Маруся
Частина 3 — Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуєте.
— Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем i хазяїном, як хочеш, бо се не вiд тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, i бачу свою Марусю, що зовсiм розум погубила, полюбивши тебе... Вона тепер рада за тобою хоч на край свiту; iще-то господь її не зовсiм покинув, а то думаю... Крий мати божа! (аж скрикнув Наум i перехрестився). Ось по сьому-то прошу тебе ласкаво та й приказую, як отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас i не знай її, хоч би вона тобi де i повстрiчалась. Не погубляй її i душi її, та й нас не пихай живих у яму, прошу тебе об сiм... (сказав i гiрко заплакав), дай нам спокiйно вiку дожити й не доведи нас вiдвiчати за неї на тiм свiтi!
— Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем i хорошим хазяїном?
— Ти ж менi розказував про, себе. Ти сирота; у дядькiв твоїх по два, по три сини, i ти iз ними у однiй сказцi* (*Тобто в "ревiзькiй сказцi". "Ревiзькою сказкою" за часiв крiпацтва називався реєстр так званих "тяглових селян".). Сказка ваша дев`ятидушна, дядьковi хлопцi малi; а як прийде набор, то певно тобi лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нiкому заступитись; i дядьки скажуть: "Ми тебе поїли, зодягали i до розуму довели, служи за нашу чергу". А що тодi буде з Марусею? Нi жiнка, нi удова; звiсно, як салдаток шанують: як саму послiдню паплюгу, i нiхто не вiрить, щоб була салдатка та й чесна. Та й трохи чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повiднiмають, хто її защитить? Дiточки без доглядiння у бiдностi, у нищетi, без науки, без усього помруть або — не дай боже! — бездiльниками стануть. А вона затим iзстарiється, немощi одолiють, бiднiсть, калiцтво... тiльки що в шпиталь, до старцiв! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Не приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!.. Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правдi: так я тебе полюбив, так менi тебе жалко, як рiдного сина! — а не хочу загубити своєї дочки, i такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.
Довго Василь думав, похиливши голову, а далi аж повеселiв та й каже:
— А як я найму за себе найомщика?
"Найомщика?" — подумав Наум, а далi й каже:
— А з чого ж ти наймеш, коли тiльки получаєш вiд хазяїна вiсiмдесят рублiв у год, а батькової копiйчини нема?
— Дядьки поможуть.
— Не потурай на те, Василю; поможуть, та не тобi, а собi. До чого дiйдеться, тобi за тебе лоб забриють, а найомщик опiсля пiде за дядькових хлопцiв. Рад би i я тобi помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жiнка багата, то так тягнутимуть, що тiльки держись, i усе до кiнця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копiйкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобi образ царя небесного i його матерi пречистої, і Миколая святого! Принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе i за твої грошi — от тобi зараз, обома руками, вiддам Марусю.
Як ударить Василь, заслухавши усе, руками об груди, як припаде на стiл, як заплаче, а далi, сказавши: "Усьому кiнець", — кинувся на шию, обняв Наума крiпко i каже:, ,
— Прощай, мiй!.. Коли ж тобi хоч трохи жаль бiдного Василя, будь ласкав, будь жалiслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобi попрощаюся з нею!
— Добре, Василю, — каже Наум, — та гляди ж: попрощайся! Чи розумiєш?
— Усе знаю i усе зроблю, як менi кажете. От ввiйшла Маруся, а за нею i Настя. Василь, узявши Марусю за руку, i каже:
— Марусенько! Правду, велику правду сказав менi твiй батько. Треба нам розлучитись.
— I навiки? — через велику силу спитала Маруся.
— Побачимося... i будеш ти моєю, коли не на сiм свiтi, так на тiм! Прощай, моя Ма... — i не договорив, як вона зомлiла й покотилась йому на руки. Вiн її пригорнув до серця крiпко, поцiлував, вiддав її нечуственну батьковi на руки, поцiлував руку йому i Настi... i пiшов швидко, не оглядаючись...
Не будемо розказувати, як крiпко i як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна, , з журби не вмерла. Скiльки вже батько з матiр`ю її не розважали, усе нiчого; а тим iще пуще, що не знала вона, зачим i куди Василь її дiвався; чи надовго вiн скрився, чи вернеться i коли ще то буде? Питалася не раз i батька, — що ж? — не знаю та й не знаю. Бо й справдi вiн не знав, з якою думкою i куди вiн скрився.
Що божий день перебере горiшки, що ще на весiллi, як побачились уперше, та вiн їй дав, перебере, перецiлує та вп`ять до серця i положить. Або коли, гулящим днем, пiде у бiр на озера, де з ним раз гуляла; там посидить, поплаче i з тим додому вернеться. Мати не дуже заставляла її поратись i робити, так сама бралась за все. "Менi, — каже, — не так серденьку тяжко, як я що-небудь роблю". З подругами нiколи не грала i вже овсi до них i не виходила.
Одробилися у полi, стали вiд Семена звечора сидiти, Маруся прийнялася прясти; а з покрови удосвiта встає, пряде, шиє, порається i все журиться, i частенько, як забереться куди-небудь сама собi, то плаче-плаче, так що й господи! Бо об Василевi нi чутки, нi вiсточки, як у воду впав.
От i пилипiвка; от i Ганнино зачатiє, зачали парубки засилати старостiв до дiвчат. Знай, люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: iдуть двоє поперев`язуванi рушниками, бодряться, вихваляються: от там i там таку-то за такого просватали. А iншi свинячою стежкою, попiд плотами, мовчки собi iдуть, i пiд плечем, замiсть хлiба святого, несуть... гарбуз! Еге! Нiгде дiтись: як заробили, так i вiдвiчать.
Не однi старости заходили i до старого Дрота сватати Марусю, — та що ж?
— Таточку мiй рiднесенький! я їм, — каже, — пiднесу по чарцi!
Старий було гримне на неї:
— Чи ти дурна та божевiльна! Чом ти не йдеш? Люди хорошi, чесного роду, парень бойкий; чи тобi поповича, чи купця треба?
— Василя, а коли не Василя, то й нiкого!.. — каже було Маруся. Мати її у сльози, а батько було аж розсердиться та й крикне:
— Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть i тебе люди цуратись, i досидишся до сiдої коси.
— Дарма, таточку. Без Василя не страшна менi i домовина, не то сiдая коса.
Здвигне тiльки плечима Наум, подума: "Нехай ще до того году", — та й замовчить. I йому жалко було, що про Василя не було нiякої чутки: бо вiн його дуже любив i усе надiявсь, що вiн з собою що-небудь до пуття зробить.
От i м`ясницi пройшли, i усюди пiшла слава, що Дротiвна Маруся i горда, i пишна: за тутешнiх парубкiв не хоче, а жде собi панича iз-за моря. Вона про сюю славу знала, смiялась i каже було: "Дарма! I пiдожду". Парубкам же хоч i крiпко досадно було, що така красива i багата дiвка у лад не дається, та нiчого було робити: силою не озьмеш.
Пройшов i пiст, вiдговiлись i — слава тобi господи! — дождались воскресенiя. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, iмберю, бiбкiв, шапрану, i спеклася паска i висока, i жовта, i ще у печi зарум`янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранцi з батраками понесла до церкви на посвященiє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало i грудку солi i, розiславши на цвинтарi у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила, бо Настя пiсля недуги не пiшла з двора. Наум же став у церквi божiй i молиться.
Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справдi молився, а не ловив вiтрiв, не розглядав i сюди i туди, а стояв як треба, неначе перед самим господом, царем небесним, i тiльки слухав, що читають i спiвають. А сьогоднi, у такий великий празник, вiн ще бiльш молився, i на серцi так йому було весело, як i усякому богобоязному, кого приведе бог дождатись великодня.
От, як вiн стоїть i молиться, служба божая спiвається, вийшов насеред церкви читати апостола... i хто ж? Василь!.. Наум дивиться — i сам собi не вiрить, чи се вiн, чи не вiн? Розглядiв хорошенько — аж зовсiм вiн! "Та вiн же овсi неписьменний! Як же вiн буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам`ять? Побачим!"
От Василь вже i "Павла-чтенiе" сказав та й почав... та що за голос важний! Чистий голосний пiдбасок та понятний!.. От Наум i дума: "Бачив я слiпорожденного, що читав псалтир так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться... хiба чи не хваста? Може, напам`ять вiд дяка перейняв, та буцiмто й письменний?.. Так отже за титлу було зачепився та й розiбрав потроху... от i дочитав без помилки; от i алiлуйю по закладкам знайшов... Нi! Якби неписьменний, то не зумiв би апостола, та ще й на самий Великдень, прочитати!"
Прислухається Наум, Василь спiва. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умiв в лад узяти, а Василь без запинки так усi голоси i покрива, i переводи виводить, сам i кiнча, сам вп`ять i почина. Тогдi вже Наум зовсiм положивсь, що Василь став письменним: та коли ж вiн справився i де пробував? "Нехай, — дума собi, — опiсля знатиму".
Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почитувати i народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя та зараз i каже:
— Христос воскресе!
От, похристосувавшись з ним, як довг велить, i каже йому Наум:
— Чи ще ти нас, Василю, не забув?
— Нехай мене бог забуде, коли...
— Добре ж, добре, сину! тепер не до того. Приходь до нас розговiтись; а хоч i пообiдаєш, коли не пiдеш додому.
— Ви менi i дом, ви i родителi...
— Добре ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждатиму.
Сказавши се, Наум поспiшав додому i дорогою собi дума: "Не дуже ж я добре зробив, що, не розпитавши Василя, що вiн i що з ним, та й покликав його до себе. Може, вiн вже об Марусi i не дума, а може, вже i жонат, а я тiльки потурбую Марусю i знов розважу її тоску. Та хоч би i не те; так, може, ще вiн не вiдкупився вiд некрутщини, так що тогдi робити! Та вже ж побачу. Дасть бог розговiтись, а там буду поправляти, що напортив з радощiв, що побачив неждано Василя, та ще й письменного! Вiдкiля йому бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна! Йому б тiльки дяком бути".
З такою думкою прийшов додому i не каже жiнцi нiчого, що кого вiн бачив. Прийшла й Маруся i принесла усе свячене, й байдуже! Бо вона як не стояла у церквi, а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столi, як треба, i налагодила, та й дивується з матiр`ю, що батько не сiда розговлятися, а ходить собi по хатi та дума.
Аж ось дверi — рип! — i Василь у хату. Маруся так i не стямилась i крикнула не своїм голосом: "Ох, мiй Василечку!" — та й стала як укопана. Стара Настя тож врадувалась, неначе бог зна чому, i кинулась до Василя i похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять i тiльки поглядають, вiн на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от i каже їм:
— Чом же ви не христосуєтесь?
А Василь i каже:
— Не смiю, панотче!
— Чом не смiти? — каже Наум. — Закон повелiва христосуватися зо всяким, i хоч би з смертельним урагом. Похристосуйтесь же по закону тричi, та нехай вас бог боронить вiд усякої поганої думки! Тяжкий грiх у такому святому дiлi думати лукаве! От i похристосувались гарненько. Маруся кинулась до нього з розпросами:
— Де се ти, Василечку, був?..
— Знай-бо урем`я, — перебив її Наум, — одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник i паску свячену; дякуючи бога милосердного, треба розрiшати без усяких хлопiт iз веселою душею, а говорити будемо опiсля. Сiдайте лишень. Господи благослови!
Стара Настя сiла за столом на лавi, а Маруся бiля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сiв на ослонi, старий на покутi, а батраки в кiнцi столу. От перехрестившись Наум i прочитавши тричi "Христос воскрес з мертвих", зараз вiдрiзав паски свяченої i положив перед усяким по куску. Покуштувавши її бережно, щоб крихот не розсипати пiд стiл, усяк перехрестивсь i сказав: "Спасибi богу милосердному! Дай боже i на той год дiждати!" Тут же прийнялись за печене: поїли баранця, поросятини; а кiсточок пiд стiл не кидали, а клали на стiл, щоб опiсля покидати у пiч. Далi їли ковбасу, сала кусочками нарiзали i крашанок облупили i порiзали, на тарiлочцi. От сеє скiнчивши, Маруся усе прибрала, i з стола теж бережно змела, i усi крихти, i кiсточки, i лушпиння з яєць повкидала у пiч, та тогдi вже стала подавати страву.
Старий Наум випив чарку горiлки перед обiдом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От i подали борщ, а далi яловичину, покришили на дерев`янiй тарiлочцi, посолили та й їли — вже звiсно, що не по-панськи, бо виделок не водиться — пальцями. Опiсля подали юшку з хляками, печене було баранина, а там молошна каша та й годi, бiльш i нiчого.
Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин — опрiч празника святого — те, що Василь вернувся i жив i здоров. Захилившись за матiр, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе i вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думцi, як i у Василя! Так той вже через силу їв, бо бiля Наума сидiв, i не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю.
Пообiдавши i подякувавши богу i батьковi з матiр`ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум i каже:
— А в нас новий дяк сьогоднi апостола читав.
Настя зараз i питається:
— А хто такий i вiдкiля?
— Осьде вiн, пан Василь, — сказав Наум та й всмiхнувся.
— Хiба ж Василь письменний, щоб йому апостола читати? — спитала Настя; а Маруся так уха i насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити.
— Був неписьменний, а тепер бог йому розум послав, а як i що — я й сам не знаю. Розкажи менi, здiлай милость, Василю, як се тобi свiт вiдкрився? Се менi навдивовижу: ще й году нема, як ти пiшов вiд нас, а навчився письма i спiвати вмiєш, як i сам дяк. Де ти побував?
— Я, дядьку, не був дуже далеко, — став розказувати Василь. — От як ви менi вiдкрили свiт i розтолкували менi, що й я буду пропащий, i чужий вiк заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав i трохи з ума не зiйшов. Правду ви казали, що за грошi вiсiмдесят рублiв, що я вiд хазяїна брав? Тiльки що на одежу. Що ж тут менi було робити? Як-то бог послав на думку: пiти до купцiв, у них хороший заробiток. Прийшов я до залiзняка: вiн мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Вiн, подумавши, прийняв мене за п`ятдесят рублiв на год з тим, що коли буду у своїм дiлi справний, то вiн менi i бiльш прибавить, i усе буде прибавляти, бачивши моє старанiє. Я зрадувався, почувши, що бiльш нiчого не треба, щоб грошi заробити, як тiльки бути чесним i своє дiло не лiнуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалi були, зараз поладнав. Тiльки бачу, що вони усi письменнi i хто бiльш чого зна, бiльш получа жаловання. От як сiв, як сiв... i правду вам, дядюшка, скажу, що нiч i день вчивсь, i бог менi дарованiє послав; i те таки правду сказать, що нашого братчика куди не пiткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде; непропащi за нього грошi. Ото я вiд спасiвки та до рiздва вивчивсь читати i церковне, i гражданське, писати потроху вмiю, цихвiру знаю i на щотах хоч тисяч десять пудiв уроздрiб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщикiв розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока, щоб i копiйка нiгде даром не дiвалась. Товаришi, знаєте, охотники на криласi спiвати замiсть пiвчеської; от i мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; i як не тяжко менi було, не бачивши Марусi, та, пам`ятаючи ваше слово, сам себе морив i не ходив сюди. I тож-таки, що хазяїн, знавши мою чеснiсть, посилав мене не за великими дiлами по маленьких ярмарках; а пiсля хрещенiя послав уже i дальш, i я тiльки що перед празником оце привiз йому не малу суму грошей. Як же вiн мене потiшив добрим словом i розвiв мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увiрилися, що я не зледащiв, от i став я на криласi спiвати i апостола прочитав.
Наум, вислухавши його, не стерпiв та аж поцiлував його у голову i дума: "Що за премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде". Далi i пита:
— Скiльки-ж ти жалування получаєш тепер?
— Жалування не щот, — каже Василь, — аби б стало на одежу, а те важнiш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся i через що ви не вiддаєте за мене Марусi, сам хлопоче об менi: тепер посила мене з хурою ув Одесу, i вiдтiля пiду у Москву i на заводи, i тiльки вернусь сюди iк пречистiй, а вiн менi сискає найомщика, каже, хоч п`ятсот рублiв потеряю; увосени, як скажуть набор, сам i вiддасть, а грошi, каже, будеш одслужувати.
— Нехай тобi бог помога! — сказав Наум; а далi, подумавши, й каже: — Чого ж бiльше думати? Присилай у вiвторок, пiслязавтра, людей, бери рушники; i тобi веселiше буде у дорозi, i Маруся тут свiтом не нудитиме. Тепер нiчого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть бог, вернешся, увосени i весiлля.
Не можна й розказати, як зрадощiли i Василь, i Маруся! Зараз кинулися аж до нiг батькових, i цiлують їх, i руки йому цiлують, i самi обнiмуться, i знов до нього кинуться, i дякують йому, то до матерi, то вп`ять до нього, i не тямлять себе, i, що робити, не знають.
Довго дивився на них Наум, та все нишком смiється, та дума: "То-то дiти!" Далi й каже:
— Годi ж, годi! Пустiте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо усю нiч стояв на одiянi* (*Одiянiя — церковна вiдправа у великодню нiч), аж поки Христа дочитались; а ви — хочете, дома сидiть або гуляти йдiте до колисок; та тiльки самi не качайтесь, бо грiх для такого празника з сею пустотою возитись.
Як вже той день у Василя та в Марусi було, нам нужди мало, бо, звiсно, чи ходили, чи сидiли, а усе об однiм говорили: як один без одного скучав, коли, що i як думав; як нi думано нi гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватаються — отаке усе говорили, та голубилися, та милувалися.
Отже i вiвторок настав. Iк вечеру стали дожидатись старостiв: прибрали хату, засвiтили свiчечку перед богами; старi нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нiчого й казати. От постукали i раз, i вдруге, i утретє, i ввiйшли старости, i подали хлiб, i говорили старости законнi речi про куницю, як i поперед сього було.
Зараз Наум — а раденький же такий! — i каже, буцiмто з серцем:
— Та що се напасть така? Жiнко! Що будемо робити? Дочко! а ходи-ке сюди, на пораду!
Маруся, вийшовши iз кiмнати, засоромилась — господи! — почервонiла, що твiй мак, i, не поклонившись, зараз стала бiля печi та й колупа її пальцем.
От Наум i каже:
— Бачите, ловцi-молодцi, що ви наробили? Мене з жiнкою смутили, дочку пристидили, що скоро пiч зовсiм повалить, мабуть, дума тут бiльш не жити! Гай, гай! Так ось що ми зробимо: хлiб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куницi та краснi дiвицi, так ми вас пов`яжемо i тогдi усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла i наша черга до прикладу казати: годi лишень пiч колупати, а чи нема чим сих ловцiв-молодцiв пов`язати?
Iще не час було Марусi послухати, — знай, колупа.
От вже мати їй каже:
— Ти чуєш, Марусю, що батько каже? Iди ж, iди та давай чим людей пов`язати. Або, може, — нiчого не придбала та з сорому пiч колупаєш? Не вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, так в`яжи хоч валом, коли i той ще є.
Пiшла Маруся у кiмнату i винесла на дерев`янiй тарiлочцi два рушники довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, i положила на хлiбовi святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далi отцю тричi поклонилася у ноги i поцiлувала у руку, неньцi так же; i, узявши рушники, пiднесла на тарiлочцi перше старшому старостi, а там i другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:
— Спасибi батьковi й матерi, що своє дитя рано будили i доброму дiлу навчили. Спасибi i дiвочцi, що рано уставала, тонко пряла i хорошенькi рушнички придбала.
Пов`язавши собi один одному рушника, от староста i каже:
— Робiть же дiло з кiнцем, розвiдайтесь з князем-молодцем: ми, приведенi, не з так винуватi; в`яжiте приводця, щоб не втiк з хати.
От мати й каже:
— Ану, доню! Ти ж менi казала, що на те по п`ятiнках заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню* (*Пеня — горе.) зв`язати. Тепер на тебе пеня напала, що не усiх пов`язала.
Винесла Маруся замiсть хустки шовковий платок, красний та хороший, як сама. Наум їй i каже:
— Сьому, дочко, сама чiпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його i поцiлуй.
От вони i поцiлувались, а Василь i викинув Марусi на тарiлку цiлкового.
Пiсля сього староста звелiв посватаним, щоб кланялись перш батьковi у ноги тричi; а як поклонились утретє та й лежать, а батько їм каже:
— Гляди ж, зятю! Жiнку свою бий i уранцi i увечерi, i встаючи i лягаючи, i за дiло i без дiла, а сварись з нею поусякчас. Не справляй їй нi плаття, нi одежi, дома не сиди, таскайся по шинкам та по чужим жiнкам; то з жiнкою у парцi i з дiточками якраз пiдете у старцi. А ти, дочко, мужичку не спускай i нi у чiм йому не поважай; коли дурний буде, то поїде у поле до хлiба, а ти йди у шинок, пропивай останнiй шматок; пий, гуляй, а вiн нехай голодує; та i в печi нiколи не клопочи; нехай паутинням застелеться пiч, от вам i уся рiч. Ви не маленькi вже, самi розум маєте, i що я вам кажу i як вам жити, знаєте.
А староста i крикнув:
— За таку навуку цiлуйте, дiти, батька в руку.
Поцiлувавши, поклонялись матерi теж тричi. Мати не казала їм нiчого; їй закон велить, благословляючи дiточок, тiльки плакати.
Далi староста сiв i каже тричi:
— Христос воскрес!
А старi йому у в одвiт теж тричi:
— Воiстину воскрес!
Старости кажуть:
— Панове сватове!
А свати кажуть:
— А ми радi слухати!
Старости кажуть:
— Що ви жалали, то ми здiлали; а за сiї речi дайте нам горiлки гречi* (*Гречий — добрий.).
А старi й кажуть:
— Просимо милостi на хлiб, на сiль i на сватання, Пiсля сього посватаних i посадили, звичайно, на покуть, на посад. Батько сiв бiля зятя, а мати, звiсно, поралась, сама i страву на стiл подавала, бо вже Марусi не годилося з посаду уставати. Старости сiли на ослонi бiля столу.
Поки мати страву носила, батько став частувати старостiв. Перший староста покуштував, покрутив головою, поцмокав та й каже:
— Штьо се, сватушка-панушка, за напитки? Скiльки ми по свiту не їжджали, а таких напиткiв i йе чували, i не видали, i не куштували.
— Се ми таке для любезних сватiв з-за моря придбали, — каже Наум i просить: — Ось нуте ж, усю покушайте. Зверху хороша, а насподi самий гарний смак!
Випив староста, зморщився, закректав та й каже:
— Вiд сього зразу почервонiєш як мак. Глядiте лишень, сватушка-панушка: чи не напоїли ви нас таким, що, може, й на стiни полiземо?
— Та що се ви на нас з пенею? — сказав Наум. — Тут-таки що мудре само по собi, а то ще ось що: iшла баба вiд ляхiв та несла здоров`я сiм мiхiв, так ми у неї купили, сiм золотих заплатили та в напиток пустили.
А староста й каже:
— Ну, що мудре, то вже справдi мудре! Ану, товаришу, попробуй i ти й скажи: чи пили ми таке у Туреччинi, або хоч i в Нiмеччинi, та i в Расеї не пивали сiєї.
Випив i другий староста, теж прицмокуючи, i теж промовляв, похваляючи.
Проговоривши усi законнi речi, стали частуватись попросту, з своїми вигадками, а далi, тiльки що стали вечеряти, i обiзвались дiвчата, що Маруся ще завидна просила до себе на сватання, i спiвали, уходячи у хату, сюю пiсеньку:
Та ти, душечка, наша Мар`єчка!
Обмiтайте двори,
Застилайте столи,
Кладiть ложечки,
Срiбнi блюдечки,
Золотi мисочки:
От iдуть дружечки!
От як переспiвали, та й поклонились низенько, та й кажуть:
— Дай боже вам вечiр добрий; помагай бi вам на усе добре!
Стара Настя така вже радiсiнька, що бог привiв її дождати одним одну донечку просватати за хорошого чоловiка, та ще її люб`язного: землi пiд собою не чує, порається хутко, i де та сила узялася, аж бiга вiд стола до печi, i страву сама носить, i порядок дає. Кинулась зараз до дружечок i каже:
— Спасибi! Просимо на хлiб, на сiль i на сватання. — Та й усадила їх по чину, вiд Марусi скрiзь по лавi, та й каже: — Сiдайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте* (*Брусувати — їсти), а ти, старосто, їм батуй* (*Батувати — рiзати).
Так дiвчатам вже не до їжi: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не казали люди: "Ото голодна! Мабуть, дома нiчого їсти, так бiга по чужим людям та й поживляється; он, бач, як запихається", — а друге й те, що треба своє дiло справляти; та, не бравшись за ложечки, i заспiвали:
Ой чому, чому
У сiм новiм дому
Так рано засвiчено?
Мар`єчка встала,
Косу чесала,
Батенька поражала:
— Порадь мене,
Мiй батеньку,
Кого в дружечки брати?
— Бери, доненько,
Собi рiвненьку,
Щоб не було гнiвненько.
Садови, доненько,
I вище, i нижче,
А свою родиноньку ближче.
Як же побачили, що стара Настя вiд такої жалiбної пiснi, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали спiвати iнших:
Де ж був селезень,
Де ж була утiнка?
Селезень на ставку,
Утiнка на плавку.
А тепер же вони
На однiм плавку,
Та їдять же вони
Дрiбную ряску,
Ой п`ють же вони
Холодную воду.
Де ж був Василько?
Де ж була Мар`єчка?
Василько у батенька,
Мар`єчка у свого.
А тепер же вони
Ув однiй свiтлоньцi.
Ой п`ють же вони
Зелене вино,
Та їдять же вони
Дрiбнiї калачi,
У мед умокаючи,
Маком обсипаючи.
Та в недiленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар`єчка та потопала,
К собi батенька бажала.
А батенько та на бережечку.
Є човничок i веселечко:
"Потопай, моє сердечко!"
Та в недiленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар`єчка та потопала,
К собi матiнку бажала.
А матiнка та на бережечку.
Є човничок i веселечко:
"Потопай, моє сердечко!"
Та в недiленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар`єчка та потопала,
К собi Василька бажала.
А Василько та на бережечку.
Є човничок i веселечко:
"Не потопай, моє сердечко!"
Далi дiвчата, бачачи, що просватані собi сидять i опрiч себе нiкого не бачать i нiчого, що бiля них робиться, не чують, захотiли їх зачепити i повеселити та й заспiвали:
Та в саду соловейко не щебетав,
Тим Василь Марусi не цiлував;
Як же соловейко защебетав,
Василько Марусю поцiлував.
Тут усi зареготались на усю хату, i Наум напавсь, щоб таки дiти поцiлувались, а їм те на руку ковiнька!.. Далi дiвчата, буцiмто жартуючи, i заспiвали:
Та ти, душечко, наша Мар`ечко!
Ламлiте роженьку,
Стелiть дороженьку,
Щоб м`яко ступати,
Надвiр танцювати,
З скрипками, з цимбалами,
З хорошими боярами.
Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нiгде дiтись: побiгла моторнiша iз усiх, от таки Домаха Третякiвна, до скрипника та й приклика його. Батечки! пiднялися танцi та скоки так, що ну! Набiгла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хатi, а то й около вiкон було багацько, так i зазирають; а бiля хати дiвчата з парубками носяться; дiвчата дрiбушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матiр`ю, знай, людей частують... Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до свiту гуляли. Тiльки Василь та Маруся нiкого не бачили i дивувалися, що так швидко народ розiйшовся. За голубленням та за милуванням незчулися, як i нiч минулася.
Не дай боже чоловiковi печалi або якої напастi, то урем`я iде — не йде, мов рак, повзе. А як же у радостi, то i незчуєшся, як воно бiжить: як ластiвка пропливе. Думаєш, один день пройшв, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем i з Марусею: усе укупцi та вкупцi, як голуб з голубкою. I у город, i на мiсто, i до колисок, i на вгород, усе укупi собi ходять. I у монастир на богомолля укупцi ходили, i молебень наньмали, що Маруся обiцялася, коли буде посватана за Василя.
Тiки-притiки, аж ось i проводи! У сеє урем`я хазаїн його висила хуру, i Василевi з нею треба виступати.
— Ох нам лишегiько, — скрiзь сльози кажуть обоє. — Ми ж i не наговорились, ми й не надивились один на одного... неначе сьогоднi тiльки зiйшлися.
— Не плач, Василечку, — каже йому Маруся. — Ти у дорозi й незчуєшся, як i спасiвка настигне, тодi вернешся сюди i будемо укупцi. Гляди тiльки, щоб ти був здоровий; не скучай i не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано й вечiр буду слiзоньками вмиватися...
— Годi ж, годi, моя перепiлочко! Не плач, моя лебiдочко! — каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька. — Нехай я на чужiй сторонi один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова i весела та дожидай мене. А щоб нам одраднiш було, так прошу тебе: вечiрня зiрочка як зiйде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зiрочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то менi одраднiш буде, неначе я дивлюся на твої очицi, що, як зiрочки, сяють. Не плач же, не плач!
Отак-то вони у останнi часи розмовляли i обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсiм прощатись, так що там було?.. Коли вже i старий Наум так i хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла; так що про молодих, i казати!.. На прощаннi випрохала Маруся у Василя сватаний платок, що замiсть хустки йому дала, затим, щоб часом дорогою не загубив i що вона на неї, мов на нього, дивитиметься. Поважив їй Василь, вiддав, а вона положила у той платок горiшки, ще тi, що сперва-наперва Василь дав їй на весiллi, зав`язала, та й положила до серденька, та й каже:
— Тут воно лежатиме, аж поки ти вернешся i сам озьмеш.
Сяк-так Василь насилу вирвався вiд старих; а Маруся пiшла його проводжати. То було на самi проводи, i треба було через кладовище йти, де на гробах у той день усi поминають своїх родичiв. От Маруся узяла й мисочку, щоб i своїх пом`янути. Положила курку варену, три в`язки бубликiв, буханець, два книша та зверху п`ятаковий медяник та узяла материну калитку з грiшми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею нiс у хустцi аж три десятки крашанок.
Прийшли на гроби, аж панотець вже й там i збирається правити панахиду. Маруся поставила до гурту i свою мисочку i граматку батюшцi подала, щоб пом`янув її родичiв.
Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспiвали дяки "нi печалi, нi воздиханiя", так вона так i захлипала та й каже:
— Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сiм кладовищi будеш так поминати.
Василь аж здригнувся пiсля такого слова i хотiв її зопинити, щоб викинула таку думку з голови, так i у самого сльоза так i б`є, а на серцi туга така пала, що йому дух так i захватує; i сам не зна, вiд чого йому так є.
Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцевi, а старцiв божих обдiлила крашанками i грiшми за царство небесне померших. Посiдали люди на гробах трапезувати i поминати родичiв, а Марусi вже не до того: Василь ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства.
Батечки! як заголосить Маруся, та так i повисла йому на шию! Вицiлувала його... що то? i в вiчi, i у лоб, i у щоки, i у шию... далi, неначе хто її направив, разом покинула його, очицi засяяли, то була блiдна, а тутечки почервонiла та так голосно, нiби не вона, сказала Василевi не зопиняючись:
— Василю! На кладовищi мене покидаєш, на кладовищi мене й знайдеш! — Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на вiки вiчнi!.. Там побачимось!
Сеє сказавши, не озираючись, пiшла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе i землi не доторкається. А Василь? Неначе грiм бiля його вдарив! Стоїть як укопаний... Далi дуже тяжко здохнув, пiдняв очi до бога, перехрестивсь, вдарив поклон i, припавши на те мiсце, де стояла Маруся, цiлував землю замiсть її, боячись i самої думки об тiм, що сказала йому Маруся, а далi промовив:
— Господи милосердний! Нехай я один усi бiди перетерплю, нехай я вмру, тiльки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сiм свiтi, а втiм — як твоя воля свята! — та й пiшов тихою ступою до господи,
Чи давно наша Маруся була веселенька, як весiння зоренька, говорлива, як горобчик, проворна i жартовлива, як ластiвочка, а тепер точнiсiнько як у воду опущена. Говорити — мало й говорить: сяде шити, чи то стiбнула голкою, чи нi, чи виведе нитку, чи нi, а зараз i задумається, i рученята посклада; пiде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цiлий день стоятиметь, нiчого не зробивши, поки мати її не покличе; приставить обiдати, то або у нетоплену пiч, або забуде чого положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можна; та до того довела, що — нiчого робити! — узялась мати вп`ять сама поратись! Часто гримав на неї батько i ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з`їсть її здоров`я, зачахне, занедужа, i який одвiт дасть богу, що нi найлуччу милость божу, здоров`я, не вмiла зберегти й занапастила овсi. Що ж? Тiльки її i речей:
— Таточку, батечку, i ти, матiнко рiднесенька! Що ж менi робити, коли не можу забути свого горя! Не можу не думати об своєму Василечковi! Свiт менi немилий, i нiщо не розвеселяє. Серце моє розривається, дивлячись на вас, що ви об менi убиваєтесь, то що буду робити! Я й сама своїй тузi не рада; тiльки у мене й думки: де-то тепер мiй Василь? Знаю, що час, що день, вiн вiд мене — усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нiчого; не розважайте мене; менi неначе легше, як я журюся уволю i нiхто менi не мiша!
Порадившись меж собою, старi дали їй волю; нехай, кажуть, як собi зна, так з собою і робить. Надiлив її бог розумом, вона й богобоязлива, i богомольна, так її отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна!
Iще з того дня, як проводила Василя, не надiвала Маруся нiякої скиндячки, нiякої стрiчки; як пов`язала голову чорним шовковим платком, так i пiшло, усе чорний платок та й годi! То охоча була по недiлям та по празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почує, що дзвонять, то мерщiй i йде. Що божий день любиме мiсце, куди було ходить, се у бiр на озера, де з Василем уперше ходила; сяде там пiд сосонкою, розгорне платок, що Василь їй зоставив, дивиться на нього, та свої горiшки пересипа в руцi, та й поплаче... Тiльки ж що начне вечорiти, вона вже й сидить на приспi й вигяяда вечiрньої зiроньки... Блисне вона... тут Маруся зараз i стане така рада, така рада, що не то що! "Онде мiй Василь! — сама собi розмовля. — Вiн дивиться на свою зiрочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять i його очицi, як було бiжу йому назустрiч..." I вже тут її хоч клич — не клич, хоч що хоч роби, а вже нi з мiсця не пiде i очей вiд зiрки не зведе, аж поки вона зовсiм не зайде; тодi тяжко здохне й скаже: "Прощай же, мiй Василечку! ночуй з богом та вертайсь швидше до твоєї бiдної Марусi". Увiйшовши ж у хату, перецiлує усякий горiшок i платок разiв сто поцiлує та, згорнувши, приложить до серця та так i заночує; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба!
Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасiвки; а у спасiвку, iк пречистiй, казав Василь, буде неодмiнно. Хоч i не зовсiм Маруся повеселiшала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома порається, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на неї, що вона стала розважатись, i собi повеселiшав i дума:
"Слава тобi господи! Ще тiльки спасiвка наступа, а вже Маруся зовсiм не та, як унов народилася; туж-туж i Василь буде; тодi вдарю лихом об землю, мерщiй справлю весiлля, та й нехай собi живуть". От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб її лучче розважати. Коли ж вона часом зостанеться дома, то, впоравшись, iде у бiр за губами; та таки так сказати, що день за день та стала вп`ять i до роботи проворненька, i в усякiм дiлi моторнiша, i що у бога день, то усе веселiш, усе розщитує.: "От пречиста недалеко, от-от Василь вернеться".
Раз у спасiвку, на третiй день пiсля спаса, вiддавши вона обiдати i поприбиравши усе, пiшла у бiр за губами i вже нiкуди бiльш, як на тi ж озера. Напала на рижики, та так же їх багацько було, та такi мудрi; i хоч i побродила по водi, та назбирала їх повнiсiньке вiдро iще й кошик. От ще б то їх брала, та як же пiшов дощ, та престрашенний, як з вiдра, та з холодним вiтром; а вона була ув однiй тяжиновiй юпцi i свитини не брала. Що їй тут на свiтi робити? Нiкуди i не кажи, щоб забiгти та пересидiти, бо до села було далеченько, а дощ так i полива! Нiгде дiтись — треба бiгти додому. Iшла, а де i пiдбiгцем, та поки прийшла додому, так одно те, що утомилась, а друге — змокла як хлюща, так з неї i тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься.
З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе собi немощна, не здужала пiднятись i у печi затопити. Лихо та й годi нашiй Марусi! Нитки сухої на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нiгде обiгрiтись. Злiзла на пiч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась i кожухом, нiчого! Так лихорадка її i б`є!
Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi вечеряти дати, та й нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як розслухав, що йому Настя, стогнучи, розказала, та й замовк; далi назирнув Марусю та аж злякавсь: господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а її трусить так, що й сказати не можна!
Тьохнуло у животi в нашого Наума! Подумав-подумав та й став богу молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи бiда, чи радiсть є йому яка, зараз до бога; так i тут. Помоливсь, перехрестив тричi Марусю i лiг собi. Прислухається троха: Маруся не заснула? "Дай господи, щоб заснула i щоб завтра здорова була!" — сказавши сеє, лiг i... заснув.
Тiльки що у саму глупу пiвнiч будить його Настя якомога i каже:
— Подивись, Науме, що з Марусею дiється? Стогне час вiд часу дужче... от усе дужче... аж кричить... Наум вже бiля недужої:
— Що тобi, Марусю?.. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?..
— Таточку... батечку... Ох, не дайте пропасти... колеть... ох, тяжко менi!.. Робiть, що знаєте... ко... колеть мене!..
-— Де саме колеть, Машечко?
— От.., у бiк... ох, ох!.. У лiвiм боці... Поможiть менi!.. Не стерплю...
Кинувся Наум, викресав вогню, засвiтив свiтло — аж i Настя вже встала; де та й сила узялась? До Марусi... а вона усе дужче стогне...
Що робити — i самi не знають... Сяк-так старi удвох затопили пiч, укрили її кожухами... так кричить.
— Душно! не влежу на печi... положiть мене на лавi... Ох, душно менi! Ох, важко менi! Болить же бiк... ох, болить!..
Послали мерщiй на лавi; узялись обоє старi зводити Марусю... Вона не здужа йти, старi не здужають її вести... тягнуться, силкуються, спотикаються... Наум сердиться, кричить на жiнку, що йому не помага; Настя ворчить на нього, що... вiн дочку на неї схиля... Маруся стогне, плаче, а старi, дивлячись на неї, собi плачуть...
Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лавi, вкрили рядном, бо усе каже, що їй душно; а самi стали радитись, що з нею робити! Настя — пробi бiгти до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се їй, мабуть, з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю вiдшептує; нехай, що зна, те й робить. Так же Наум не тiї, бо дуже не любив нi знахурок, нi ворожок, що тiльки дурникiв обдурюють та з них грошики луплять, а самi не можуть нiякого добра нiкому зробити, хiба тiльки бiду, так так! От вiн зараз дiстав iорданської води та й звелiв Настi, щоб нею натерла Марусi бiк, де болить, i дав тiєї ж води трошки напитись, а сам пiдкурював її херувимським великоднiм ладаном, помоливсь з Настею богу... аж ось i Маруся притихла й стала б то засипати. Старi вже хотiли з радостi гасити й самi лягати... Як тут вп`ять Маруся не своїм голосом закричала:
— Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бiк, пече... Ох, трудно менi! Батiночку рiдненький, матiночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможiть менi!.. Смерть моя.. Не дає... менi дихати!..
Бачить Наум, що зовсiм бiда, треба що-небудь i робити, схопив шапку, побiг до сусiди, розбудив, попрохав її, щоб йшла швидше на помiч до Настi, поки управивсь, поки допроводив її до двора, аж вже i свiта. Не заходячи додому, пiшов у город. Був у нього знайомий приятель, цилюрик, та ще й Марусин кум, вона в нього аж трьох дiточок хрестила, так до нього пiшов вiн радитись, що треба робити, а коли можна, то щоб i сам прийшов та й подивись на болящу.
Так-то старому швидко й дiйти! Iде i, бачить, усе на однiм мiсцi; стане поспiшать — задихається, ноги спотикаються, зовсiм хоч впасти. Жалкує Наум, що не збудив кого з батракiв, що в соломi на току спали, так що ж бо? Хоч би й швидше дiйшов, так не вмiв би так усього розказати; а якби цилюрик не захотiв iти, то батрак не вмiв би його i прохати, як сам отець.
Сонечко пiднялось, тогдi Наум дотюпав — до цилюрика. Поки його збудили... бо вiн був вже багатенький, а через коров`ячу вiспу став вже у панськiм каптанi ходити, так треба вже туди ж, за панами, довго ранком спати. От поки зогрiли йому самовар, поки вiн напивсь того чаю, присмоктуючи люльку, як наш справник, поки-то вийшов потягаючись до Наума, аж вже було геть-геть! Та вже за те спасибi, що як розпитав, чи Маруся недужа, так разом i зiбравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху, та узяв склянку з чимтось, та й каже:
— Наум Семенович! Худо дiло; треба поспiшати як можна. Не поскупись найняти збiржу* (*3бiрзка — вiзницький екiпаж.). Менi нiчого i проходитись, та треба поспiшать.
Наум зараз шатнувсь, найняв збiржаника, i побiгли що є духу з цилюриком додому.
Як оглядiв цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став її розпитувати, де саме i як у неї болить? Та вона за кашлем i слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й каже собi тихенько:
— Овва! Худо дiло! — А Наум се почув та й руки опустив...
Кинувся цилюрик i якомога поспiша та й кинув їй руду* (*Тобто: пустив кров.) з руки, далi розв`язав пляшку, аж там усе п`явки, та й поприпускав їх до боку. Поки се, поки те дiялось, Наум так, що нi живий нi мертвий; то пiде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бiдна Настя, i байдуже собi! Вона там коло Марусi й помага, i держить, i, що треба, робить, i так справляється, що неначе i не була недужа. Так-то велике горе i бiда як постигне, то вже менше i забудеш, i не поважаєш його.
Управившись, цилюрик вийшов у сiни вiддихнути. Наум пристав до нього з розпитками.
— Худо дiло! — сказав цилюрик. Наум так i кинувся йому у ноги, i аж плаче, i говорить:
— Приятелю мiй, Кондрате Iванович! Роби що знаєш, тiльки не погуби мого дитяти! Не положи мене живого у яму! Вiк буду батьком рiдним звати! Бери що хоч, бери усю худобу... тiльки вилiчи Марусю!..
Цилюрик аж заплакав i каже:
— Друже мiй, Науме Семенович! Хiба ж менi не жаль своєї куми? Що б то я робив, щоб вилiчити хрещену матiр своїх дiток? Та як нема божої волi, так наш братчик, хоч з десятю головами, нiчого не зробить!
— Так моїй Марусi не животiти? — аж скрикнув Наум.
— Один бог зна! — сказав цилюрик та й пiшов вп`ять до недужої.
Подивившись на неї i подержавши за жилу довгенько, каже:
— Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то нi об чiм i журитись; здається, що скоро засне.
От i вiдступилися вiд неї тихесенько, щоб їй не мiшати спати...
1832 р.