Реальність
Вона летіла, не маючи крил, а лишень руки, розкинуті в боки. Ледь підняті розчепірені долоні просякнуті безліччю приємних світлячків. Все тіло наповнюється теплом і невагомістю… Ні, тіла ніби й нема. Воно вже стало вітром. Є тільки очі, котрі бачать реальність…
Їй не страшно. Вона літала ще змалечку і знає: якщо не зіб’ється ритм та не буде перешкоди, то зможе піднятися до небес! Якби ж то, нічого не тягло додолу! Якби ж…
Не треба було дивитися вниз, а лишень в далечінь! Не треба було боятися тих електричних проводів! Вона могла їх оминути, коли б вибрала інший напрямок, а зараз вимушено пригальмувала… Ноги стали важкими і якорем опускалися до землі.
Треба вирівнятися! Тільки не падіння!
Вона вдихала глибше, затримуючи повітря, намагалася зачерпувати руками висхідну течію вітру, щоби продовжити політ, але її, безсилу, магнітом тягло назад - у світ ілюзій…
А там, внизу, на неї вже чекали якісь люди, котрі намагалися схопити її за ногу та впіймати… Саме це було її страхом! Від того вона втікала вічно, скільки себе пам’ятала. І коли вже хтось підстрибував та майже торкався, в неї прокидалася нова сила, яка нестримно несла догори, − туди, де її місце. Дихання ставало безмежним та потужним, неначе смерч, ніби боротьба, яка була її кров’ю і певністю, що її нікому не зламати. Це нереально, бо її нема… Є тільки вітер.
