П’ятниця, 13-те
Карантин, або як варити і їсти суп з летючої миші
Вы же так никогда не убьетесь!»
(анекдот)
Йшов 246-й день карантину. За вікном похмура осінь щедро сипала листям. Його ніхто не підмітав з доріжок, тільки розгублений їжак снував туди-сюди, міркуючи, чи варто цього сезону вкладатися спати. Та не один він був розгублений.
В рік, коли не було зими, здавалося, увесь світ розгубився і перевернувся з ніг на голову. Наче там, нагорі, хтось кидав монетку і ніяк не міг вирішити, в який саме спосіб стряхнути з Землі набридлу (та й набридливу!) іграшку. Лісові пожежі? Землетрус? Ядерна війна? Поки що зупинився на вірусі. Ці ідіоти самі придумають, де його підчепити. Від Нього потрібна тільки його ВОЛЯ. А вже що-що, а ВОЛЮ він їм дає завжди.
Ніхто достеменно не знав, хто і як саме першим заразився новим вірусом. Злі язики плескали, що то винні вчені, які самі розробили нову заразу і не зуміли втримати її в колбі. Інші грішили на збочених гурманів-ютюберів, любителів зібрати перегляди, онлайн відкушуючи голови живим гризунам та повзучим гадам. Як би там не було, але світ сидів по вуха в лайні. Себто – на карантині.
Катерина, Софія і Андрій похмуро пили чай на кухні, знехотя торгуючись, кому сьогодні варити вечерю. Загалом вони жили мирно, хоч, сказати по правді, за вісім місяців вимушеного проживання пліч-о-пліч в невеликій хатині Катерини, свати добряче остогидли одне одному. Софія і Андрій були давно розлучені, але, як добропорядні батьки, разом приїхали знайомитися з матір’ю нареченого їхньої доньки Наташі. Приїхали через всю країну, тож після так званого сватання та розмов про майбутнє весілля їхніх дітей довелося заночувати.
А вже на ранок, а саме в п’ятницю, 13-го березня, в Міжнародний день сну, в країні оголосили ВЕЛИКИЙ КАРАНТИН. Аж такий великий, що легально покинути область стало проблемно. А нелегально вони не хотіли, аби не нарватися на ще більші проблеми. Країна наче й справді заснула на невизначений час.
Катерині нічого не лишалося, як залишити гостей у себе. Її син, Тарас, із новоспеченою нареченою були тільки раді. Молоді відокремили собі простору кімнату, і чудово проводили час разом, лише зрідка приєднувалися до спільних робіт та посиденьок.
Можна сказати, що їм усім дуже пощастило. Ці вісім страшних та каламбурних місяців вони прожили дуже тихо і спокійно, подалі від людей та метушні. В час, коли гривня з доларом крутили кардибалет, валилися фондові біржі, а люди затоптували одне одного в чергах за гречкою і туалетним папером, вони мирно гуртом сіяли редиску та саджали картоплю під заступ на Катерининому городі. Катерина жила на околиці невеличкого містечка, тож на її обісті спокійнісінько походжали кури, мекала коза, в коморі тулилися один до одного мішки з зерном, сіллю, цукром і борошном, полиці в погребі ломилися під банками з торішньою консервацією. Не сказати, щоб жінка була дуже рада несподіваному підселенню, але діватися їй було нікуди. Свати, які спочатку крутили носом від туалету на вулиці, відразу замовкли після того, як в новинах показали комунальний колапс у їхньому рідному великому місті. Саме тоді Софія впала в істерику, і Катерина веліла синові винести з хати телевізор. Для душевної рівноваги. Щоправда, в синовій кімнаті був комп’ютер, і інтернет, хоч і з перебоями, але, на диво, ще працював, та старим все менше і менше хотілося бачити новини. Сам вигляд людей в захисних костюмах і масках, які снували вулицями, забезпечуючи основні функції для життєдіяльності міст, викликав паніку не меншу, ніж заяви політиків, що переконували не панікувати. Тому старші члени сімейства заборонили молодшим переказувати їм новини з сайтів, окрім як на їхні слізні прохання. А просити вони не поспішали.
Перші місяці всі до крику сперечалися про все на світі.
Андрій звинувачував у всьому Америку. Правда, по ходу діставалося і Китаю, і Росії, і власним керманичам. Під його гарячу руку несподівано потрапляли то Сорос, то жиди, то «туркобендерівці», то «кляті демократи», що, повідкривавши кордони, дозволили всякій нечисті туди – сюди шастати. Софія, як колишня дружина, що вже встигла відвикнути від його витівок, ображалася на «всяку нечисть», бо сама останнім часом приловчилася було «шастати» світом: то на заробітки в Польщу, то на відпочинок до Єгипту, то в святі місця на паломництво. Тим більше «нечисть» різала її слух, що сама вона вважала себе віруючою, вчащала до церкви, тож бачила причину пандемії в тому, що люди відступилися від Бога і перестали слідувати Його заповідям. І дуже ображалася, що інші не хочуть разом з нею молитися та чекати смиренно кінця світу.
Тарас підтримував тестя в його «теорії змови», але валив усе на Цукерберга. Люди, мов, з чистим серцем до нього в фейсбуки потягнулися, а він дозволив фабрикам ботів завалити всіх фейковою реальністю. І тепер хрін поймеш, що насправді відбувається. Тут підключалася Наташа, яка взагалі ні в який вірус не вірила. Мов, на рівному місці паніку роздули, грип як грип, не гірший за інші грипи. Комусь захотілося руки нагріти, а вона через їхній бісів карантин без весілля зосталася, живе тепер якоюсь недодружиною на цьому хуторі! Катерина ображалася на «хутір» і казала, що нікого силою не тримає, якщо кому не подобається, за цей час можна було давно пішки полями до своїх поверхів з забитими унітазами дібратися, якщо тут їм аж так погано. Софія вступалася за дочку, закликала сваху убоятися бога, бо ж однак вони всі тут скоро помруть, то треба заслужити собі царство небесне; жінки починали плакати, і тоді вже Тарас спльовував і обзивав їх «тонкосльозими бабами».
Зрештою всі домовились, що в хаті ніхто більше не скаже ні слова ні про вірус, ні про політику, ні про релігію. Запанував мир.
Родичі чесно разом трудилися на городі, ростили курей та кроликів, пасли та доїли козу, і з того жили. Воду пили з колодязя, хвіртку тримали запертою, і вже якось так звиклося, наче так воно і треба жити.
Наперекір прогнозам, країна непогано справлялася з епідемією. Принаймні, електроенергія здебільшого була, з голоду ніхто не пух, основні служби працювали. Люди, звісно, помирали потроху. Але вони завжди помирають. На те вони й люди. Якщо б їм озвучити, скільки їх помирає щодня, без всякої пандемії, то вони б довго оговтувалися. То ж навіщо їх тими цифрами жахати, в яких вони однак не розберуться, багато це, чи мало? Потихеньку налагодилося і з підвозом харчів, і з водопостачанням та водовідведенням, і з роботою лікарень. А на чому це все трималося, то один Бог знає. Бо ж на все його воля… Дуже зручно, як виявилося, коли люди сидять собі по хатах, воду не баламутять і зайвого не просять. Без концертів та мітингів, як з’ясувалося, жити можна. І не так воно й багато треба, щоб просто жити. Тож всі потроху заспокоїлися, і карантину ніхто й не думав знімати.
Саме тому йшов вже 246-й день карантину. І знову була вона, п’ятниця, 13-го. Тільки вже листопада. Міжнародний день сліпих. Варити вечерю сьогодні випало Софії. Сказати по правді, їй останнім часом жилося дуже скучно. Вона любила, щоб було багато різних людей, а не одні й ті самі лиця щодня. І щоб співали пісень «во славу Божу», та не мала в цьому підтримки від рідні. Вже вісім довгих місяців вона замкнена у просторі, в якому нічого не відбувається. Ще раніше вона бачила ознаки настання кінця світу, але він все не приходив і не приходив. Та й вірус щось наче затих. Правда, вона давно й не питала дочку, що там в тих інтернетах пишуть, що в світі робиться. Всі звикли до запертої хвіртки. Нікому й на думку не спадало піти провідати сусідів. Спочатку боялися, а потім потреба така сама собою відпала. Їй здавалося, що ще трохи, і вона зійде з розуму. Але думати про це не хотілося. Тим більше, що треба було варити вечерю.
Софія взяла порожнє відро й полізла в погріб. Набравши картоплі, жінка різко випросталася і раптом заклякла від жаху. Прямо над головою, на стелі, висіло щось страшне. Придивившись, Софія розпізнала, що то летюча миша. Величенька така… Оговтавшись від несподіванки, жінка почала думати, як же її з погреба винести. Не залишати ж тут таке страховисько. Знявши з себе фартух та огорнувши ним руку, з огидою та острахом потягнулася до тварючки. Та не тікала, аж доки її тільце не було охоплене міцною натруженою долонею. Але тоді тікати вже було пізно. На диво, тримати летючу мишу в руках Софії було вже і не страшно, і не бридко. Вона дивилася на неї не як на гидоту, яку потрібно викинути подалі, а як на здобич. Колись давно, в дитинстві, вона з батьком ловила на фермі голубів. То були не багаті часи, тож голубів патрали, варили в супі і з задоволенням їли… Звісно, летюча миша явно не птах, але… Софія посміхнулася. Їй раптом захотілося чогось незвичайного, незвичного. «Як варити і їсти суп із дикої… летючої миші?». Та що його там мудрити! М’ясо – воно і в Африці м’ясо! Які ще там мудрені рецепти?! Хіба жінка, що вік прожила, при бажанні не дасть раду будь-якій здобичі?
Сім’я вечеряла за великим округлим столом. Суп був смачним, але мав незвичний присмак. Софія ніяк не хотіла зізнатися, яку таку цікаву приправу вона додала в курячі фрикадельки.
Коли всі пообідали, Андрій вивів колишню дружину надвір.
- Я ж тебе як облуплену знаю! Колись давай! Що то за хрень в супі?
- Миша. Летюча миша. Вона в погребі була. Все, що в погребі, можна їсти. Добрий же суп! Чого пристав?! – несподівано легко здалася Софія.
- Тьху на тебе! Додумалася! Отруїти хотіла? Так вареною не отруєшся! Сирою треба! Си-ро-ю! Береш живу немиту летючу мишу, засовуєш собі в рот її голову - і - хрясь!
Сердито сплюнувши, чоловік пішов до хати. Софія стояла серед двору і блаженно посміхалася. Так он він який, той вірус головного мозку!
*****
При написанні оповідання жодна людина чи тварина не постраждали. Всі події та персонажі, окрім календарних дат, вигадані і не мають жодного зв’язку з реальністю. Якщо раптом комусь щось здалося знайомим – автор за це жодної відповідальності не несе.
Автор не зобов`язаний надавати довідку про стан свого здоров`я.
Лубни, п`ятниця, 13 березня 2020 року
.gif "{#}")
Дякую! Ремарки не менш приголомшливі, - скопіюю собі останню)))
