28.08.2021 00:34
for all
46 views
    
rating - | no usr.
 © Вікторія Івченко

Розкіш і злидні української буржуазії

Розкіш і злидні української буржуазії

Оповідка про те, як Порфирій Петрович "не крав, а лише церкву будував!"

...Я тоді була досить іще молодою авторкою і "наївно" вірила, що люди готові безкорисливо допомагати юному обдаруванню - ледь не на кожному кроці. Якщо запрошували у якесь товариство, радо ішла на зустріч, сподіваючись на увагу до себе - як творчої особистості. Але впливові та поважні не поспішали з допомогою у просуванні моїх творів. Натомість намагалися всіляко використати - для власного зиску. Так, свого часу, потрапила в унікальне середовище козаків "дворянської крові", а предводитель їхній, Порфирій Петрович - любив повторювати скоромовкою: "Я не брав, я не крав, Я церкву будував!" Яку саме, спитаєте? А от і послухайте. 

 

Якось мене запросили... у дворянське зібрання. Так-так, саме туди! Прийшла ЕЛІТА, вершки тогочасного українського олімпу, що як раз формувався після розвалу Союзу на уламках радянської імперії. "Еліта" оперативно перегрупувалися - з рядів колишніх комсомольських і компартійних ватажків. На сцену повиходили "Ваші свєтлості" та "Ваші височєства"... І почалося! Ордени імені всіх святих, включно з Ісусом Христом, з`являлися на світ Божий, мов гриби після дощу. 

 

Довелося бачити різне: і розкішні шати - під час церемонії "богослужіння", і ритуал посвяти нових членів "ордену" в ЛИЦАРІ. Звісно, козацькі. Справжнього священника, який "рукоположив" на той момент мабуть уже з півсотні нових "дворян" - якщо не більше! Меч у його руках під час урочистого молебню, що символізував шляхетність намірів отих колишніх компартійних вельмож, нині заможних і незалежних - од будь-якої влади.. Тай власного народу - в тому числі! Бо ж самі були тією ВЛАДОЮ. 

 

Пізніше я отримала запрошення на "фуршет" - утаємничену зустріч за круглим столом, покритим, як і годиться зеленим сукном - у боковому приміщенні "козацької церкви". Там члени "ордену" влаштовували свої "фуршети" - для обговорення важливих справ. Їм потрібна була обслуга, тож запросили мене, а також - дружин "височєств" - для нарізки ковбас і приготування салатів. Перше таке застілля я тоді сприйняла позитивно - солідні люди! Ось до когось звернутися можна, оскільки Порфирій Петрович попередив:"Просіть у них, Ніко, вони люди багаті... Дуже багаті!" І от, коли застілля після кількох чарок пожвавішало, ця номенклатурна братія, не соромлячись присутніх - усі свої! - поринула в приємні для себе спогади:"А пам`ятаєш... Як ти був комсомольським секретарем... А я вже тоді в партію вступив! От часи були!" Усі "височєства", як виявилося, були комсомольськими або партійними працівниками - в минулому. 

 

Іншим разом Порфирій Петрович, який направляв мене і підказував, що робити, якось нервово затараторив - у зовсім несподіваному місці, поруч із міським залізничним вокзалом, де, власне, і стояла ота церква: "Я не крав, я не брав... Я ЦЕРКВУ БУДУВАВ". Мене він тоді взяв на допомогу, як ад`ютанта, - зустрічали якогось високого гостя. 

 

Звідки пливли оті незліченні багатства? З української радянської казни, ще за часів першого Президента! Він, рідна комуняцька кров і плоть, щедро направив "допомогу" своїм соратникам - по партії та комсомолу. "Беріть, казав я їм, - зізнавався мені на ходу Порфирій Петрович нервовою скоромовкою, - а то іншим дістанеться..." І вони гребли - ротом і носом! Будували собі особняки, зокрема, й на лівому березі Дніпра, де нині красується промовиста своєю назвою вулички-лабіринт -МАЛОЗЕМЕЛЬНА. Там у середині дев`яностих років минулого століття з дивовижною швидкістю, на очах у НАРОДА, ЩО ЇХАВ У ПОТЯЗІ МЕТРО і бачив з мосту всю ту "красу", повиростали палаци - дво-три поверхові, з химерними шпилями й парканами... Триметровими. 

 

А тут... ДОЛЯ влучила в саме яблучко: на власні очі, зблизька, дала мені подивитися на деяких із тих "будівельників", отих "козаків"-розбійників, що так хвацько грабували після настання Незалежності "союзні активи". Вони не відчували жодних докорів сумління - молоді, успішні, не обтяжені жодними комуністичними принципами... А от Порфирія Петровича оте капосне сумління очевидно все ж гризло по-троху: "ватажок дворянства" намагався помиритися з собою, з новими реаліями життя, але він був дещо старшим за "молоду поросль", тож і розумів набагато більше за них. 

 

Але тоді я ще не дуже переймалася такими думками, ще не досягли вони моєї свідомості, не вкоренилися, не були осмислені... Я радо кидалася допомагати - в організації тих фуршетів, благо отримала навіть "корочку" - посвідчення капітана! Козацького ордену. Імені Ісуса Христа. 

 

На одному з тих "заходів" - звісно, дуже важливому, - постановили чергову "козацьку нараду" скликати у великій просторій залі Академії на Печерську. Поруч із тією залою була "рекреація" - широкий коридор метрів двадцять-тридцять завдовжки. Попід вікнами стояли парти-столи, завалені різноманітними припасами з найближчого супермаркету, все запаковане, навіть новенькі сталеві ножики для нарізки сиру та ковбас. "Помічниць" попросили прийти за дві години до початку "святкового заходу" - і звеліли мені та ще одній дівчинці-секретарю (пізніше вона зізналася, що раніше працювала офіціанткою) швиденько різати-кришити п р о в і з і ю, завезену в неймовірній кількості! 

 

Поки тривали збори, усе те необхідно було "оформити" - належним чином. Насамкінець я примудрилася ще й пальця собі порізати - отим новеньким, щойно прикупленим ножичком. Побачивши це, організатори заходу викликали із зали ще одну помічницю - молоду дівчину років сімнадцяти. Вона стала до роботи - і ми утрьох, ледь встигаючи, завершили цю грандіозну "нарізку" сервелатів і шинки як раз вчасно. Пахощі "фуршету" вже встигли просочитися крізь двері великої зали, де засідало "козацьке" товариство... 

 

Засідання закінчилося - і чесна братія, підпираючи одне одного, л о м о н у л а с я в коридор! Перші ряди набирали собі салатів-бутерброді, задні чекали, поки ті відійдуть... "Рекреація" сповнилася голосами зголоднілих "дворян" і дзеньканням чарок. Поки пили-їли - не особливо розмовляли. Я вирішила у "безпосередній обстановці" познайомитися де з ким, але далі "компліментів" моєму пальцеві, замотаному в закривавлену серветку, справа не пішла. Куди там про книжки говорити! 

 

Тож після такого "бойового хрещення" мені вже не хотілося ані їсти, ані пити... Я тихенько зібралася - і вийшла геть, не жалкуючи ані секунди про сервелати з салатами. Попереду помітила тендітну постать тієї дівчини, котра вийшла пізніше і готувала разом із нами"фуршет". Вона йшла якось похнюпившись, мабуть, уперше відчувши неперевершену фальш цього товариства. 

 

...Ось так і розбудовувалася наша люба Україна - руками "червоних директорів", партійної верхівки та інших "діячів" брєжнєвської епохи, "малоземельців"-партократів, які без жодних докорів сумління грабували народ. Сильний, розумний, талановитий український народ... Який привели до зубожіння, ось що! Так, це були вони. 

 

Практично, я була присутня при т.зв. "масонських обрядах", не інакше. Вони поспішали закріпити своє право - на довічне володіння нашими багатствами! І хіба їм було якесь діло до несміливої письменниці, котра просила допомогти видати збірку поезій? Оте "височєство" просто відсторонилося... "Я покурю!" І вийшло геть. Нічого не сказавши. Більше до тих панів, яким було не цікаво, звертатися не хотілось. А Порфирій Петрович згодом десь зник, розчинився серед "своїх". Я і досі зберігаю оту "корочку"-посвідчення. Офіцерське звання. Вони присвоїли його - заради практичного використання моєї "творчої енергії"... Для власного самозвеличення. 

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись