Диктофонні спомини
Ти, що життя витрачала бережливо,
наче поїдала останні крихти хліба,
сидиш тепер, прочинивши раму віконну,
на горішнім поверсі спального мікрорайону
під мокрим небом страху і болю,
що нависло смутком щільним над тобою.
Ти, що страхалась віддаватись цілковито,
залишилась на споді, наче чай недопитий,
наче брунатний, нерозмішаний цукор
в горнятку, що вистигло й не гріє більш руки,
й тепер ось тремкі та зимні долоні
безпомічно стискають палаючі скроні.
Ти, що сприймала все надто відверто,
брала близько до серця всі наші концерти,
від чого щоразу десь трохи вище черева
щось твердло, наче тверднуть пагони дерева,
й торкаючись пружної світлої шкіри
відчував як твоє серце пускає коріння.
Ти, що намагалась тримати все в голові:
усі теплі ванни, усі биті склянки,
надиктовуєш щось собі на диктофоні
і видаляєш, як видаляють тривожні спомини,
так, наче все те, що з нами якось бу́ло
ти й справді зовсім забула.
