Східна казка
з рубрики / циклу «Казки»
Чи було, чи не було,
Чи то вітром надуло,
Чи припхали у візку
Та й покинули в ліску,
Коли день за день чіплявся,
А в кишені місяць грався.
Достеменно не відомо,
Але нас чекають вдома,
Бо у шаха, хвала всім,
Народився син Килим.
І не хтось, а сам Імам
Ходить слідом за малям.
І слідкує кожну мить,
Як малюк сидить, лежить,
Щоб не впав і не забився
(наче він скляний родився).
Нехай панькаються з ним…
Я про інше розповім:
Як тим часом й бідняку –
Сіромасі, жибраку,
Народила жінка сина
(сьома у сім`ї дитина).
Батько ледь не збожеволів:
"Не побачу більше волі!"
Бідний плаче, сльози льє
І чолом поклони б`є,
Просить у Аллаха хліба,
Бо у мисці тільки риба,
Ще й в кутках голодні діти,
Яких нікуди подіти.
Поки просить сіромаха
Щастя й долі у Аллаха,
Я розмову поведу
Про шахівну молоду.
Полюбляла молодиця
У садку, біля криниці,
Відпочити в холодочку
Від Килима, від синочка.
Та й незчулася, коли
Огорнули її сни.
Бачить молода шахівна
Сон, як казка, дивний-дивний.
Чудо-дерево росте,
Корінь в небо геть іде,
А два стовбури могутні
На землі лежать, як трутні.
В гілочках живуть тварини,
А в корінні дві пташини,
Кожне пір`ячко яких
З намистинок золотих.
Уночі – зірками сяють,
Вдень – з промінчиками грають.
Кожен ранок, як край сонця,
Заглядає у віконце.
Прилітають ці пташини
До коріння деревини.
І виспівують про те,
Що людей у світі жде.
– Де, сестрице, ти літала? –
Перша пташка запитала.
– Я була в палаці шаха.
Вже прийшла до нього сваха,
А не знають дивні люди,
Що біда в їх домі буде.
Бо коли Килим народився,
В Долі кошик загубився.
Пройде, сестро, двадцять зим,
І залишить дім Килим.
Забере Килима дев,
Що живе серед дерев.
Зникне шахзаде із ним,
Як зникає в небі дим.
А ти, люба, де була?
Що побачити змогла? –
Друга пташка запитала. –
Де ти цілу ніч літала?
– Я була у всіх і всюди:
І в пустелі, де верблюди,
І в горах, і біля моря
Бачила немало горя.
Он хоча б у бідняка,
Що бідніший жебрака,
Народила жінка сина
(сьома у сім`ї дитина).
Ох! Намучилася з ним,
А назвала Ібрагим.
Схожий він, як дві краплини,
На осяйного Килима.
Якщо купить шах його,
Сина збереже свого.
Так пташки погомоніли
Й за край неба полетіли.
А шахівна молода
Сльози ллє: "Прийшла біда! –
Й розказала чоловіку
Про свій сон страшний до крику. –
Не натішилася я сином
Моїм хлопчиком Килимом!
Забере Килима дев,
Що живе серед дерев.
Зникне шахзаде із ним,
Як зникає в небі дим..."
Шах, щоб довго не страждати,
Бідняка звелів шукати.
І таємно від усіх,
Помолившись за свій гріх,
Стару відьму посилає,
Бо вона всі чари знає,
Купувати малюка
В сіромахи бідняка
Тож столітня Фатіма,
Як спустилася пітьма,
Завітала в бідну хижу
Й принесла пекмез та їжу,
А ще гаманець з грошима,
Щоб забрати Ібрагима.
Батька сумнів огортає:
"Геть! Такого не буває!
Хто платив би за пусте?
Каже Фатіма не те."
А стара все набавляє,
Пара на столі складає
І гукає знов і знов,
Щоб арап приносив плов.
Тож продав бідняк дитину,
Як раба або скотину.
Хай тепер він їсть щодня
Пересмажене ягня,
А його маленький син,
Ходить так, як сам Килим.
Ми залишимо їх тут,
Хай хлоп`ята підростуть.
Я ж розмову поведу
Про девиху злу й лиху.
Надоїло лютій жінці
Залишатись наодинці,
Поки дева в темний ліс
Полювати кінь поніс.
Стала сина научати:
"Я старенька в тебе мати.
Мені важко хліб пекти
І казан води тягти.
Як залишуся одна
Я на день або на два,
Нікому й сказати слова,
А яка вже там розмова…
Щоб була якась розрада,
Ти мені із Ірем-саду
Принеси шахівну пері.
Вона пройде крізь ці двері
Й стане жінкою тобі,
А невісткою мені.
– Де ж той сад? – питає дев.
– Там, де океан дерев,
Там, де Море і Земля
Зустрічаються щодня.
На, візьми оці ключі
І лети лишень вночі,
А удень ховайся в лісі,
Так написано у книзі.
Ці ключі, що я тримаю,
Від воріт самого раю.
Як потрапиш в Ірем-сад,
Заховайся в виноград.
Прийдуть пері погуляти,
Скинуть з себе крила й шати,
Щоб скупатися в струмку.
Ти хапай собі одну –
Ту, що має білі крила,
Бо у них шахівни сила.
Пері забирай сюди
Й не давай їй пить води.
Хай вона пообіцяє,
Що не вернеться до раю.
Крила ж не тягни з собою,
Бо одружишся з бідою.
Поки дев шукає сад,
Щоб сховатись в виноград,
Я згадаю про Килима
І хлопчину Ібрагима.
Вони ходять, як брати,
Наче вийшли із води.
Заборонено усім
Говорити, де Килим.
Одягають їх в одне,
Наче поряд шахзаде.
В золоті обидва сплять,
З срібла й золота їдять.
За бажанням все за мить,
До "братів" тече й летить.
Навіть мати в злу годину
Не завжди впізнає сина.
Тільки люди помічають:
Як один в садку гуляє,
Інший меч бере у руки
І військові вчить науки,
Чи поїде разом з шахом
Полювати звіра з птахом…
Промайнуло двадцять зим.
Шах помер. Тепер Килим
Править замість батька взявся –
Та не в батька він удався.
Нецікаво все йому,
Викликає сон й нудьгу.
Як шахівна не просила
Вгамуватися Килима,
Він своє веде життя,
Як малесеньке дитя.
Тож як треба щось рішати,
Ібрагим іде в палати.
Та прийшло в країну Лихо,
До столиці вкралось тихо,
А як перейшло потоки,
Засурмило на всі боки:
"Це напав сусідній шах –
Всемогутній падишах.
Воїнів іде лавина.
В нас немає й половини.
Ну а син його Махмуд –
Богатир, не шалапут."
Як почула це шахівна,
Впала просто на коліна
І благає:
– Сину мій!
Військо викликай мерщій.
І проси допомогти
Всіх, хто зможе з нами йти.
А Килиму нема й діла:
– Чи ростуть у мене крила,
Чи я – сам великий шах –
Маю повзати в ногах
І просити допомоги,
Наче дервіш край дороги?!
Так не буде! Є на те
Ібрагим – раб шахзаде.
Його скільки годували,
Наче бая, шанували?!
Хай тепер іде у бій
І рятує спадок мій.
А не схоче, то скажи,
Що не буде голови.
Мати хоч і сварить сина,
А іде до Ібрагима:
– Не сиди, прошу, без діла.
Йде на нас велика сила.
Як не вийдемо на бій,
Втратимо весь спадок свій.
Тож збирайся, Ібрагим,
Захищати власний дім.
Багатир схопив меча,
Взяв найкращого коня
І поїхав геть хлопчисько
Ворогів шукати військо.
Поки він долає шлях,
Сам сусідній падишах
У шатрі у шахи грає
Й свого сина научає.
Тільки дивна ця наука
Для Махмуда, наче мука,
Він засидівся без бою…
Як прославитись герою,
Коли шахзаде Килим,
Не вступає в бій із ним?
Раптом чують, вартовий
Засурмив: "Іти у бій!
Піднялася курява,
Суне ворогів орда!
Воїнів, як саранчі!
Шаблі сяють і мечі!"
Вийшов в поле падишах,
Охопив вельможу жах,
Бо вважав, що у Килима
Війська рівно половина,
І не відає про те,
Хто на нього полем йде.
А тим часом Ібрагим,
Наче шахзаде Килим,
Наказав усім воякам
Зайву привести коняку
Й прив`язати до сідла
Лантух сіна чи зерна,
Й одягти на лантух лати…
(Раз, два, три – і є солдати.)
Падишах до Ібрагима
Посилає свого сина,
Щоб сини-багатирі
Перемовини вели.
А ті вийшли в чисте поле,
І питають: "Доле, доле,
Чи зійтися нам в бою
Й скласти голову свою,
Чи удвох на ратнім полі
Запитати щастя в долі?"
З`їхались, дістали зброю,
Б`ються день – нема спокою,
Б`ються другий, а дарма –
Перемоги теж нема.
Сіли трохи відпочити.
Падишах гукає: "Діти!
Пропоную інший бій.
Хто покаже розум свій,
На маленький шахівниці,
Той і переміг у бійці."
Сіли грати.., крок один…
Першим виграв Ібрагим.
Другий раз сідають грати
З падишахом на палати.
Перший хід, іще один,
Знову виграв Ібрагим.
Падишах хоч і сердитий,
Але слово ніде діти.
Тож без битви і без слави
Ворог геть минув застави.
А славетний Ібрагим,
Наче шахзаде Килим,
В`їхав в місто через браму,
А потрапив до підвалу.
Хай сидить він на бобах,
(Так віддячив йому шах.)
Я ж згадаю про шахівну,
Усіх пері королівну
І про злу, скупу девиху,
Що родилася від Лиха.
Як приніс шахівну дев,
Що живе серед дерев,
Стала пері обіцяти:
– Я назву девиху – "мати",
Якщо ти, мій милий, любий,
Принесеш кольє від згуби.
Його носить джин Алі –
Шах всіх джинів на Землі.
А допоки – я в печері
І не вийду до вечері.
Дев від люті зеленіє
І, як звір у лісі, виє.
А девиха про своє:
– Принеси мені кольє.
Твоя пері добре знає:
Хто прикрасу потримає,
Або зможе поносити,
Буде вічно в світі жити.
– Мамо, клопіт це, та й годі, –
Дев заплакав на городі. –
Де ж мені шукати джина?
Він не птах і не тварина.
Дух його літає вільно…
Це бажання божевільне!
– Сину, є такі краї,
Де пісок сховав гаї, –
Каже жадібна девиха,
Донька падишаха Лиха. –
Там десь, глибоко у скелі,
Джин живе серед пустелі.
Кожен ранок до світанку
Він летить до річки Ганко,
А своє кольє і шати
Зачиняє за чар-грати.
Може грати ті відкрити
Тільки той, хто свої битви
Вигравав на штучнім полі,
А тепер сидить в неволі.
Чула я, що шах Килим
Так поводиться із ним.
Дев до міста полетів
І на мінареті сів
Та й почав гукати шаха:
" Гей!
Виходь!
Виходь, невдахо!
Не ховайся за стіною,
Вийди, говори зі мною
Чи віддай раба свого,
Що у ямі п`є вино.
А не то – зруйную місто,
Заберу скарби дочиста."
Бачить шах – біда прийшла –
Клопіт зайвий принесла.
Щоб себе не турбувати
Шах гукає: " Де ти, мати?
Де твій клятий Ібрагім,
Дев явився вже за ним.
Не самому ж в пащу йти,
Легше іншого знайти.
Віддавай йому раба,
А як ні, то йди сама."
Жінка сльози витирає,
Й на поталу випускає
Юнака, що серцю любий,
Що тепер іде до згуби…
Плаче бідна не за сином,
А за милим Ібрагимом.
Дев хлопчину підхопив
І додому полетів.
А тим часом мудра пері
Заховалася за двері
І почула, як девиха,
Донька падишаха Лиха,
Ібрагима научала
І йому ключі давала:
"Якщо хочеш далі жити,
Маєш нам тепер служити.
Дасть мій син тобі коня,
Кращого ніде нема.
Кінь той має гарні крила,
І така у крилах сила,
Що на край землі за мить
Він, мій любий, долетить.
Ти поїдеш в ті краї,
Де пісок сховав гаї.
Там десь, глибоко у скелі,
Джин живе серед пустелі.
Кожен ранок на світанку
Він летить до річки Ганко,
А кольє своє і шати
Зачиняє за чар-грати.
Як дістанеш те кольє –
Збережеш життя своє."
Поки мати розмовляє,
Дев коняку забирає:
" Чи здуріла зовсім мати!
Як!? Пегаса віддавати?
За яке таке кольє?
Я залишусь тут, як є?.."
І знайшов таку кобилу,
Що підкови погубила.
А до того ж ще й стара,
Наче відьма чи Мара.
Ібрагим узяв скотину,
Прив`язав до деревини,
Наносив води і сіна,
Щоб не мучилась тварина,
І зібрався вже іти,
Раптом чує: "Не швиди!"
Озирнувся Ібрагим
І побачив Нуш-Ханим –
Чарівну шахівну пері,
Яку дев хотів крізь двері
У свої ввести палати,
Бо просила його мати.
Серце в юнака забилось,
Від кохання загорілось,
Полетіло до красуні,
Щоб її долоні юні
Зігрівати в холоди
Й боронити від біди.
А красуня теж тріпоче –
Слово вимовити хоче,
Та не може, бо у мові
Запала вогонь любові.
Пригорнув юнак дівчину,
Усіх пері королівну:
–Я життя тобі віддам!
Хай єднає нас Імам.
– Згодна, – каже Нуш-Ханим, –
Тільки, милий Ібрагим,
Треба вирватись на волю,
Щоб з`єднати наші долі.
Є у дева кінь крилатий.
Як би нам його забрати?
Якщо на його спині
Протримаєшся три дні,
Стане він тобі слугою
Й забере нас із тобою,
Занесе на край Землі,
Де живе той джин Алі.
Він поверне мені крила,
Бо у них всіх пері сила.
А девиха і злий дев,
Що живе серед дерев,
Нас ніколи не знайдуть
І зі світу не зведуть.
Хай тоді й єднає нас
Сам Імам у добрий час.
Поки дев десь полював,
Ібрагим коня сідлав.
Кінь його топтав і бив,
Наче вітер, скрізь носив,
Тільки хлопець у сідлі
Протримався аж три дні.
На четвертий кінь сказав:
– Де я тільки не літав,
В небесах і під водою
Я носив тебе з собою.
То ж тепер проси, що хочеш,
Навіть світла серед ночі.
– Щоб світити – місяць є.
Серце ти врятуй моє.
Віднеси нас з Нуш-Ханим, –
Каже тихо Ібрагим, –
В ті далекії краї,
Де пісок сховав гаї,
Де в землі, а чи у скелі
Джин живе серед пустелі.
Кінь людину підхопив,
Поряд й пері посадив
І полинув над лісами,
Над глибокими морями,
Обганяючи думки,
Що, неначе дим, легкі.
Хай летять, а я вам всім
Дещо інше розповім.
Якось прохолодним ранком
Джин прийшов до річки Ганко
Та й побачив там людину –
Не пташину, не тварину.
Здивувався джин нівроку,
Бачачи таку мороку.
"Як сюди ти прилетів,
Як здолав ти сто морів? –
Запитав у Ібрагима. –
Ти ж не пері, а людина."
Хлопець джину розказав,
Як від дева сам тікав
І спасав кохану милу,
Усіх пері королівну.
Джин недовго слухав сповідь,
Враз збагнув, про що говорять
Й каже хлопцю:
– Віддавай
Ті ключі, що дев у рай
Брав для чарівних воріт.
Я сховаю їх як слід.
А як ні, пеняй на себе –
Ящірку зроблю із тебе.
– Я б віддав, та ось біда,
Пері ті ключі взяла.
І сказала, що коли
Тут на річковій землі
Побудуєш ти палати,
Золоті поставиш грати,
Райський розведеш садок
Та із рибками ставок,
А іще дістанеш крила,
Ті що пері загубила,
То вона тобі ключі
Принесе аж уночі.
Джин недовго провозився
І з крильми не забарився.
Ще не встигло красне сонце
Зазирнути у віконце,
Як з`явилися палати,
Золоті на вікнах грати,
Райській начебто садок
І із рибками ставок.
Все, як треба, як просили, –
Геть на все хватило сили.
Пері крила ті наділа
І додому полетіла.
Джин і бідний Ібрагим
Зачекались Нуш-Ханим.
Та як день утратив чари,
Появилась із-за хмари
Зграйка пері і раби,
Що несли від них дари.
Джину Нуш-Ханим сказала:
– Я ключі твої сховала
Тут, у лампі. На, дістань,
Тільки духом зразу стань.
Дуже горлечко тоненьке,
Так не влізти, мій рідненький.
Джин у лампу враз подався.
Тільки-тільки заховався,
Пері горлечко закрили,
Джина в лампі й зачинили,
А раби за три гори
В море лампу віднесли.
І з тих пір наш Ібрагим
Разом з пері Нуш-Ханим
Стали жити у палатах,
В золотих гуляти шатах.
Їсти плов і хліб гарячий,
Гомін слухати дитячий.
Ох! Забули ми про дева.
В нього нова королева –
Донька падишаха моря.
Бідна дівчина від горя
Плаче й плаче увесь час…
Та ця казка не для вас.
Смт. Шишаки, Полтавська область, Миргородський район, 2015р