25.10.2019 21:06
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Квітка-Основ`яненко Григорій

Маруся

Закінчення

Так куди ж то!.. Тiльки що нiби стала дрiмати, як пiднiметься кашель, та прездоровенний; так i пiдступа пiд груди, i дихати їй, сердешнiй, не дає; а тут у бiк знову стало шпигати.

Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було.

Наум давав їм волю, що хотiли, робили; а сам, запершись, усе богу моливсь; впаде навколiшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пiвчаса лежить i усе молиться: "Господи милосердний! не осироти нас! Не вiднiмай вiд нас нашої радостi! Рiши мене усiй худоби; озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе на свiтi..." Далi й закiнча:

"Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе знаєш, ти лучче зробиш, чим ми, грiшнiї, думаємо!" Пiдiйде до нiмця, просить, руки йому цiлує... винiс скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i просить:

— Бери, — каже, — скiльки хоч, усi озьми, усю худобу озьми, усього рiшусь, у старцi пiду, тiльки вилiчи моє дитя; вона в мене однiсiнька... Без неї нащо менi жити? Не буде менi нiякої радостi... хто мене догляне... хто... — та так i заголосить.

Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч би тобi копiєчку узяв. У останнiй раз як був, i вп`ять чого-то не робив, а далi сказав:

— Нiчого не можна зробити! — 3 тим i поїхав. Моливсь Наум, моливсь... i що то вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоряє, перехрестивсь i на думцi каже собi:

— Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам робити i як тебе слухати? — Та з сим словом i пiшов.

Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й на божiй дорозi. Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь i, крiплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусi:

— Донюi запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров`я?

— Я сього хотiла прохати... та боялась вас потурбувати... I вже здоров`я!.. Хiба спасення душi... коли б тiльки швидше... — ледве промовила сеє Маруся.

Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив свiчечку i ладаном покурив; аж ось i батюшка прийшов...

Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них iз сусiдiв вийшли у сiни. От Настя i каже мужиковi:

— Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли привели панотця?

— Що ж, стара, будемо робити? — здохнувши тяжко, сказав Наум. — А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянiя?

— Та, що-бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тiльки сьогоднi четвертий день, як гаразд i занедужала...

— Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма що вона вже на ладан дише.

Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi тихенько: "I коли б то господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!"

Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату, буде її причащати. Наум, тiльки сам живий та теплий, ще здужав пiдвести її до святого причастя... Маруся прийняла тайни Христовi, як ангол божий; потiм лягла, перехрестилась, пiдвела очицi угору i веселенько проговорила:

— Коли менi... така радiсть тут... пiсля святого причастя... що ж то буде у царствi небеснiм? Прийми i мене, господи, у царство твоє святе! — Панотець, посидiвши i поговоривши дечого з письма, пiшов додому.

Трошки погодя чують, що кашель в Марусi нiби перестав i вже вона хоч i не стогне i буцiмто спить, так у горлi стало дуже хрипiти, а у грудях аж клекотить...

От Настя i каже до старого:

— Та єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.

— Мовчи та молись богу! — сказав їй Наум, а сам аж труситься. — Тепер, — каже, — янголи святiї лiтають над нею. Страшний час тогдi настає, як праведна душа кончиться. Нам, грiшним, треба тiльки молитись богу!

— Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.

Так сказала Настя не бачачи своєї бiди, а Наум знав добре усе, i знав, що до чого i пiсля чого що йде, та й каже:

— Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далi засвiтив страшну свiчку* (*Страшна свiчка — свiчка, яку запалювали в так званий страсний четвер.), поставив перед образами, а сам пiшов у кiмнату... i що то вже моливсь богу! Куди-то не обiщавсь iти на богомолля. Скiльки худоби роздати на церкви, старцям...

Як ось Маруся таки дуженько промовила:

— Таточку!.. Матiнко!.. А пiдiйдiть до мене. От вони й пiдiйшли. Наум бачить, що Маруся зовсiм змiнилась на лицi: стала собi рум`яненька, як зоренька перед сход сонця: очицi, як ясочки, грають; веселенька, i вiд неї неначе сяє. Вiн знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скрiпив серце, а сльози, знай, глита та думкою тiльки так помоливсь: "Час прийшов... господи, не остав мене!.." Маруся їм i каже:

— Батеньку, матiнко, мої рiднесенькi! Простiть мене, грiшную!.. Попрощаймося на сiм свiтi... поки бог зведе нас докупи у своїм царствi.

Тут стала їм руки цiлувати; а вони так i розливаються, плачуть i її цiлують. От вона їм і каже вп`ять, та так веселенько й усе усмiхаючись:

— Спасибi вам, мої рiднесенькi, що ви мене любили!.. i кохали мене... Простiть мене, може, коли вас не послухала... або сердила... Менi бог грiхи простив... простiть i ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се грiх... та пом`янiть мою грiшну душу... не жалуйте худоби, усе земля i пил... Годi ж, годi, не плачте ж... Бачите, яка я весела... там менi буде прехороше!.. Коли-небудь треба i вмерти... Ми недовго будемо рiзне; там год — як часиночка... Бачите, я не жалкую за вами... бо скоро побачимось... Васи... ох! Василечка мого як побачите, скажiть, щоб не вбивавсь.. скоро побачимось... Я його дуже, дуже любила!.. Горiшки мої положiть менi у руку, як помру, а платок... вернiте йому... А де ви? Я щось вас не бачу... Таточку! Читай менi... голосно молитви... а ти, матiночко... хрести мене... По-бла-го-словiть же... мене...

Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним i слова сказати; а вiн що скаже слово та й заллється сльозами, переплаче та вп`ять чита. Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала. Сусiда подала Марусi у руку свiчку i вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати... От вже i гласу її не стало чути... Наум нахиливсь та над ухом її голосно чита "Вiрую во єдиного бога" та "Богородицю"... а се вона — зирк очима та й сказала голосно:

— Чи ви чуєте?... Що се таке? Наум впав навколiшки i каже:

— Молiтеся усi! Янголи прилетiли по її душу!

Далi Маруся ще спитала:

— Чи ви бачите? — та й замовкла... Здохнула важко... тiльки й промовила: — Мати божа!.. прийми... — i успокоїлась навiки!

Наум скочив, сплеснув руками, пiдняв очi вгору i стояв так довгенько. Далi пав перед образами навколiшки i моливсь: "Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цiлий вiк ти мене милував, а на старостi, як менi треба було у землю лягти, послав ти менi таке горенько!.. Укрiпи мене, господи, щоб я не согрiшив перед тобою!"

Кинувся до Марусi, припав до неї, вицiлував їй руки, щоки, шию, лоб i усе приговорює:

— Прощай, моя донечко, утiха, радiсть моя! Зав`яла ти, як садовий цвiточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитинi жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новiм свiтi, меж янголами святими, знаєш, як менi тяжко, як менi гiрко без тебе: молись, щоб i мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радостi бiльш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатрували, обнiмали...

Вiн би й довго коло неї вбивався, так тут сусiда пiдiйшла та й каже:

— Пусти, дядьку, вже ти її не пiднiмеш; а ось прийшли дiвчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.

Наум став над Настею, вп`ять гiрко заплакав та й каже:

— Уставай, мати! дружечки прийшли, нехай убирають до вiнця нашу молоду... а я пiду лагодити весiлля!

Пришедши вiн до панотця, не змiг i слова сказати, а тiльки що плаче так що й господи! Піп зараз догадавсь та й каже:

— Царство небесне їй! Праведна душа була, упокой її господи со святими!

А помолившись, i став розважати Наума, поки позiходилися дяки; далi пiшли у церкву, пiп став служити панахиду, а по душi звелiв дзвонити на непорочнi, як по старому i по почотному чоловiковi; та й послав сукно i ставник i звелiв iти читати псалтирi.

Увiшедши Наум у церкву, так i пав перед образами, та й моливсь, що таки за впокой душi свого дитяти, а то таки, знай, узивав:

— Господи милосердний! Дай менi розум, щоб я, при такiй тяжкiй бiдi, не прогнiвив би тебе не тiльки словом, та нiже думкою!

Як же заспiвали вiчную пам`ять, так i сам почувся, що йому якось-то стало легше на душi, i хоч i жаль йому дочки, — що то вже i казати, крiпко жаль! — та зараз i подума: "Воля божа! Вона теперечки у царствi; а за такеє горе, що ми тепер терпимо, бог i нас сподобить з нею бути!"

Бодро дiйшов додому. Вже Марусю нарядили i положили на лавi, бiля вiкна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати :

— Донечко моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рiдного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього нi словечка?.. Ти ж мене так завсегда зострiчала... а тепер... закрила свої оченьки, поки вздриш господа на страшному судi; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини назустрiч йому; скрiпила уста, поки з янголами не станеш хвалити його!.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла нашi радощi з собою; хто нас буде веселити такою добрiстю, як ти? Хто нас, сирiт, на старостi буде жалувати?.. Хто нас, як билиночок у полi, буде доглядати?.. Хто зопинить нашi горючiї сльози?.. Хто обiтре нам смажнiї уста?.. Хто у болiстi промочить нам запеклий язик?.. Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! Не порадувала нас своїм весiллячком!.. Береш своє дiвування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вiнця; скиндячки положенi... квiточками заквiтчанi... i з правого боку тож квiтка; нехай люди бачать, що ти була дiвою на землi, дiвою йдеш i на той свiт.

Який зiбрався народ, — а вже таки повнiсiнька була хата i в вiкно багато дивилося, — так усi навзрид плачуть!.. Та й як можна було утерпiти, дивлячись на чоловiка, що зовсiм у старостi, сiдого, як лунь, немощного, — стоїть над своїм дитятею, що одним одна й була йому на свiтi, i ту пережив, i ту, на самiм цвiту, хова, а сам зостається на свiтi з старiстю, з недугами, з горем, один собi з старою до якого часу! Яка вже їх жисть буде?.. Та що й казати! Та ще ж яка й дитина! Коли б уже яка-небудь, так собi, так би i сюди й туди; а то ж дiвка, не то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомiльна, до усякого дiла невсипуща, слухняна, покiрна, звичайна, тиха, розумна, i що вже красива, так вже нiчого й говорити! I що то: хто й знав її, хто й не знав, то усяк любив i поважав, i як почули, що вона вмерла, то всi ж то, i старi, i молодi, та й мала дитина, усi за нею жалкували i збiглися дивитись на неї i по нiй журитись.

Об старiй Настi вже нiчого й говорити: не здужала не то що порядку давати, та й з мiсця не вставала; усе сидiла бiля покiйницi, i вже не плакала, бо i слiз не стало, а тiльки тяжко здихала i нi пiвслова не здужала, голосячи, приговорювати.

Послухавши псалтиря, що дяк усе читав, Наум сiв бiля своєї старої та й каже:

— Що, стара! Управились ми з тобою! Збирались весiлля грати, аж ось похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, бога!

— Се нам за грiхи нашi, Науме, бог наказанiє послав! — сказала йому Настя.

— За грiхи! — сказав, подумавши, Наум. — Чи є така кара, щоб нею удовлити за нашi грiхи? Що день, що час ми тяжко согрiшаєм перед господом нашим; так чого ж ми достойнi?.. Якби отець наш небесний робив з нами не по милосердiю, а по правдi своїй святiй, так ми б i давно недостойнi i на свiт дивитись. Мiри нема його добростi!

— Зачим же вiн узяв у нас одну нашу радiсть? Що ми тепер будемо?

— Зачим? Дурна, дурна! Зачим узяв? Щоб дитина добрая, за добрiсть i йому милая, поживши у сьому злому свiтi та бачачи других, не пiшла услiд за тими, що не по його волi роблять; щоб не стала й вона така, котрих вiн не любить. А за лихе i злеє дитя бог карає отця i матiр, так би ми були б i за неї у одвiтi; а тепер, коли дитя наше було добреє, то через неї i нам що-небудь бог з грiхiв простить.

— На кого ж ми тепер зостанемось? I хто нас у старостi та немощах догляне? — питала ще таки Настя.

— I я те ж думав з першого часу, — каже Наум, — а далi, по молитвi, бог такий менi розум дав: не було у нас дитяти, самi по собi жили, будем i без неї. Ти скажеш: тогдi були молодi та здоровi, а тепер старi, не здужаємо робити на себе. Насте, Насте! I у молодi лiта не самi по собi ми жили, i робили, i пропиталися; бог нам помагав; вiн же нам i тепер не дасть пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще за грiхи нашi на сiм свiтi; по його волоньцi прийде i наша година. Ти менi закриєш очi, а тебе... тогдi, круглу сироту, у бiдi ще й лучче не покине той, що й маленьку комашечку догляда, та й збереть нас докупи, i наша Маруся нас тамечка зострiне. Коли ж небудь прийде сей час; не сто лiт будемо тут бiдствувати... та хоч би i сто лiт, хоч би i бiльш, i хоч би ще гiршу бiду нам бог послав — коли є ще яка гiрша сiєї, — та чи може ж то iзровнятись проти того, що нам буде у господа милосердного i де тепер наша Маруся? Годi ж, годi, не плач та давай порядок. Живий живе гада, так i ми; треба усе полагодити, як звичайно i як тiльки можемо що зробити i за душу, i за славу нашої Марусi.

Стало надвечiр. Пiд коморою знакомий Наумовi маляр малює труну — та що за славна була! Дубовi дошки, та товстi, та сухi, як залiзо, та й зроблено чисто, як столярна; бо й теслi, що її робили, жалкуючи об Марусi i люблячи Наума, вiд щирого серця її робили. А як ще маляр вичорнив її, та на крищi змалював хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намалював янгола божого, а у ногах списав патрет iз смертi з кiстками, та так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч би i усякому доброму чоловiковi таку бог привiв. У хатi i у кiмнатi жiнки порались, то дiжу наставляли, то муку сiяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то бiля мертвої, то бiля вiдчиненого вiкна, що над нею, дивилися; — а обоє старi iз журби так вже стяглися, що аж злягли... Як разом — крик! Хтось дуже застогнав, аж закричав... Народ за вiкном тож крикнув: "Василь, Василь", — i розступивсь. Наум, почувши сеє, скочив, зирк у вiкно... лежить бiдний Василь бiля вiкна, мов мертвий зовсiм!..

У тi пори, як дзвонили по душi Марусi, їхав мимо церкви сердека Василь i поспiшав якомога до хазяїна з радiстю, бо усе зробив, як тiльки лучче можна було, i вiз йому великi баришi. Як їде i чує, що дзвонять; здригнув крiпко, неначе йому хто снiгу за спину насипав, а у животi так i похолонуло, i на душу така журба пала, що й сам не зна, що вiн таке став. Перехрестивсь i сказав: "Дай боже царство небесне, вiчний покой помершому!" — а сам по коням погнав, щоб швидше одчот вiддати хазяїну та й до Марусi i щоб вже з нею не розлучатися аж до весiлля.

Так от яке весiлля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замiсть щоб на посадi сидiть, лежить на лавi пiд церковним сукном, хоч i убрана, i заквiтчана, та не до вiнця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се побачив, закричав жалiбно, застогнав, поблiд як смерть та тут же i впав мов неживий!..

Насилу та на превелику силу його вiдволодали. Вже й водою обливали i трусили... аж ось зирнув, повiв кругом очима та й сказав тихесенько:

— Марусю!.. Де моя Маруся?

— I вже, сину, Маруся нi твоя, нi наша, божа! — став йому Наум казати. — Покинула нас!

Василь сидить, як окам`янiлий, i не баче, i не чує нiчого. От Наум подумав, бачить, що треба йому розжалобити, щоб тiльки вiн заплакав, то йому й легш буде; от i став до нього говорити... Та вже ж як то жалiбно говорив, що й подумати так не можна, як то вiн йому усе розказував: як його Маруся любила, як за ним убивалася, як занедужала i, вмираючи, що йому наказувала... Василь, сеє слухавши, як заплаче... зарида, як кинеться до неї... припав, цiлував їй руки... I не вимовить нiчого, тiльки: "Марусю... моя Марусенько!" То покинеть її, плаче та вбивається, та вп`ять до неї. А народ таки увесь, та що то — i малi дiти так i голосять, дивлячись на нього i старих, що обплакують i його, неначе мертвого.

Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розiйшовся, i вже нiччю Наум, внемiгшись зовсiм, трошки задрiмав. Прокинувсь, дивиться, що Василь i не дума вiдiйти вiд вмершої; стоїть бiля неї навколiшках та, знай, руки їй цiлує, та щось i приговорює з горючими сльозами. От Наум йому i каже:

— Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобi тяжкий день буде; зберися з силою. Бачиш, i я, вже менi бiльш її жалко, та й я таки трохи задрiмав, щоб хоч мало головi легш було.

— Вам її бiльш жаль? — каже Василь. — Та як се можна i подумати? Я її любив у сто раз бiльш, чим ви!

— Вже сього не можна розiбрати: ти кажеш, що ти бiльш, а я знаю, що я її отець, стар чоловiк, i вже в мене дочки не буде; а ти собi, як захочеш, дiвку й завтра знайдеш...

— Тату, тату! — жалiбно сказав Василь. — і вам не грiх так говорити... i у яку пору i у якiм мiсцi?...

Далi подививсь на нього з грозою iспiдлiб`я та й став, неначе не у своєму умi, сам собi розговорювати:

"Їх правда... скоро посватаюсь... та й оженюсь... зiйдетесь на весiлля... та не зовiть попа... а може... а може... дарма!.."

Слухавши такiї його речi, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу, щоб — нехай бог боронить — самому собi смерть заподiять; став його розважати i розказувати, який се смертельний грiх, щоб проти божої волi смертi ськати, i що такая душа непрощена вiд бога у вiки вiчнiї; далi став його навчати, щоб моливсь богу i щоб положивсь на милость його... i багато дечого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч i письма не вчився, а у беседi частiсiнько i пiп не знав, що проти нього говорити, а дяк так i не схвачувався з ним.

Василь на усi його речi стояв мовчки, часом усмiхнеться, то насупиться, то забормоче: "Молиться? Молiтесь ви". А сам, видно, своє думав. Наум же, говоривши йому довго, подумав: "Що йому тепер товкувати? Вiн i себе не тямить. Нехай на слободi приймусь за нього i розтолкую йому, щоб часом його душа не пропала".

Як обвиднiло трохи надворi, зараз зiбралися нужнi люди у двiр до Наума; розложили середу двора вогонь; жiнки стали поратись, поприставляли казанки та горшки i варять борщi, локшину, квасок, печене кришать шматками, а там кутю у миски накладають та ситою розводять, горiлку по пляшкам розливають, щоб частувати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть i усе готують як треба, щоб i людям пообiдати, i старцiв божих нагодувати.

Став день, задзвонили у старший дзвiн повагом, звичайно, як на збiр. Господи! Як повалить народ — так видимо-невидимо! Що свої селяни, а то iз города понаходило i понаїжджало; та були-таки й пани, щоб подивитись, як по старовинi, що вже тепер виводиться з моди, будуть дiвку ховати.

Як передзвонили на збiр, ось i несуть вiд церкви святий хрест i корогви, за ними мари, а там iдуть аж три попи i четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дякiв — так з десятка два. А за народом так насилу протовпились до хати.

Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у пiддружi, кого у старости, жiнок у свашки, i усе по двоє, дiвочку у свiтилки, парубкiв аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її посватаний жених, був тутечки. От як вiдiбрав усiх, та й став їм кланялися i просити:

— Люди добрi, сусiди любезнiї! Панове старики, жiночки-паньматки, i ви, парубоцтво чесне, i ти, дiвча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене, старого, батька нещасного! (А сам так i рида). Не привiв мене бог — воля його свята! — замiж дочки вiддати i з вами, приятелями, хлiба-солi роздiлити i повеселитись, а сподобив мене, грiшного, вiддати йому одну-однiсiньку дочечку, чисту i непорочну, як голуба бiлого. Збираюсь тепер поховати її дiвуваннячко, як закон велить i як її слава заслужила. Потрудiтесь пiти за нею у почотi, проводiте її дiвування на вiчную жизнь, не у нову хату i не до милого мужа, а у сиру землю i у темну домовину! Потiште своїм послухнянством i мене, старика, батька скорбящого, що свою утробу...

Та хотiв поклонитись, та аж впав до землi i гiрко-гiрко заплакав, а увесь народ за ним.

Далi, уставши i вiддохнувши, каже:

— А де стара мати? Нехай роздає подарки сватам та поїзд знаряджа.

От покликали Настю, а замiсть її поставили другу жiнку, щоб голосила над покiйною та приговорювала, до якого часу треба.

Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсiм нездужала. За нею винесли хлопцi скриню з подарками i вiдчинили. От Настя зараз покликала до себе дiвчат та й каже:

— Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньцi ходячи, та збирала б вас у дружечки на радiсть свою; а привiв мене господь самiй у старостi, гiркими слiзоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили її дiвуваннячко до темної ями. Не вдалося менi чути ваших весiльних пiсеньок до моєї Марусi, а замiсть того побачу вашi слiзоньки, що зо мною проливатимете, як заспiвають їй вiчную пам`ять; не погнiвайтеся, що замiсть весiльних медяничкiв або коровайних шишечок дає вам мати, нещасная, горкая, дає восковi свiчечки. Засвiтiте їх, проводiте мою Марусечку i вiдайте: як горять вашi свiчечки, так горить моє серденько вiд журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утiху мою... а сама зостаюся при старостi, як билиночка у полi i слiзоньками умиваючись.

Тут їм i роздавала гривеннi свiчечки i усе зеленого воску. Далi достала той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! i що мався пiдiслатись при вiнцi пiд ноги молодим, та й пов`язала на хрест святий, великий, що попереду носять.

А там поперев`язувала дружка i пiддружого раз рушниками довгими-довгими, з плеча аж до долiвки, та усе повишиванi заполоччю орлами та квiточками; а далi i по другому навхрест, бiлого полотна, довгi, так що аршинiв по чотири, i усе пообшивані заснiвками. Такими ж рушниками поперев`язували i свашок, та ще їм i по квiтцi прикололи до очiпкiв. Старост теж поперев`язували по одному рушнику, по одному, та хорошому. Свiтилочцi зробили меч, як таки водиться на весiллi: нав`язали ласкавцiв, чорнобривцiв, василькiв i позолоченої шумихою калини, i свiчечку ярого воску засвiтили; i меч обв`язали, i свiтилочку перев`язали рушниками, тож гарними i усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовковi квiтки i правi руки поперев`язували платками, усе бумажними, красними, як один, i такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну, що малося молодим руки пiд вiнцем зв`язати, ту подали на срiбний хрест, що пiп у руках несе, а таки окремо кожному поповi i диякону на свiчечку подали платки бумажнi, синi, i усякому дяку дали по хусточцi. Килим великий та хороший положили на кришу у трунi, а коць* (*Коць — рiд килима.) важкий, з розводами i посерединi великий орел, так той послали на мари пiд труну, і щоб усе те пiшло на церков божу за душу помершої.

Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче, — чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь — роздавала вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька, нi матерi i що їм нiгде узяти; — а жiноче, — то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на голову, що було наготовлено її дочечцi, — таким же жiночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня були повнiсiнька, а тут тобi хоч би що зосталося; усе пороздавала i скриню вiддала на церков божу; i подушки, i рядна, — усе позбувала й царство небесне Марусi i за душу свою i Наумову; а далi i каже, перехрестившись:

— Слава тобi, господи, що було що роздати за душу моєї милої Марусеньки i обдiлити добрих людей. Нащо менi теє придане її, коли я i її рiшилась... — А переплакавши, i каже:

— Де ж наш ще молодий?

От його i привели до неї. Обняла вона його крiпко, цiлує, плаче i приговорює:

-— Зятечку мiй милий!.. Синочку мiй коханий... Як порох ув оцi, так ти менi зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її бiля серця носила, а вмираючи, заповiдала причепити її тобi, як будуть її ховати... Не забувай моєї Марусi i як вона тебе вiрно до смертi любила... Не забувай нашої з батьком старостi!.. Не покинь нас... приглянь нас у немощах!.. Нiкому ж нам буде i очей закрити, i пом`янути нас!..

Василь блiдний-блiдний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очi, мов у мертвого, дивляться i не бачать нiчого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; i незчувся, як тую хустку йому почепили за дояс; насилу промовив до Настi:

— Матiнко рiдненька!..

Та бiльш нiчого не змiг сказати. От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже:

— Бог тебе, мiй синочку, сиротиночко, удовець без вiнця, благословить i матiр його божа на усе добреє, тiльки не покидай нас!.. — Сказавши сеє, пiшла голосити над дочкою.

От як зовсiм управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на нiй коси та цвiточки i на голову положили ще вiночок (бо ще не була вiнчана), що самi зв`язали то з жовтих гвоздикiв, та з ромену, та з рiзних цвiткiв.

Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотiв закон сполнити: пiдiйшов до труни, перехрестив Марусю i каже:

— Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосiллi... Бог послав тобi сей дом; почивай у нiм; нехай нi один злий чоловiк не поворушить твоїх кiсточок нi руками, нi язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду i з радiстю устала з сим святим хрестом.

Пiсля сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услiд, хоч гiрко плаче, i ще таки посилкувався сказати:

— Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда радiсть була... Ти не вернешся вовiки, i я радостi не матиму тож вовiки!

От i понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далi кришка з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, i в них хусточки. Затим криша з труни, килимом покрита, а несуть її чотири боярина; за ними попи з свiчками i диякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалiбно спiвають, що хоч-не-хоч, так заплачеш. От тут пiшли дружечки по парцi, усi в свитах, i тiльки самi чорнi ленти покладені на головах, без усякого наряду, i у кожної у руках зелена свiчечка пала. За дружечками iшла сама собi свiтилочка з мечем, за нею свашки, далi дружко i пiддружний, а за ними вже несли труну на марах бояри; а Василь, як, молодий, iшов з правого боку; на превелику силу iде i неначе й не вiн; нi до чого йому дiла нема, що йому скажуть, те й робе i туди йде, й очей не зведе з своєї Марусi... А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим серпанком, що мався її на весiллi покривати, покрита уся, тiльки вид незакритий; i здається, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще як вона хороше вмирала, то так i усмiшечка у неї на виду зосталася, i вона нiби усмiхається i потiшається, що її так хороше ховають.

Василь би то, може б, i не зiйшов би з мiсця, бо в нього i пам`ятi не було, так його вели два старости у рушниках пiд руку.

За домовиною iшли або вели сусiди й приятелi Наума i Настю, що так i розливаються, як тая рiчка. А дзвони? так господи! не перестають i усе дзвонять. А народу, народу! I за домовиною, i побiля домовини, i по вулицi напередi, i по воротям, i по плотам... що то i сказать не можна, скiльки їх там було. Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разiв зостановлялися читати євангелiя i усякий раз пiдстилали бумажний платок. Який пiп прочита, тому й платок.

Вiдслуживши у церквi i службу божу i похорони, як слiдує, понесли тим же чином i на кладовище. Як стали опускаїи труну у яму, то вiд Настi подали двадцять аршинiв нерозрiзаних рушникiв та на них i впустили домовину... i що то! Увесь народ так i голосить! А Наум кинувсь навколiшки, пiдняв руки догори та й молиться: "Господи праведний! Твоєю волею осиротiв я, старець немощний! Тiло моєї дочечки вiддаю матерi нашiй землi; а душу прийми у царство своє... i не остав мене, грiшного!"

Далi став читати отченаш, аж поки зовсiм опустили труну i попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землi у жменю... труситься, сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю i каже:

— Дай нам, господи, ув однiм царствi бути з нею!.. Прощай, Марусю, у в останнiй раз! Нехай над тобою земля пером!

Тож i Настя так зробила. Як же прийшлось Василевi кидати, схватив землi у жменю, як зарида... затруситься, пальцi йому звело, i руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму... трясся-трясся — так i впав нечувственний...

Тут увесь народ, кожний хоч по жменьцi, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однiм царствi, а далi бояри засипали лопатами, i зовсiм докiнчили, i верх вивели, i у головах поставили хрест високий та товстий i зеленою краскою обмальований...

От i уся Марусi пам`ять!..

Пришедши додому, i попи, i увесь народ, i трудящi стали лагодитися обiдати. Настя перша кинулась:

— Де ж наш Василь? Нехай мiй голубчик, мiй жених-удовець нехай сiда на посад сам собi.

Василя нема! Сюди-туди, де Василь?.. Нема нiгде...

Ськали-ськали... нема! Та вже один старий розказував, що ще на кладовищi пiдняв його, i трусив, i водою бризкав; нi на превелику силу вiн очуняв i, вiддихнувши трохи, сказав, що пiде проходитись. Чоловiк пустив його i пiшов до гурту, а де вже вiн дiвся, — вiн не вглядiв.

Кинулись бояри, хто помоторнiший, ськать його: шукали i на кладовищi, i по бору, i де то вже його не шукали... нема та й нема! Нiчого робить, без нього пообiдали.

Пiсля обiд, як усi, дякуючи Наума i Настю i поминаючи Марусю, порозiходились i як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там вiн? Не було й нема! Послав до родичiв — не чули i не бачили!

Справляли Наум i Настя вп`ять i третини, i дев`янини, i полусорочини, i сорочини як треба по-християнськи... I що то за обiди були! На усе село. Багато i старцям милостинi подавали. Василя же не було та й не було! I слух об нiм запав! Найбiльш журився за ним Наум, боячись, щоб вiн сам собi не заподiяв смертi. Сумуючи об сiм, частенько плакав, а рано i вечiр моливсь за нього богу, щоб його сохранив i на розум навiв, i привiв би його до нього, щоб було кому їх доглядiти.

Вже й год минув пiсля Марусi. Старi вiдпоминали її як треба i попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертiм монастирi — i дякам за псалтир, що шiсть недiль, поки Марусина душа лiтала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогоднi поховала дочку, а Нцум усе тiльки її розважа i каже:

— Що ж робить? Молись богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його свята воля! От Василя менi жалчiш, що — не дай боже!— чи не пропав вiн i з тiлом, i з душею.

А сам усiм хазяйством розпоряджав i усе дбав, а що змiг, то й сам робив не лiнуючись. А що тiльки збере хоч трохи чого, так i роздає бiдним та неiмущим. Усiх обдiля.

Стане було Настя казати:

— Та чого ти так клопочеш? Нащо нам се? Чи воно є, чи нема — усе равно. Наш вiк — день!

— Та хоч би й час, — каже Наум, — не собi я роблю, не для себе дбаю. Усе у руках бога милосердного, усе його, а я тiльки робiтник його. Передаю через старцiв божих у його святi руки. Грiх лежачи хлiб їсти; поки здужаю, довжон i робити, i бiдним подавати. Повелить iти до Марусi, пiду, хвалячи бога, а кому се зостанеться, той i спасибi скаже, i вiдпомина нас, коли схоче, а не схоче — як хоче; я своє дiло роблю, поки є сила.

— Минув вже i другий год. На третьому прийшов до них чоловiк з города, а вiн того лiта ходив у Київ, та й каже:

— Кланявся вам ваш Василь! Наум так i скрикнув вiд радостi.

— Де ти його бачив? — Та й гукнув на Настю (бо вже собi на старостi стала глухенька), щоб iшла ближче слухати про Василя.

Зрадувалась i Настя, бо й вона дуже жалкувала, що не було об ньому нiякої чутки, пiдсiла до того чоловiка i просила, щоб розказав, де вiн його бачив i як йому поводиться.

От чоловiк i каже:

— Бачив його у Києвi, i вже вiн не Василь, а... отець Венедихт...

— Як се так? — закричали обоє старi.

— А так, — каже чоловiк, — що вiн там пiшов у ченцi.

— У ченцi? — сказали вп`ять обоє та й стали богу молитись i дякувати, що довiв його до спасенного пуття.

— Вiн у Печорському монастирi i вже дияконом, i при менi, — так-то розказував той чоловiк, — служив службу божу. А як розпитав мене, що я з сих мiст i вас знаю, так закликав до себе i казав: "Кланяйся їм, я їх, — каже, — як отця i матiр почитую i щодня, як служу, то i їх, i вмершу дочку їх на божiй службi поминаю, i, скiльки дасть бог вiку прожить, щодня буду їх поминати. Через їх молитви бог мене спас i вирвав з рук диявола: як вмерла Маруся, то я, грiшний, бiля неї заклявся самому собi смерть подiять, i як поховали Марусю, я тихенько вiд них, щоб мене не спинили, пiшов свiт за очима, узявши тiльки у жменю землi з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, — що її покрива, укупi лежати. Як я iшов i куди iшов через цiлiсiнький день i нiч i вп`ять день, — я нiчого не тямлю. Схаменувся вже над рiчкою: стою на кручi, а якiїсь два ченця мене схрещують i святою водою обкроплюють та говорять менi премудрiї речi. Довго того було, поки я у розум, — каже Василь, — прийшов, а затим тi ченцi привели мене у Київ, у Печорський монастир. От мене тут прийняли i довго розважали, а далi, як прийшло вiд общества моє увольненiє, то й постригли у ченцi, а за голос i дияконом настановили. Кланяйся, — каже, — моїм родителям: от їм i проскура свята, i нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на свiтi, бо тiльки моєї i думки, тiльки й помишленiя, щоб швидше бути укупi з Марусею".

Узяв Наум проскуру, поцiлував та й задумавсь, а далi й каже до Василя, неначе вiн тутечка перед ним стоїть: "Адже ти вже тепер отець Венедихт... ти служиш службу божу... чого ж ти спотикаєшся? Ей, молись, щиро молись! Пам`ятуй, що у отченашi читаєш: да будеть воля твоя, iзбави нас од лукавого!.."

На тiм же мiсцi i у той же час обiщався Наум iз старою у Київ їхати. Бог їх туди й принiс. Пiшли по монастирям, зараз у Печорському спиталися про диякона з таких i таких мiсць, про отця Венедихта. От їм чернець i каже:

— I вже пом`янiте його за впокой! Вiн i прийшов немощний, та таки себе не поберiгав: не слухав нiкого, ськав усякої болiстi i заморив себе зовсiм. Далi чах-чах та от недiль зо двi як i помер. Та ще таки вiд суєти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положили якоїсь землi, що у нього у платку була зав`язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому пiд голови. Та як закон запреща монаховi такi примхи, то його не послухали.

Тяжко здохнув Наум, далi доськався його гроба, i, пришедши з Настею, найняли тут по нiм панахиду i у граматку свою записали.

Довго, довго стояв Наум над гробом його... Далi здихнув, перехрестився i каже:

— Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!



 1832 р.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Григорій Квітка-Основ'яненко

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо