Рідне село, будинок край дороги,
Я знову чую ніжний голос мами.
Колись давно я бігав босоногим,
Цими крутими й довгими стежками.
Вже зараз стало важко пригадати,
Якою була стежечка додому.
Як все було в дитинстві - не сказати,
Хоча й тепер не було б сенсу в цьому.
Минув вже не один-єдиний рік,
Як я поїхав, не живу я вдома.
Але щоразу щемить лівий бік,
Як чую голос ночі цей знайомий.
У нас вночі панує "мертва тиша",
Цвіркун її раз-в-раз перериває,
Легенький вітер деревця колише,
Листочки шелестять, роса спадає.
На небі місяць сам-один гуляє,
А навкруг нього збіглися хмаринки,
Одна легенько місяць затуляє,
Та все ж освітлені усі сільські хатинки.
Жваво собаки гавкають повсюди,
Десь музика вдалечині лунає,
По вулиці проходять поряд люди,
Хтось привітається, як справи розпитає.
І якось мимоволі пригадаєш,
Що всі проблеми наче не з тобою.
Себе знову маленьким відчуваєш,
У ті часи ж не знався ще з журбою.
Заходиш тільки на своє подвіря,
Як тут умить зникає в тебе втома.
Вслухаючись у звуки надвечіря,
Подумаєш собі: нарешті вдома!
І як би не мінялося життя,
Куди би доля не закинула далеко,
Облиш проблем примарні сум`яття.
Щораз лети додому, як лелека!
І через всю далечину років,
Тебе зустрінуть вдома на порозі.
Поглянеш в очі, повні щастя, у батьків.
Для них ти сину, ще маленький досі...
с. Атаки, квітень 2019
