Вінниччина
Рідна, приємна, красива, незхрівнянна, лелеча, солов"їна...
Я встану рано, ще до сходу сонця,
Коли воно встає ще тільки в синь.
Я гляну у заквітчане віконце.
Там гори ладь торкають далечінь.
Вони цвітуть. І промінь ледь жевріє,
Повільно піднімаючись до зір.
Стрункі Карпати… Моя давня мрія.
На жаль, у Вінниці немає гір.
А, може, побіжу до хвиль чарівних?
Там море чисте кличе в далечінь,
Воно на щит свій піднімає рівно
Прозору й чисту чорноморську синь.
У штормі піниться холодним бризом,
У штилі сяє, мов щемка зоря…
Там галька стелиться так чорно низом.
Тільки це – мрія. Моря тут нема.
Я зовсім трошки про це все жалкую.
І тут є спокій, тиша, ніжність, лад.
Я пелюстки ромашки поцілую
І вибіжу у тихий-тихий сад.
Дерева, вмиті щедрою росою,
І плющ виткий, і фіалковий цвіт.
Мене сад зачаровує красою
І ледве випускає далі в світ.
А далі – поле, золотава нива
Пшениці, жита, щирого вівса.
Вона така тендітна й чорнобрива,
Красуня, королева, та проста.
Найбільше я люблю пахуче жито,
Його тендітні, ніжні колоски.
І я люблю у нього попросити
На новий день хоч трошки доброти.
Іскриться лан. І сині оченята
Волошок зачаровують і Віз.
Це ще не все. Бо, оминувши хати,
На обрії темніє тихо ліс.
Мов інший світ. Дзвіночки бринять світлом,
І прокидається вже соловей.
Може, це – казка золотого літа,
Чи це співає чарівний Орфей?
І пахощі зі всіх куточків линуть.
Берізка гнеться, граб, дубок, верба…
Ось, ось вона! Так ніжно і невпинно
Між берегів тут стелиться ріка.
Мов казани, киплять собі пороги,
А далі – тиша, золотава синь.
І в’ється швидко стежечка-дорога,
Веде від Бугу аж у далечінь…
Вмиваюся холодною водою,
І зовсім не сполохавши пташок.
Прихований зеленою травою,
Тоненько в’ється золотий струмок.
Тут все прекрасне – сад, чарівна нива,
І ліс, й струмочок цей, і ця ріка…
Я тут спокійна. Я така щаслива.
Це – Вінниччина. Кращої нема.
