"Крики нічних поїздів - то дитинство..."

з рубрики / циклу «Не кидай Батьківщину милу...»

Крики нічних поїздів - то дитинство,

Чути їх рідше, не чути тепер...

Рідна земля - то святе материнство,

Лагідні очі братів і сестер.

Те, що у серці - правічна жарина,

Що розгорілася в ньому вогнем...

Словом одним - то твоя Україна,

Щастя дещиця, і біль твій, і щем.

В ньому до дна, до глибин розчинися,

Стань, мов ріка, що тече в Океан...

Аж до нестями любити навчися -

Станеш ти Всесвітом, сам собі ПАН.

Птахом злетиш понад нивами й горами,

Вільно ширятимеш поміж СВІТІВ,

І зрозумієш: НАВАЛУ - поборемо,

Тільки не біймося тих ворогів!

Нас розкладають на частки і атоми,

Нищать основи Буття - від батьків...

Вже прокидаймося, годі вже спати нам,

Дзвін калатає - Набатом Віків.