима і, замкнувши двері, взяв ключ у кишеню і, усміхаючись переможно, мовчки дивився на неї...
А Нерадько за вікном напружено слідкуючи за ними прошептав:
— Ах, ти, собачої душі вішальник, то ти і в церкві не був, а просто зайшов у пустку, і тут оце так чекаєш других півнів? — І зараз же схаменувся і чогось оглянувся до авта та й подумав: "Не дай Боже, почує хтось", і перевівши погляд на піч і зустрівши там великі, сповнені недитячої сили очі, знов став слідкувати за незвичайною парою. І нарешті він почув Мархвин голос:
— А що тепер буде? — "Що, питаєшся? Ти матимеш од мене щось дуже, дуже гарне. Тебе совєтська влада нагородила за одно, а я свій дар складу за те, що ти мене, людину, врятувала, а не комісара..."
І він підняв ліву руку перед Мархвині очі і в нього на мізинці блиснули два золоті перстені: один із зеленою іскрою, а другий з такою, якою блищить стигла ягода перед обідньою порою проти сонця. І він зняв перстень із зеленою іскрою і на якусь мить затримав перед очима Мархви. Вона дивилася на нього з невимушеною цікавістю. Здавалося, забула навіть, про що ішла раніше розмова. І комісар, скориставшися із цього і легенько взявши лівою рукою її праву і трошки піднявши почав надівати свій перстень їй на середній палець. Вона, не протестувала, дивилася. Тільки аж тоді, коли комісарова рука обняла її стан і притулила її правим персом до лівої половини його грудей, вона повернула голову до того місця дверей, де був ключ, і вимовила:
— Подарунок даєте, а ключ у кишені держите?
— А ти пам’ятаєш?.. На, дивися, я не боюся, що ти втечеш.
І він лівою рукою, тримаючи дівчину за стан, правою витяг з кишені ключ і положив на припічку, а потім нею ж підхопив Мархву за плечі і влип поцілунком у губи. Дівчина якусь мить була нерухома в його поцілунку, а потім... Це вже жіночий секрет, що вони у критичний момент роблять, щоб вирватися з обіймів.. А потім юна враз рвонулася і плигнула на лежанку. Комісар тільки встиг ухопити її за спідницю, яка і лишилася в його руках, а Мархва в одній сорочці з білого полотна, на якій рябіли мережки із рукавів і з підтички, опинилася в кутку на лежанці, аж стелі головою досягла, і, вхопивши на печі качалку, крикнула:
— У-у катюго! Не діждеш, щоб я з тобою ночувала. Спробуй тільки полізти, то так насторч качалкою садикну, що будеш до ранку випльовувати в помийницю зуби! На твою кістку, та вдавися нею!
І вона здерла з пальця перстень і шпурнула ним на нього. Перстень ударився об його голову і брязнувши потім об вікно, заскакав до порога і там затих.
Нерадькові забило дух: він згадав кільце від ярма, яким шпурнуло видовище дідове Гатаящине.
А комісар тим часом замість того, щоб Мархві у відповідь говорити, моментально зробив два кроки назад і випустив з рук Мархвину спідницю додолу і потім сівши на лаву, почав швиденько роззуватися. Скинув один чобіт, потім другий. І розмотавши онучі на ногах поклав їх на чоботи тай став роздягатися. Гімнастьорку поклав на лаві під тією одежею, що вже висіла. А штани з револьвером на неї зверху. І опинившися тільки у спідній сорочці та у підштанках, зупинився посеред хати і, заклавши руки за спину, засміявся до дівчини, глянувши на лежанку. Сміх був обладника і переможця.
Якби він у відповідь залаявся, якби він витяг револьвер і сказав Мархві: "Злазь, ти арештована", — то бідна дівчина не так би була вражена, як зараз. Вона просто була загіпнотизована несподіваним обертом справи, і видно забула, що в неї в руці і качалка є. І коли він заговорив, то вона так само була нерухома, як і перед тим. Та й невідомо чи вона чула говорене:
— Ну, Мархво, дякую тобі за несподівану щирість... Дякую, що ти виявила на мене так само гнів, як виявляють розгнівані жінки на своїх чоловіків, над якими вони відчули і відчувають свою владу... Ти моя... Ти станеш цієї ночі моєю жінкою... А перед цим я хочу налюбуватися на твою постать у біленькій сорочці... Надивлюся на ті груди з гостренькими кінчиками, що піднімають мережану підтичку сорочки над прекрасним твоїм дівочим животом.
І я роздягся на те, щоб пригорнути всю тебе тремтючу до всього свого чоловічого відчуття... Бо ти ж не дурна, ти не будеш борсатися та пручатися, коли он на печі мала дитина потребує твоєї опіки... Ти моя, я тебе хочу за все своє життя. А якщо ти таки не хочеш мойого молодецтва, то, на, бий мене своєю качалкою по голові, я оборонятися не буду. Я з насолодою умру отут коло лежанки. Бий!..
І він підійшов до самого кутка, де сходилася лежанка і піл, і нагнув свою голову під Мархвині удари, а та ще гірше зніяковіла і, не випускаючи качалки з рук, почала здригати коліньми, аж сорочка на животі заметлялася, неначе від подиху вітру. І комісар звівся, і помаленьку взяв з Мархвиних рук качалку і поклав тут же на лежанці під стіною печі. Мархва була непорушна. Тоді він лівою рукою дістав передню частину підтички і дуже потяг до себе. Дівчина впала йому на груди і він правою рукою підхопивши її спину поніс нерухому на піл. Нерадько у цей момент тільки побачив, як у Мархви ліва грудина була підіпхнута вгору комісаровим правим плечем і вилізла з пазухи. Хлопець став несамовитий. І думка в його голові забігала, неначе зляканий птах у запертій клітці: ну, він комісара заріже. Але чим він їй дошкулить? Чим він їй завгодить так, щоб вона аж нестямилася? І враз Нерадько радісно зітхнув. Він знайшов чим, і придавив пучку указового пальця лівої руки до шибки вікна. І дивно, як він не видавив скла?
Ніна моментально скочила з печі і звалила каганець із карнизки... І почувся Мархвин голос:
— Придуркувата, що ти зробила?
А комісар глухо і ніби весело заперечив:
— Молодчина Ніна... Ключ на припічку...
А Ніна: "Мені дуже хочеться на двір, у мене живіт болить".
— Іди, іди, — ще раз обізвався комісарів голос і впірнув у якийсь розшаліло-гарячий стогін чи Мархвин, чи свій.
Коли Ніна вискочила на двір, то перед нею за порогом уже стояв Нерадько з ножем у правій руці, яку він трохи ніби назад відводив. Із-за церкви обзивалися далекими вигуками півні. Кругом було темно і тіні були густіші від сутінок ночі, бо місяць зайшовши за велику хмару, ніде на землі не освітлював жодного місця. Ніна прошептала:
— Ідіть швидше, бо він тітку Мархву так і насів на полу!
І Нерадько теж їй у тон прошепотів:
— Ходім. І ти стань у сінях і стій, поки я тебе не покличу... У хату я сам піду...
І він вступив у хату. І навшпиньках прокравшись просто до любосного місця і кроків на два від комісара ззаду став, затаївши дух. На полу лежала Мархва, а комісар босий стояв коло полу, схилившись грудьми на Мархвині груди і цілував її. Права рука його була у дівчини під головою, а ліва простягтись через її живіт тримала в кулаці на її нозі, вище коліна, підтичку сорочки. На вхід Нерадьків вони не зреагували, думаючи, що ввійшла Ніна. І коли комісар, одірвавшись поцілунком, розкошуючи подивився в очі Мархви та й знов припав губами до її вуст, — Мархвина ліва рука поволі обвила стан комісарів. І Нерадько гукнув:
— Схаменіться, товаришу комісаре! Другі півні заспівали і Скакун прийшов із того світа вас зарізати!
І зараз же на млі ока він зрозумів, що Тюрин згубив відчуття живого тіла дівчини і перелетів у той настрій, який опановує тигра, коли він побачить людину... Той настрій, що кидає звіра раптово і нагло у смертельний кид на безтурботну від незнання людину. І через те ще мить і хлопець усадив колодач по ручку у білий лівий бік комісарів. І той мовчки, без жодного стогону та звуку, повільно почав осідати вниз, зсовуючися грудьми з Мархвиних грудей і тягнучи лівою рукою підтичку Мархвиної сорочки. Коли дівчина це почула і збагнула сподіяне, то несамовито галаснула на всю хату:
— Рятуйте... Ря...
Але саме тут комісар упав коло полу додолу і страшно голосно стукнув ручкою колодача об діл, бо Нерадько так і лишив ніж у тілі. І цей стук рішуче і могутньо, зупинив Мархвин крик. А хлопець, відступивши кілька кроків від білої мовчазної людської фігури, що лежала навзнак долі, головою досягаючи ніжки стола, аж тепер зашепотів до Мархви, що, відкотившись до стіни та у півзведеній вистаті біліючи, німіла:
— Цитьте і не писніть: я зараз покличу ту, що вас врятує!
І рушив до дверей. Крок був дужий і певний за всі часи хлопцевого поневіряння...
Він відчув, що вбив, хоч і не по-лицарськи, ззаду, але так само вбив, як і комуністи убивали непокірну Україну: зброєю — неозброєну; наїдені і напитені — голодну і холодну... Одягнені і вишнуровані — обідрану і полатану... Убивали без питань і попереджень як дичину... І одчинивши двері спитався:
— Ніно, чи сінешні двері заперті?
— Заперті, — озвалася дівчина.
— Ану, ще спробуй, — наполегливо проказав Нерадько.
І Ніна заклацавши ключем знов озвалася:
— Та заперті, я ж вам казала...
— Ну, то йди в хату!
І тепер вони вже стали посеред хати і Нерадько проказав, але так, щоб слова могли відповідно вплинути і на Мархву:
— Дивися, дитино. Оце лежить уже мертвий чекіст. Він застрелив твого батька і твою матір загнав на той світ. Чи ти будеш зі мною тікати тим автомобілем, який стоїть на вулиці?.. Я тракторами добре правив, поправлю добре і автомобілем.
І Ніна, не вагаючись, відповіла:
— Тікатиму.
— Добре, дитино. Одягайся у своє, що маєш, та швидше.
— У мене немає у що одягатися. Я вже можу тікати.
— А ви, чи ви згодні з нами тікати? — звернувся він вже до Мархви:
— Я скину свій одяг і ви у нього вдягнетесь. А я вже вберуся в комісарову одежу.
І Мархва відповіла: "Коли вони звели до погибелі Кошеликів, і Клунків, і Шиянів за те тільки, що ви у одного з них переночували, то вони мене закопають живою в землю..."
— І Скакуна, якого ви спасли від мотузки, убив оцей, що лежить, за те, що я переночував у Шиянів...— додав Нерадько.— Добре, переодягайтеся...
І він підійшовши до лави почав роздягатися. І скинувши штани і свитку з поясом додав до них і Мархвину спідницю, що лежала долі, коло лави, і кинув на піл до дівчини:
— Тут ваша спідниця.
— Вона мені не потрібна.
— Значить ви рішили бути і зі мною без спідниці так, як були з комісаром? — уїдливо чогось озвався Нерадько. А вона:
"Ви ж мені самі сказали переодягнутися у вашу одежу. А коли не хочете брати, то я не злякаюся смерти у тім селі, де і мої батьки полягли".
Нерадько саме другого чобота комісарового надівав, як почув ті Мархвині слова і вони його вдарили в душу несказанно болючою силою розпуки, аж у його жилах, здавалося, перестала пульсувати кров. Така розпука з’являється раптово тільки у тієї людини, яка опинившись у небезпечній ситуації усвідомлює, що втратила несподівано право на власну волю і віддається дикому випадкові так само, як і мертва людина: чи її витягнуть за ноги, чи за руки з хати, чи може і винесуть. І разом з тим у Нерадьковій свідомості мигнула гарячим полум’ям вся нечувано страшна ситуація. І він ніби аж забув, що говорила Мархва, і тепер шепотів:
— Мархво... Нам треба якомога швидше звідціля виїхати, бо всім нам тут загрожує смерть, навіть Ніні... Швидше переодягайтеся... А ти, Ніно, візьми якусь хустку та зав’яжи в неї млинці і сало. Сало висип у млинці, а пляшку оту візьми...
— А хрін взяти? — спиталася дівчина.
— А де ж він?
— Та ось під мисником за шапликом...
— Та ну його к чорту!
Але вмішалася Мархва і змінила становище з Ніною:
— Не зачіпай нічого, я через хвилину сама все зроблю.
І мигнуло кілька часу: чи хвилина чи дві, чи єдина мить, і Нерадько вже у Тюринових штанях і в чоботях, і в його гімнастьорці та в мундирі, підперезавшись тим поясом, на якому висів револьвер, стояв зігнувшись коло вікна і дивився, скільки куль було закладено у боєвий револьверний барабан. Аж підійшла до його Мархва, теж уже вдягнена у Нерадькові штани і в свитку, підперезану зеленим поясом, і в черевиках, і в його брилі, і швиденько заговорила:
— Ось уже на столі все зв’язане в один вузел. Тут млинці, сало і пляшка. Будемо йти?
Нерадько випростався:
— Як? Так як оце? Та ваші ж коси у бриль не потовпляться... Давайте негайно ножиці та одріжу...
І Мархва кинулася до шуфляди в столі, і витягаючи відтіля ножиці, говорила:
— Тільки... я вам не дам обрізувати кіс... Я ще не покритка, щоб це робив парубок. Ніно, іди мерщій сюди, на лаву...
Ніна одним духом була вже на лаві і одрізувала Мархві косу. А одрізавши віддала ножиці хазяйці, а сама стала вбік. Мархва зітхнувши упхнула коси за свитку в пазуху, а ножиці тихенько поклала на стіл. Нерадько ж тимчасом перевернувши Тюрина ниць, дістав у печі в порожню миску попелу і попрохав:
— Мархво, будь ласка, ізстружіть сапою чи ножем ту кров, що набігла, і землю вкиньте сюди в піч... Її там трошки натекло. А я ось цим попелом засиплю рану... І після цього віднесемо його у авто і в лісі, десь над Чигиринським шляхом укинемо в кручу... А ти, Ніно, бери вузел і разом вийдемо, і за нами запреш сінешні двері і мені віддаси ключ...
Останні події відбувалися в хаті єдиним стукотом живих сердець і тривожним подихом людських душ, уже викреслених долею із списків совєтського житія. Ще одна напруга... Ще і ще... і вже авто без гуку у ріжок рушило помалу з хутора на широкий шлях... У передку сидів Нерадько коло керма, а між ним і Мархвою була Ніна, дивезно напружена, з очима, сповненими мрійного вогню, що вилітав з її маленької душі і товпився чудовим світлом під прекрасними дитячими бровами. По ньому можна було догадуватися, що вона нічого не почуває, всім єством віддавшись пориву очей з великим вогнем маленької душі.. А там, на сидінні, у них іззаду їхав мертвий кат, лежачи і вкрившись своєю шинелею, яка була у авті... Коли страшний поїзд опинився на шляху, Ніна трохи відхиливши голову вбік і дивлячись на Нерадька прошепотіла вголос з безмежною дитячою втіхою:
— Ви неначе гетьманенко.
Він подивився на неї здивовано:
— Який гетьманенко?
— А той, що їздив свататися у чуже царство...
І Нерадько, тепер уже пильніший і здивованіший, оглянув маленьку супутницю і дуже поважно відповів:
— Це, мабуть, ти говориш про сина Богдана Хмельницького? Хто тобі про нього казав?
— А мати під церквою.
— Нінко, всі ми його діти... Отого великого гетьмана... І той син, про якого ти згадала, не був щасливий, а ми може... А особливо ти будеш щасливою...— І замовк. І Мархва зосереджено мовчала. Тільки авто стрімуче рвонулося шляхом уперед, лишаючи збоку ту хмару, що недавно закривала місяць, а тепер звисала над півднем понурим та чорним урвищем. А перед ними на останній точці дороги, що зливалася з обрієм осінньої тихої ночі, дуже низько погасав великий круглий місяць ще й трохи почервонівши. І здавалося, що то догоряє вогнище і дотлівають його іскри, які розлетілися над землею тоді, коли воно ще бухало і полум’ям, і димом. А тепер його тихе сяйво осявало степ і шлях мерехтливим світлом. І почувалося, що наші герої долетять до цього далекого, але вже тихого вогнища, і зупинять авто, і витягнуть ката із нього, і вкинуть у тихий вогонь. І вогнище ще раз бухне і полум’ям, і іскрами, які розлетяться знов по небу та й погаснуть у могутнім сяйві дня. А наші герої, одпочивши, сядуть знов у авто тай полинуть уже до того світла, що сяє могутніше над всі земні і небесні вогнища, що споконвіку у людства зветься "волею"...
Епілог
Найтяжче горе для людини тоді, коли вона чує тільки луну від голосу світової правди
Року 1936, в кінці січня в неділю, на Терещинківській вулиці в Києві, на ґанку картинної галереї ім. Ханенка приблизно о дев’ятій годині ранку стояв елегантно вдягнений чоловік років 35 і когось чекав... Він нетерпляче поглядав то до Васильківської вулиці, то повертався до Шевченківського бульвару і спалахував нервово від кожного скрипу людських ніг. Ранок сіяв тихою прозорістю небесних височин. Вулиці, дахи будинків, дерева були повні морозного снігу. А Шевченків парк з протоптаними стежками нашорошувався до кожного звуку. Бо велетеньські каштани, позвішувавши важке гілля від снігу і від інею, зачувши навіть тільки лет ворони, раптово розсипали шматки замерзлого снігу та голки інею додолу, аж тисякратний дзенькіт холоду перелітав з одного краю до другого. Людей ні на вулицях, ні проміж каштанами око не могло зустріти. Хіба що вухо ловило із сусідніх вулиць скрип снігу від випадково проходящої людини. Це був вихідний день. І всі совєтські кріпаки не поспішали так рано на двір колошкати тишу початку морозного дня.
Нарешті молодий чоловік збіг із східців і швидко направився до Васильківської вулиці назустріч поважному панові, одягнутому у чорне пальто з барашковим коміром і в чорній барашковій шапці на голові. Скрип їх ніг лунав серед засніжених каштанів і в ранковій порожнечі вулиць, неначе дивні пере гуки лун серед сталактита их стовпів у якомусь ледовому царстві. Поважний пан мав обличчя голене. Він ще не дійшовши до молодого, а вже простягнув праву руку для здоровкання і говорив питаючи:
— Що це таке з вами одбувається, що так рано турбуєте своїх знайомих? Невже знов знайшли якесь диво на нашій Україні, випорожненій, витрушеній і підметеній тисячами мітел?
Цей пан, що так питався, був відомий усій культурній Україні як безпомилковий знавець малярського мистецтва і мистецтва поетичного в слові. І сам пишався славою незрівняного пейзажиста. Це був професор Бурачек.
І молодий відповів:
— Так, знайшов... Бо ж ви знаєте мою нахрапну скромність, що дурно не посміє ніколи турбувати не то що маестра високої пошани, а навіть...
— Ну, годі, годі.. Ходім швидше, бо я вже роблюся несамовитим від нетерплячки, аби вас пошколити уїдливим словом за несмак і, звичайно, безґрунтовне нахрапство! — промовив професор, беручи молодого під руку. Ще мить і вони вже на ґанку відчиняли двері музею... Опинившись направо у великій залі, проф. Бурачек побачив посередині, майже перед самими дверима, з гіпсу фігуру Сталіна, яка, стояла обличчям до входу, а трохи далі фігуру Леніна, теж із гіпсу, і багато нижчу і повернуту спиною до Сталіна, який дивився в вікно, в напрямку Васильківської вулиці. А попід лівою стіною випинали груди чотири бронзові фігури якихось воєнних в той час, коли під правою тяглися в струнку інші чотири бронзові вожді. Професор кашлянув і, не скидаючи шапки, зніяковіло спитався:
— Думаю, що не покликали ви мене дивитися на ось цих?
— Вибачайте, будь ласка, прошу вас глянути сюди.
І молодий супроводжувач, показуючи рукою на початок правої стіни, коло дверей, дуже чемно вклонився професорові Професор підійшов, дістав окуляри і угніздивши їх на носі став дивитися. І чим довше він дивився, тим більше було помітно в його обличчі хвилювання. І нарешті, знявши лівою рукою шапку з голови, неначе вона там йому заважала, став збентежено і повільно говорити:
— Дивна неймовірність. Неначе душа моя здобула здатність марити комплексами Чурльоніса. Заокругленість ліній випинає чарівну солодість відчутимої казкової реальності. І в той же час ці лінії мають неумолимий нахил злитися з обрисами того космосу, що художник сконцентрував у душі... Злитися і потонути у ньому, і потягти його разом з осередком у глибочінь того небуття, в яке бояться заглядати і боги. Неймовірно... І крізь ці самі лінії прозирає чи скоріше дихає гарячий поваб жіночої спокуси, такої п’янкої, як перший повів пахощів рожевого пуп’янку, розкритого великоднім дзвоном... Коли "Христос Воскрес" разом із святковими поцілунками, турбують душу і поять серце ще не знаними ласками, але ніжно близькими і соромливо жаданими! Все, все є в цім малюнку, що є найкращого у творчості Ватто! Чи ми візьмемо його "Відпочинок на охоті", чи "Танець у парку" — цю кульмінацію злетів його пензля. Неймовірно... А пиха?.. Га?.. Жіноча пиха свідома своєї потуги над могутніми чоловічими серцями, які мають чистоту і чесноту сумління за ґрунт своєї душі... Та пиха, яка найвищу грань свойого пломеніння зводить з кінцями крил вічної мрії людства у тому місці, де височінь неба кінчається єдиною співучою цяточкою, що націляється пролетіти серце Господа Бога! Разом божество і неспокій розпачу перед безсиллям пізнати найперше, найпопередніше світове! Про таке прокричав нам своїм дивним пензлем і Бурер у "Мадам Помпадур".
А у всім цім універсі краси ми бачимо обличчя наших українок, що зробили береги Дніпрові романтично співучими... Ті обличчя, які мають у своїх очах загадкову широчінь степової тиші, а пристрасть їх в’ялить і п’янить безмежжям незлітаним жодним чайчиним крилом, але людським словом проспіваним, ставши невмирущим:
"А у мене ласки, як на морю ряски; І я ж тую ряску ізберу в запаску, Таки тому козакові підійду під ласку".
Та, Боже мій! Проклята вченість мене збиває на манівці! Бо що в цій картині є французького? Та ні на нігтик нічого! Тут усе українське, крім якоїсь неосяжності дивезно-дивного тла, на якім виростають лише надзвичайні талантом твори. Бо його це, неміренно-незглибиме тло, мали Мікель Анджелло, Делякруа і Ґойя... Якщо не для ока, то для відчуття сердечного. Для цього вони уміли якоюсь манюсінькою рисочкою заглибити небеса так само, як і Бог вечірньою зорею заглиблює бездонність ночі Але візерунок, лет малюнку у них були національні... І на цім ось портреті живе наша душа, душа українки, якою натхненні і твори Тараса Григоровича Шевченка, і Гоголя.
І замовк старий художник, і знов довго і мовчки дивився на портрет. І нарешті, надівши шапку, обернувся до молодого чоловіка тай промовив:
— Ви мусите мене познайомити з автором цього портрета...
І зітхнув тихо і його молодий приятель і напівпошепки відповів:
— Він ворог совєтської влади.
— Він у тюрмі? — І не дожидаючи відповіді, обурено вигукнув:
— Коли так, то ми стурбуємо Академію Мистецтв, ми заставимо говорити Спілку Художників... Ми вирвемо його з тюрми... Бо коли немає мистецтва у народу, то і народ не існує так само, як немає світу без Бога...
— Вельмишановний маестро, він утік у Румунію, нижче Могилева-Подільського. Він перемчав автом через понтонний міст, із ним ще дві дівчини...
— А-а-а! Ну, коли так, то справа не пропаща. Коли так, то Україна ще може блиснути кольором свого духа... Ще заставить людство подумати і про її свободу...
— Ні, він уже не буде художником... Він туди поїхав з невірою у свої сили... Бо у нього це перший портрет... І коли йому довелося малювати другий, то він малодушно втік. А ви знаєте, що в селі на мистецтво дивляться так само, як і на потребу чобіт. І як не має в селян академії шити чоботи, так вони не знають, чи їм потрібні академії мистецтв. І таке становище авторові цього портрета там не могло підсилити душі після невдачі...
У відповідь йому було мовчання. І мовчання сповнило всю залу і аж притемнило її. Почувався у цих живих двох людей такий сум, який зникає тільки при зміні державних форм людського житія. А серед залі постать Леніна і Сталіна замість чуба, одежі і чобіт враз покрилася білою шерстю і на пальцях, і на вухах, не змінивши природних рис їх обличчя. Вони повернуті були уже до художників, і в кожній правій руці тримали по такій сокирі, якими колись одрубували винуватцям голови ще за часів московського середньовіччя. Вони були у вистаті останнього напруження перед спуском сокир на своїх жертв, які стояли до них спинами. А чорні бронзові вожді попід стінами робилися круками і ворушили в себе за плечима величезними чорними крильми, щоб так і впасти на двох людей, коли почується хряск кісток від ударів сокир. Але замість розпачливого крику жертв перед смертю від постаті двох художників віяло словами поета:
Гей, хто на сум благородний багатий, Сходьтеся мовчки до тихої хати... Та посідаєм всі на лавках, Та посумуєм по вбитих братах. Темно надворі, зоря не зоріє, Вітер холодний від півночі віє... Виють вовки по ярах, по облогах...
12 лютого 1950 р.