Верба
весняна дзвін-водице,
Чого ж так сумно нині все?
Чого ж мені давно не сниться,
Твоє намолене лице?
Чому всі ріки оминають
Родючі наші береги?
Чому з чужИни не вертають
Твої зневірені сини?
Губами спраглими несила
Поцілувати божий перст,
Ми не святі, я знаю, друже,
Що нам нести за Тебе хрест,
Ти, крок за кроком йшов із нами,
Ти нам віддав любов свою
І віру нам вручив з стежками,
І місце вимолив в Раю.
Та видно ми, погані діти,
Гріхом стелили шлях у Рай,
Течуть, течуть молочні ріки,
Лиш оминають рідний край.
Лиш не впадають у Дністер,
Ні у Дніпро, ні в Чорне море,
(бо ж то не Бога ремесло
ломати по Дніпру пороги)
Чого ж так сумно нині все?
Чому ж мені гірчить водиця?
Чи можеш, ненько, ще хоч раз,
Мені щасливою насниться?
