П`ятниця, 13-те
фантастика
День, як завжди, розпочався з істеричного дзеленчання будильника. Він цвяхом вклинився в сон, миттєво загнавши ще мить тому таку правдоподібну яскраву картинку в далекі, намертво запечатані файли пам’яті. Залишилося лиш відчуття чогось липкого, тягучого й страшного. Катя різко підвелася, стряхуючи з себе залишки нічного кошмару.
Глянула у вікно, і, за бабусиною звичкою, промовила:
- Куди ніч, туди й сон!
Поставила на вогонь турку з кавою, пішла вмиватися. Ще сонна схилилась над раковиною, підставивши руки під струмінь по-міському теплуватої хлорованої води. Підвела голову і… зустрілася поглядом з відображенням у дзеркалі… НЕ СВОЇМ ВІДОБРАЖЕННЯМ!!!
Із німого заціпеніння її вивело шипіння кави, що закипіла і, піднявшись пінною подушечкою над вінцями турки, пролилася на плиту, погасивши вогонь. Тепер уже звук змінився глухим свистом газу, що вільно виходив з конфорки.
Це змусило Катю різко рвонутися на кухню. Вимкнула газ, витерла плиту, налила кави в чашку, сіла і…
- Що то було?...брррр….Здалося… треба було вчора спати раніше лягати, а не дочитувати Кінга! Звісно, померещилося!
Що ж вона побачила? Образ в дзеркалі був зовсім не страшним. Гарненька молода жінка в голубенькому махровому халатику. По-правді, значно симпатичніша за неї, не по роках грузну і зморену матрону з мішками під очима. Але ж…коли дивишся в дзеркало, сподіваєшся побачити яку-не-яку, але ж все-таки себе, а не чуже лице. Хай яким би симпатичним воно не було.
Допивши каву, Катя задумливо крутила в руках чашечку з гущею… Нечіткий асоціативний ряд привів її в не таке вже й далеке минуле…
Тоді, як і сьогодні, теж було Меланки, п’ятниця, 13-го. Вони, ще юні дівчата, весело зібралися в кімнаті студентського гуртожитку погадати на судженого. Вечір був неспокійний, вітряний. На кухні несамовито брязкала кватирка, десь пронизливо верещали коти. Снігу не було. Зимова ніч відчайдушно морозила калюжі після сірого мрячного дня.
- Ви собі як хочете, а я туди не піду! – це Катя протестувала проти пропозиції йти на вулицю «ловити першого зустрічного». - Та й не хочу я знати, як судженого зватиме! Ну правда, зустріну зараз якогось Стецька, і заміж перехочеться! – напівжартома, напівсерйозно відбивалася вона від приставучих дівчат.
- Ну так запропонуй щось краще, щоб з хати не виходити! Не нуди! Меланки ж!
- Ну давай, давай! – не здавалися ті.
- Та я не вмію! І не знаю нічого! Ну, щось я чула про дзеркальний коридор, свічку там… треба стояти між двома дзеркалами…
З горем пополам дівчата позичили друге дзеркало в сусідній кімнаті і огризок широкої воскової свічки у хлопців поверхом нижче.
Катя стала між дзеркалами із свічкою в руці. Випитий під шоколадку «Кагор» додавав якогось приємного таємничого тремтіння.
- Нічого не бачу! Немає коридору! Відійди трохи вправо! – скомандувала вона Марині, що тримала люстерко в неї за спиною.
Та слухняно зробила крок. Ось. Нарешті. Безліч Катіних відображень вишикувалися у чітку перспективу, що десь далеко-далеко стискалася в точку.
Очі. Безліч її очей дивилися на неї затуманеним зеленкуватим поглядом. І раптом – наче спалах. Мабуть, то свічка на мить відбилася в зіницях, що мигнули червоним вогнем. Нізвідки взявся ВІН… чоловічий кремезний силует, що сильною рукою раптом різко потягнув її за собою… наче в прірву. У безмежну чорну діру. Каті здалося, що вона летить за могутніми руками і магнетичним поглядом незнайомця кудись у приречену безкінечність, а за нею тягнеться безпомічним безнадійним шлейфом тонесенька біла нитка… Каті стало погано.
Отямилась від того, що Марина била її по щоках, поливаючи одночасно водою з кухля.
- Що з тобою?! Ау! Катя! Це я!
- Нормально. Вже нормально. Просто голова закрутилася. «Кагор», дзеркало, віск… якось моторошно стало…
Тепер, на своїй кухні, стискаючи в руках чашечку з кавовою гущею, Катя вперше за багато років пригадала той незатишний вечір. Вона ніколи не була забобонною, хоч і любила перед сном зануритися в шкарубкі нетрі містичного роману. Щоб аж мурашки по спині… але від цих, власних, мурашок старанно відхрещувалася, загнавши ці спомини в якийсь потаємний закапелок пам’яті. Вони були заворушилися лише раз, коли, стоячи біля вівтаря, закохано заглянула в карі очі коханого і раптом побачила в них оте безмежне темне задзеркалля, що невідворотно затягує її. А ззаду легким шлейфом фати, струною, до тріску, натягнулася раптом ота біла нитка зникаючої реальності.
Але то була лиш мить. Вона любила свого чоловіка. Так, іноді її охоплювало відчуття якоїсь незворотної залежності, нереалізованості, неповноцінності. Якось непомітно, поступово, на вівтар, чи то на плаху шлюбу були покладені всі її дівочі мрії і амбіції. У нижній шухляді столу, поміж старих вітальних листівок, жовтів потихеньку її диплом. Колись блискучі знання добре допомагали тепер пояснювати домашні завдання двом її синочкам з безмежно-карими очима. Та ще іноді хіба розв’язувати тупі сканворди в не менш тупих жіночих журналах, що іноді купляв їй чоловік.
Погрузніла, одутлувата, зрощена з старим ядуче-жовтим халатом (подарунок коханого на якесь 8 Березня), - такою вона завжди бачила себе в дзеркалі. Тупа затуркана клопотами домашня курка, що вже й не згадувала колишніх амбіцій…
А сьогодні… що ж то було? Потихеньку вставши, Катя обережно підійшла до дзеркала.
Молода, струнка, доглянута жінка в пухнастому махровому халатику кольору вересневого неба в ясний день дивилася на неї з задзеркалля ледь зеленкуватими очима. ЇЇ ОЧИМА!!! Так! Це ж вона! Це вона могла бути зараз такою. Красивою, впевненою в собі, самодостатньою. Якби, як і збиралася, поступила в магістратуру, захистила кандидатську… плани, мрії… Їх було зовсім не шкода колись зіжмакати і безжально викинути в корзину,як непотріб, що може завадити її закоханому щастю.
Вона втопила своє життя в цих глибоких карих очах, не задумуючись плигнула в їхній вир, як у прірву. І лиш тонесенька біла ниточка зараз зв’язувала її з тією, гордою, розумною, у такому гарному сонячному халаті її улюбленого кольору…
Невільно Катя простягла руку, доторкнулася до дзеркала. Холодне, незворушне. Зелені очі навпроти дивилися з якоюсь сумною цікавістю.
- Ти – це я? – тихо-тихо запитала Катя.
Відображення кивнуло, майнувши віями.
Мовчанка. Довга. Тривожна. Липка, як сьогоднішній сон.
- А якби тоді, в ту п’ятницю, на Меланки, я не ввійшла в дзеркальний коридор, то була б зараз тобою? Там, по той бік?
Знову помах віями.
На кухні застукала об вікно кватирка. Несамовито пронизливо заверещав знадвору кіт.
- Я зараз в задзеркаллі?
Кивок.
- А ти? Ти – в реальності? Справжній?
Раптом, супроти сподівань, Катя почула голос. Свій голос, але якийсь дивний, наче з диктофону. Людям завжди здається чужим власний голос у запису, вони чують себе інакше, ніж оточуючі.
Чужий власний голос відповів:
- Я не знаю… Не знаю, чи в справжній. Ти тоді ввійшла в коридор… але якась твоя частинка – я – не піддалася на вмовляння, посварилася з дівчатами і лягла спати. Я не знаю, хто з нас в задзеркаллі. Мабуть, обоє. Ти не думай, що я така щаслива, як тобі звідти здається. Самостійна, непогано заробляю, вже доктор наук, але… цього таки мало… Сьогодні знову 13-те, п’ятниця… Передноворіччя. – жінка по той бік дзеркала сумно посміхнулася.
- Сьогодні, зараз, ми можемо помінятися. Якщо хочеш, звісно.
Катя мовчала. Руки її тремтіли.
Помінятися?! О боже! Скільки разів вона мріяла змінитися, круто повернути своє життя, стати кимось! Зараз треба тільки зробити крок… Але… Діти! Два маленькі кароокі сонечка … Помінятися… віддати їх… та ні! … Та й чоловік… він непоганий… так, пристрасті погасли, та… не ображає ж… і дітей любить… вона сьогодні обіцяла йому холодцю зварити… - якась аж зовсім недоречна думка вужиком влізла в голову.
- Ні! Не хочу… Не можу! – вона заперечливо похитала головою і відсахнулася, наче боячись невільно знову провалитися в чорну діру задзеркалля.
Жінка навпроти теж зробила крок назад. Дивилась безнадійно сумно і повільно відступала, змотуючи в клубочок тоненьку білу нитку, аж поки не зникла в глибині дзеркала, перетворившись на точку…
В суботу, 14-го січня, на Старий Новий рік, Катя купила собі пухнастого махрового халатика, неймовірно блакитного, кольору вересневого неба сонячної днини.
Лубни, 13.01.12. п`ятниця.
