Кабан, бобер та ще руда лисиця
В похід утрьох умовились іти,
Щоб розім’яти кості для годиться
Й побачити незвідані світи.
Сього-того в наплічники напхали,
Пішли по нетрях, горбиках, ярах.
За мить якусь хвости вже підібгали –
В поході натомилися, аж страх.
Вслухалися вухами в кожен шерех,
Не чуючи розім’ятих кісток.
До річечки дійшли, де на той берег
Вузенький перекинутий місток.
Всім видно – втрьох не втовпитись на кладку,
Вузька вона, не втримає юрми.
Сказав кабан бобру: – Йди ти спочатку,
А за тобою перейдемо й ми.
Іди, бобер! – лисиця теж вищала,
Тож не відмовиш, хоч би й як хотів.
Лиш став на кладку – дошка затріщала
І мандрівник у воду полетів.
Лисиця кабана трясла за боки:
– Стрибай! Рятуй бобра! Скоріш! Біда!
Та рохнув той: – Боюся, дно глибоке…
Сама стрибай! Студена там вода!
– Я не втонув! – бобер з-під кладки звівся,
Бо змалку міг далеко запливти.
На берег швидко виліз, обтрусився
Іще й наплічник витягнув з води.
Лисиця і кабан страшне зраділи,
Забули вмить минулу вже біду.
Та як шукати брід гуртом хотіли,
Бобер сказав: – Я з вами не піду.
Міць у гурті – звірина знає кожна,
В біді не страшно з друзями, проте…
Нещирі ви, пропасти з вами можна,
Бо рятувати не поспішите.
