Зайці гуртом у лісі проживали
Нікому не бажаючи біди,
Та страху несподівані навали
Приходилось долати їм завжди.
Як тільки де підкрадеться лисиця,
Чи ворухнеться щось дрібне в траві,
Вухатим дрижаками окошиться –
Мчать увсебіч, від страху ледь живі.
Десь зачаївшись, мусили тремтіти,
Не вміли захиститись до пуття.
Їм, безпорадним, ніде правди діти,
Осточортіло вже таке життя.
Тож раз зійшлись гуртом, і ну тужити,
Згадавши всі напасті день при дні.
Вже краще вмерти, ніж у страху жити –
Надумали топитись вухані.
Скрадалися, не маючи спокою,
Щоб страхи не могли підстерегти,
На берег річки поміж осокою
Підбігли разом ближче до води.
Та й скупчились, тамуючи тривогу,
Бо ж слід топитись зараз – не колись.
Як раптом жаби з берега крутого
Від страху в воду бовтати взялись.
Один із гурту крикнув найгучніше:
Заждіть, зайці! Топитися не час!
Здається, в жаб життя-буття ще гірше
Коли вони бояться навіть нас!
Й зайці назад до лісу пострибали,
Між осокою, далі по траві.
Хоч на бігу їх страхи знов напали,
Та все ж гуртом раділи, що живі.
