Я закутала свою самотність в довгий сірий плащ, прикрила подих невдоволення і власного безсилля шарфом, і вирушила на лекції, на яких викладачі довго і нудно намагатимуться пояснити, що "+" і "-" притянуються, що протилежні характери доповнюють один одного, що ми з тобою ідеальна пара... Дивно... Хіба ні?
Насправді ж наші світи ніколи не перетинаються... Я проводжаю свою зиму, а ти вже зустрічаєш весну... Я ловлю губами сніг, а ти перебираєш між пальцями сонячні промені... І в кожного щось своє... нове... цікаве... захоплююче... трохи безглузде і порожнє без другої половинки, але...
І ніхто з нас уже не згадає, як ми випивали світанок з однієї чашки... як ділили на двоїх теплий літній дощ... як дочитували книжку до одного і того самого місця... як завжди знаходили тисячу причин, щоб не розлучатись...
І хто б тоді міг подумати, що всі вокзали розведуть наші маршрути в різні сторони...
що улюблені фільми почнуть набридати... що каву на кухні готуватиме інша...
чужа людина...
Хто ж знав, що так буває? Одного дня ніби громом вдарило і все рухнуло: повітряні замки, казкові мрії, наші почуття... рухнули ми...
Залишились тільки спогади, самотні вулиці, розбита душа, солоний смак сліз...
і чужий світ, в якому я проводжаю свою зиму...
