Катар

з рубрики / циклу «Ренесанс»

Зійшла юрба,

повз вулиці сюди...

Тим яблукам очей віддати дань!

Сокира ката мала свою грань,

що відділяла попіл від води.

У всій поставі веденого зросту,

до пня,

що залило вином кишки,

вели,

летіли в небі ще пташки,

до дерев`яного,

з осики мо, помосту.

Хотілось пити,

сухість била крок,

у коридорі лицарів з хрестами.

Тонзури,

ряси,

кри́хкими вустами,

мовчав

і слухав дійство Лангедок.

Цей день - остання фреска,

(на межі)

підпаленого,

змученого храму.

І прихожани риють мовчки яму,

собі,

оті пристанища чужі.

У чорному плащі

чекав косар,

і світ цей так прощався,

десь у шлунку.

Схилив на древо тіло,

в поцілунку,

і попіл свій водою змив катар.

Київ, 08.09.2016р