28.11.2020 16:21
© Анна Мигайчук
Українцям
з рубрики / циклу «У полоні моїх почуттів»
Ми кажемо, мовляв, не дав нам Бог
Ні щастя, ні багатства, ні удачі.
Лиш повну хату злиднів і тривог.
На долю нарікаємо і плачемо.
В нас Україна, як якась злидарка
По світу ходить, просить милостиню.
Але ж згадайте, була господарка
У нас велика. Мали повні скрині.
Була в нас воля і була в нас слава.
Були в нас ґазди і були ґаздині.
Була в нас мова і міцна держава.
Усе було, а що лишилось нині?
Розбіглися, як пацюки по світу.
Цураємося рідного здаля.
Ми вже пани, не України діти.
І нарікаємо на Бога й москаля.
Нам звичніше, як "моя хата скраю.
Хай винен хтось, а я не чув й не знав.
Нехай будують або обкрадають
Лиш би мене ніхто не обікрав.
Лиш би мені ніхто не ліз в кишеню.
За гарні очі, щось подарував.
А я своє стиснув міцніше в жменю.
І в банку трилітрову заховав."
Так думає наш нарід, і не може
Піднятися на ноги в повний зріст.
Будуй своє! І Бог нам допоможе…
Це наболіле. Вибачте за зміст.