10.03.2021 06:10

для всіх

119

- | -

 © Тетяна Чорновіл

Чому в зайця довгі вуха

з рубрики / циклу «ДИТЯЧА ПОЕЗІЯ»

Віршований український варіант мансійської народної казки

Давним давно, коли з’явились звірі, 

Гуртом їм жити в лісі довелось.

Найголовнішим був між ними лось, 

Бо наставляв співіснувати в мирі.

Раз лось дружину став про щось питати, 

А недалечко заєць біг ліском, 

Спинився й зачаївся за пеньком

Підслухати чи може й підглядати.

Зійшлось подружжя на важливу раду, 

Бо ж роги роздавати час настав.

На всіх не вистачало, й лось гадав, 

Кому зробити голову рогату.

І зайцю захотілось мати роги.

З-за пня він вибіг, перші-ліпші взяв

І аж на лоба їх собі нап’яв, 

Хоч бачив сам, що завеликі трохи.

– Мені дай роги! – вигукнув до лося

А того розібрав раптово сміх, 

Бо сам собі й придумати не міг, 

Бажання звідки в зайця це взялося.

Промовив, усміхаючись потроху:

– Ці роги я для оленя припас.

Тобі ж дам теж, по розміру якраз, 

Лиш поясни, тобі вони для чого?

Зізнався заєць: – Ворогів лякати!

Натраплять на рогатого мене, 

І кожен світ за очі дремене.

А я сховаюсь – спробуй відшукати.

Лосиха стала розмір підбирати, 

Та довго ждати заєць не любив

Якісь важезні роги ухопив, 

Хоч і не знав ще, як їм дати ради.

Коли ж надів, то з кедра шишка впала, 

Зашурхотіла зайцеві об ріг, 

А той зі страхом справитись не зміг, 

Зажмурився й помчав куди попало.

Взялися виручати зайця лосі, 

Бо він рогами вплутався в кущах, 

І через страх безрогий у очах, 

Поворухнутись навіть був не в змозі.

Звільнив лось зайця з пастки не без жарту.

Сказав, «сміливця» пожуривши трохи:

– Для боягуза не потрібні роги, 

Прогнати страх із серця спершу варто.

Безрогим був ї є, чого зітхати?

Ділити роги лосі знов пішли, 

А зайцю довгі вуха лиш дали, 

За те, що любить нишком підслухати.

Мансі (манці), в давнину югра (угри), вогули – народ угорської гілки угро-фінської сім’ї народів. Мансійська мова належить до фіно-угорської групи уральської мовної сім’ї. Народ мансі проживає майже винятково у Російській Федерації. Загальна чисельність за переписом 2010 року – 12 269 осіб. Рідною мансійську мову вважають тільки 40% населення. Близько 60% називають рідною російську мову.

Народ мансі проживає в невеличких поселеннях переважно на схилах Північного Уралу, та по лівих притоках Обі та Іртиша. З часу приєднання Сибіру до Росії (кінець XVI століття) посилилась російська колонізація, тому й спостерігаємо перевищення чисельності російськомовних над мовним осередком корінних мансійців. Вже наприкінці XVII століття мансі поступово витіснялися на північ, а частково асимілювались. В XVIII столітті частина язичницьких мансі була звернута в християнство.

З прадавніх часів зберігся фольклор народу мансі, серед якого казки займають важливе місце. Як і в інших народів півночі та сходу, в казках звірі та інші тварини навколишнього світу наділяються характерами та способом виживання людей, передаючи мудрість та давні уявлення про бачення світу.

Казка «Чому в зайця довгі вуха» на перший погляд може здатися кумедною. Адже саме в такому стилі вона найбільше сприймається дітьми. Але в кінці варто звернути увагу на висновок, мудрість народну, заради якої ця кумедна казкова історія і створювалась – боягузу не допоможуть навіть роги, спочатку треба вигнати страх зі свого серця.