22.03.2022 06:00
for all
18 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Сигізмунд Кржижанівський

Прикутий Прометеєм

Факт, про який буде розказано, не включено до книг з історії: черепична покрівля і кам’яні стіни маленького будиночку, в якому він стався, подбали про захист факту від стилосу, а не то б стилос передав цю історію гусячому перу, гусяче перо переказало б сталевому перу, сталеве перо – свинцевим літерам друкаря. При цьому факту пощастило: він виник і зник темною лютневою ніччю, коли всі, окрім вітру та піщинок, які сипались вниз всередині скляного годинника, міцно спали, у тому числі і історик.


Отже, за стінами будинку, вритого в землю Афін, в половині стадія від східних воріт, в кінці зими третього року LXXIX Олімпіади шестидесятирічний старець Есхіл, сидячи біля столу, дописував «Прометея, який приніс вогонь». Залишалось ще віршів сорок – п’ятдесят, антистрофа і заключна пісня хору. Поет вперто боровся зі снами: маленькі сни і сночки, вчепившись щосили, за вії поета, тягли його віки донизу – поет же намагався підняти їх догори. Наближалися весінні Діонісії. Треба було закінчити трагедію, як можна скоріш.


Присунувши нову навощену табличку поближче до жовтого полум’я вогню, яке хиталось в мідному світильнику, він взяв було до руки стилос. Але неслухняні сни, учепившись за пальці, розтиснули їх: з легким звуком стилос впав на підлогу. Звісивши руку, відкинувши голову, з напіввідкритим ротом – старець заснув.


Не спав тільки вогонь. Вогню було нудно: похитався на тонкій синьо-жовтій ніжці вправо-вліво, потягся зігнутим жалом вверх, підморгнув неповороткій темряві і затим, нахилившись над вощеною табличкою, від нічого робити почав вдивлятися в подряпини. Судячи по довжині рядків, по розміщенню букв, це була якась написана п’ятистопним ямбом трагедія. Спочатку було нецікаво. Вогонь хитнувся було жовтим тілом назад. Але тут же поряд біліли і інші подряпані стилосом навощені таблички. Буква за буквою, рядок до рядка – і раптом вогонь, нервово смикнувшись із устя світильника, з широко відкритими жовтими очами, нахилився над одною із табличок так низько, що легкий восковий її шар почав танути: там, серед плутанини слів, Вогонь ясно розрізнив своє ім’я. Важко було з’єднати розкидані рядки. Але старий не просипався; чорна ніч, обвита у вітри, тяглася і тяглася, і потрохи, знак за знаком, слово за словом, очі Вогню зсукали рядки в одну нитку.


Таблички розказували про бога Прометея, який викрав з неба вогонь («Он воно чого мене завжди тягне догори» - подумав читач). «Вогонь раніше жив лише серед безсмертних, - читав він – Тепер став надбанням людей».

Прометею загрожує кара; в довгому монолозі Зевса, перечислялися тортури, які загрожували викрадачу: вигнання, розп’яття на виступі скелі, для орла Зевса, який злітав з Олімпу викльовувати печінку нещасного.

За рядками відчувалось: стилос – проти дзьоба; Есхіл – проти Зевса; співчуття – проти страждання. Кожна буква людини говорила покаранню: «Ні».

Але Вогонь увесь тремтів від обурення.

- Так от хто зірвав з мене зоряний одяг і вдягнув в це брудно-жовте лахміття. О Прометей! О нечестивий злодій, будь ти проклятий! Ти кажеш, Зевсе, він постраждає; Але якщо ти зумів створити світ, то чому ти не можеш створити кару цьому нечестивцеві? Виступ скелі, який ранить, дзьоб орла – мало. Подивись на мене, о Зевсе: за що мені, ні в чому перед тобою не винному, послані муки, перед якими всі твої кари – ніщо? Подумай: мені – семиустому Полум’ю, ясноокому Πυρός (Вогню – грецькою мовою), небожителю, сяючому серед небожителів, - бути кинутим сюди, на чорну землю, до людей, боротися з пітьмою їх печер, принизливо повзати по суччю та полінам, вимолюючи для їжі краплини масла і гілля сухого хмизу; служити брудним, тремтячим від холоду і страху темряви тваринам; тліти на їх грубих вівтарях і триніжках; спати, закопавшись в попіл з печей та жаровень. Нехай він, кривдник, прикутий до каміння – по заслузі; але за що прикутий я, за що моє зоряне тіло притиснуте цеглою до днищ їхніх вогнищ? О, горе, горе святотатцям! Горе землі, яка викрала мене!


Відчайдушним ривком Вогонь спробував відірватися, злетіти увись пломеніючим блиском, але розжарений край мідного світильника міцно тримав його, не віддаючи небу. Сині іскри загорілися в середині полум’я: зробивши ще раз ривок, Вогонь лизнув гострим жалом край дерев’яної дощечки.

- Дурна людина, - зашипів він, - спить. Довірився відблиску лампади, а я ось встаю на повний зріст, одягнутий у сяйво іскор, скутий, але з помстою до землі бог. Ти, сонна тварино, не приносиш мені жертв, - і от я сам приношу собі жертву: ім’я моє Пожар, підніжжя мені – не край лампади, а твій будинок, твоє життя.


Краєчок вощеної дощечки ворухнувся, вигнувся, затлів, але в ту ж мить Вогонь відсахнувся: «Але якщо згорить будинок, - ніхто, ніде і ніколи, ні там, біля світил, ні тут, біля світильника, не згадає про мої страждання, не затужить моєю тугою, ні на землі, ні в небі не прозвучить ні слова, не напишуть ані букви про мою долю. Ні».


Старець спав. Схвильовані відблиски вогню тремтіли на його спокійному, ніби у два сни одягненому обличчю; воно, з закритими очима, нібито вглядалося в якусь глибочінь. Вогонь уперше бачив, витягнувшись до краю столу, обличчя старця: срібна його борода лягла на теплу коричневу тканину зимової тоги; ряди зморшок на чолі, ніби рядки, вписані затупленим стилосом; випуклі тверді жили на оголеній руці; коротке і слабке дихання.

- Скоро помре, - затеплилось щось у Вогні, - ще не закінчить трагедії. Бідний старик. Але чому ти, вбога людська істота, назвала свій вірш не моїм променистим ім’ям, а темним йменням злодія і порушника правд? Хіба я не прикутий, як і він? Хіба я не розлучений з небесами, як і він? Хіба я не освітлюю тут твої рядки, захищаючи їх від темряви! Хіба я не божественний Пυp, грію твоє старе, холодіюче тіло! О людино, дурна, бідна розумом істота, - і ти не в змозі подарувати мені всіх твоїх слів, нашкрябаних на воску: я міг би розплавити їх, спалити і їх, і тебе, і твоє житло, і всю твою землю, - але от слугую вам, одягнений в жовтий одяг раба, укритий сірим плащем із попелу, - я, страждаючий бог, викрадений у зірок і відданий цегляним вогнищам, я, світліший із світлих, - Пυp. Були часи – я горів в зигзиці блискавки, кинутою десницею Зевса з неба на землю; тепер таюсь, все той же, в кривих подряпинах твого стилосу, кинутого землею в небо.


Змовк. І великий солодкий жаль до себе оволодів Вогнем, він захитався від болю, обпалюючи своїми семи устами край грубого бронзового світильника. Сині іскри яскравіше замерехтіли всередині жовтого обводу полум’я, щось обпалило Вогонь з середини, неначе в ньому народився вогонь вогню, щось вжалило в око і раптом… Вогонь заплакав. Це було незвично. Вогонь плакав – синіми прозорими сльозами, які стікали до краю розпеченого світильника і з легким шипінням розчинялися в повітрі. Вогонь плакав, невтішно розгойдуючись на хиткій, тонкій ніжці, і повільно гасив себе самого своїми ж сльозами. Хитнулася сонна Пітьма: підповзла до самих рядків – подивитись в чому справа, - і прикрила рядки. Осмілівши, попробувала і далі. Хитнувшись никнувшим синім тільцем своїм, Вогонь зробив останнє зусилля і, відштовхнув Пітьму, кинув промінь на обличчя сплячого. «Будь прославлений в віках», - прозвучало шиплячим шепотом біля краю світильника, - і Огонь згас: він убив себе сльозами, Пітьма попробувала: чи не можна далі? Можна: зімкнулась.


Старець Есхіл неспокійно застогнав уві сні: йому снилося, що трагедія про Прометея, який приніс вогонь, зустрінута тихим, але злим шипінням: ошикана.


1922 р.


Вільний переклад КАЛІСТРАТА. 21. 11. 2021 р.

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись