03.04.2022 10:39
for all
28 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Сигізмунд Кржижанівський

Життєпис однієї думки





Думка народилася в тихий липневий післяполудневий час. Навколо Думки кружляли садові доріжки. Гілки тягнулись із стовбурів до неба. Глянувши крізь зіниці мислителя у світ, Думка побачила: прямо перед нею за плетінням гілок кам’яна стіна; зверху напівкруглий склепінчастий скіс лобової кістки. Народження Думки сталося в ту мить, коли старий мислитель, вставши, зробив тринадцять з чотирнадцяти раніше відміряних від лави до лави кроків, які відокремлювали місце роздумів від місця, на якому лежала акуратно складена вчетверо носова хустинка.

Мислитель вважав рух надзвичайно корисним для здоров’я і завжди, перед тим як дозволити собі застигнути на одній із лав садочку – з долонями упертими в коліна, з чолом, схиленим до землі, - він за звичай клав в чотирнадцяти кроках від себе на край сусідньої лави носову хустинку. Отож, відступивши тринадцять кроків, філософ протяг було руку до хустинки, як в цю мить і виникла думка: «Зоряне небо наді мною моральний закон в мені». Рука, точно тикнувшись в Думку, повисла в повітрі: все – стіна, дерева, біла пляма хустинки, сонце, земля, лави, все, до останнього променя та відблиску, вивалилось із зіниць: був – Мислячий і Думка, і нічого між ними. На курно-блакитному небі в полудень зорям не горіти: але зараз, волею Думки, вони запалали і сяяли смарагдовими пожежами на своїх зімкнутих орбітах; камінна огорожа садочку, безлюдного, з плутаниною кружляючих і жовтих доріжок, які поверталися в себе, з хвірткою, закритою на ключ, робила зайвим присутність якого б то не було морального закону, але одним поштовхом очей філософ розімкнув огорожу садочка, кинув її до меж всесвіту: рвонув плутанину доріжок – і раптом розкрутились на шляху: широкі, вузькі, проторені, протоптані і порослі терням – із близького в далечінь.

Тривало це секунд десять.

А потім зорі знову затягло курно-блакитним днем. Огорожа садочку знову зімкнула свою цеглу, а шляхи згорнулися в доріжки і покірно лягли під підошви мудрецю.

Біла ж зібгана хустинка, яка було розгорнулася в гігантську прозоро-молочну тканину, знову зірвалася вниз і, і зібгана, лягла, як і лежала до, на дошки лави, дерев’яні ноги якої ще ледь тремтіли після шалено швидкого бігу туди – у безмежність, і назад у садочок мудреця.

Після того, як стався зсув і всув старий філософ благополучно дотягнув руку до хусточки, старанно витер нею носа і повернувся на колишнє місце.



II


Перші дні земного життя думки були її кращими днями: оглядівшись під просторим кістяним склепінням черепа, Думка побачила себе серед великого, на диво здуманого і злагодженого світогляду. Коли було глянула із під злегка піднятих вік назовні, в світ, Думка відкинулась назад: в світогляді куди як краще, аніж у світі. Звідтіль із світу, виглядав короткий, від горизонту до ока, простірець, суцільно захаращений речами. Тут – в світогляді розкривався чистий не забруднений річчю простір: він давав подивитися на себе наскрізь – від безпочатковості до безкінечності. В світі (хоча б тут, на стіні) біля ока повзають по диску циферблата секунди, на столі лежить відкритим «Лейпцігський загальний календар», і нікому не відпущено зразу більше аніж по одній секунді. А в світогляді: нізвідки не йдуча і нікуди не зникаюча вічність.

По цьому зрозуміло, що, коли через два дні після випадку з носовою хусточкою мислитель, сівши до робочого столу, поклав перед Думкою, поміж двома запаленими свічками, лист чистого паперу, та відсахнулася назад: «Не хочу в букви». Але старий робив своє. Боротьба була недовгою, хоча і завзятою: Думка вислизала із-під пера, вистрибувала зі слів і змішувала букви. Але старий, перекресливши, розставляв їх по-новому, поки нарешті йому не вдалося, спіймавши Думку в розщіп пера, притиснути до паперового листа. Сумним чорним рядком лежала Думка перед змореними і сльозавими очима старого: «Візьми мене назад».

Старий замислився. Він не любив віддавати іншим свої слова: перо вже потяглося до Думки, мить, - і чорнильна риска назавжди б сховала її від чужих зацікавлених очей. Але в цей час настінний годинник почав відбивати одинадцять. Філософ не дозволяв собі засиджуватися пізніше цієї години – ні на секунду, з першим же ударом годинника він відклав перо, загасив одну із свічок і, тримаючи другу в руці, зашльопав туфлями до порогу в спальню. А Думка одіта в рядок, залишилась лежати одна не паперовому листку, в темній і пустій кімнаті. Лівим краєм рядка вона була повернута до вікна; за вікном – небо: тепер небо не суперечило Думці – воно було явно зоряним. Правим кінцем рядка Думка повернулася до кімнати: за кімнатою кімната, за нею ганок, за ганком вулиця, за вулицею знову ганок, і кімната, і ще кімната – містечко. Здавалось, і тут все було в згоді з Думкою, так як містечко ніколи не досягало таких моральних висот, як об одинадцятій ночі, коли воно поголовно, всіма своїми кімнатками, стуливши віконниці і повіки, засипало. Але, не дивлячись на те, що протиріччя були «зняті», Думка, перш ніж заснути на шорсткому паперовому листку, довго і неспокійно поверталася з букви на букву.



III


Складальник схопив Думку і, перш ніж вона отямилась, розірвав її на букви; затим, грубо затиснув її в брудних, з запахом кластеру, свинцю і поту, пальцях, почав втискувати в прорізь верстатки. Верстатка була нестерпно вузькою. Не даючи передишки, засвинцьовану Думку поклали на скіс верстата під шар чорної гостро пахучої фарби – раптом вдарили друкарською дошкою. Гвинти пресу, повернулися зліва направо – раз, і другий, і третій – стиснули її, як в лещатах: тут свідомість Думки обірвалась. Опритомнівши, вона побачила себе на паперовому листі, але одітою в якісь квадратні прямі букви. Лист, згорнутий в шістнадцятеро, вклеїли в книгу, на книгу наділи глуху палітурку. Довго жбурляли Думкою: з друкарських стосів в ящик візка, з візка на полиці складу, звідтіля на вітрину, з вітрини на прилавок, із рук в руки, поки, нарешті, доля, пожалівши бідну Думку, не дозволили їй стати на книжкову полицю приват-доцента Йогана Штумпа.

Довго її ніхто не чіпав. Думку прикрило порошинками і снами: замість зоряного неба – зверху книжкові полиці, вигнуті вагою книг; замість морального закону, який будує свої дійсності із дій, - бездіяльні букви зімкнуті з буквами, за подвійним обертом ключа.

І раптом все захиталося: павутиння розірване кимось впало донизу, злякані порошинки кинулися хто куди; кістяний ніж мірно ковзав по сторінках, розриваючи паперову тканину. І так же несподівано по буквах ударило сонячними променями; пара примружених очей переглядаючи сторінки - зліва направо і зверху вниз, - наближалася до захопленої зненацька Думки.

«Може мимо», - понадіялась було вона. Але очі вже відшукали. Справа по книжковому полю біг олівець. Зупинився, тицьнувшись графітним вістрям в папір, вочевидь, готуючись до стрибка: і раптом, схопив рядок за її лівий край, - той, звідкіля сяяли зорі, - почав тягти його через книжкове поле до блокноту. «Зоряне небо», сховане в букви, спробувало було опиратися, але олівець, ухопивши небо за одну із зірок, за самий її довгий промінь, потяг спочатку зорі, за ними і моральний закон, до себе на блокнотний квадрат.

Здивована, розгублена Думка піддалась, не підозрюючи, що станеться вслід за цим. Переодягнувши абияк Думку в сірі букви, Штумп довго зволікав, з насупленим чолом, втикнувшись пересіченими зоровими осями в Думку. Потім, нанизавши на вісі, неспішно підняв їх до стелі. Штумп думав; і з Думкою почало творитися щось неладне: раптом зоряне небо, якось так дивно погасло, обвисло скляними, як очі мерців, зірками; зірки протяглися шеренгами по діагоналям і паралелям зквадратнілого неба – і небо стало на диво схожим на стелю Wintergarten`a (Зимового саду - нім.) з правильними рядами вкручених в нього тьмяно миготливих ламп.

Моральний же закон, приплющений тім’ям Штумпа вже не потребував непрактичних кам’яних скрижалей, які легко б’ються: він міг зі зручністю вміститися і на повчальній бляшаній дошці, які прикрашали алеї громадських садів: «Квіти не рвати», «Траву не топтати». Додавалось: «Чужих жінок не любити», «В душу не плювати», «Щастя не збовтувати» і ще дві-три максими. До речі: всі древні «не» були підперті «але». На всякий випадок.

- Але ж це не я, - протестувала Думка, - ви приймаєте мене за…

Але Штумп, підсунув під блокнот рукопис дисертації «Про деякі передумови соціально-правових відносин», наказав Думці стати епіграфом на першій сторінці.

Робити було нічого: Думка гидливо торкаючись товщі в чотириста сторінок, стала на вказане їй місце. Думала тільки про одне: тільки б не провалитися туди, у передмови.




IV


Страждання тільки-тільки почалися. Думка тепер нечасто і згадувала про ті дні які відійшли, і коли так привільно жилося під високим і просторим чолом мудреця: тепер приходилось, що не день, тягатися із черепів в черепи, тулитися під низькими скосами чола, тільки зрідка бачачи крізь каламуть очей світи з короткими горизонтами, з речами, міцно вправленими в дюйми і метри простору. Думка знала: ободи цих горизонтів ніколи і нікуди не кружать, речі затуливши друг друга друг другу, ніколи не розімкнуться, в них не засяє далечінь. І вона забивалася в глиб нежилого черепа під низьке пласке тім’я. І сумувала за своїм першим.

Повернення тепер уявлялось неможливим: старий хазяїн, відмовивши Думці в короткій чорнильній рисці, сам ліг під дерен цвинтаря, і в його черепі були не думки, а черви. Теперішні хазяї, якщо і поглядали на небо, то тільки що перед дощем: брати чи не брати з собою парасольку. Правда, про моральний закон говорили довго і повчально: бібліотечні полиці гнулися від «Етик». Але у тих хто вчив «науку про правильний вчинок» не було, власне, часу на вчинки: ні на правильні, ні на неправильні. Ті ж, хто не мав часу вивчати… та що з них і питати.

Спочатку думка попала до цитатників. Зграя цитатників як завжди працює ножицями і клеєм: напавши на чужу книгу, цитатники шматують її між ножичних лез, відрізаючи і перерізаючи букви як попало. Болючіше за біль була образа: цитатники брали буквене тіло і номера сторінок, до самої ж Думки їм не було ніякого діла. Потім прийшли знавці параграфів: опинившись в параграфі одного з підручників, Думка навіть трохи підбадьорилась: заміна окуляр на молоді, міцно бачачі, і з зіницями, що часто розширюються очі здавалась їй вигідною.

І Думка радісно віддалася цілим серіям студентських очей, які стрибали з букви на букву і часто залишалися цілими годинами над рядком, в який вона і була вселена.

Але підручник був офіційно апробований міністерством, і Думка почала жити – від іспиту до іспиту.

Почалися трудові дні. Сторінки підручника замацали і зашарпали. Не було жодної миті спокою. Думка разом з підручником переходила із рук в руки. Її тягали з собою: по лавкам парку, по дошкам парт, по столам кухмістерських. Будили ночами. Заставляли ховатися у шпаргалках. В заїкуватих жарких скоромовках іспитів часто «внизу» лізло «вверху» і навпаки, і в мораль круто підмішувалися, як родзинки в тісто, зорі: «Я переплутав, пане професор, але я все знаю, їй-богу ж, знаю…»

Думка мудреця не ображалась: юне – зелене. Але все це, що тяглося від семестру до семестру, через роки і десятиліття, починало обтяжувати і обезбарвлювати її. Затаскана по буднях, блякла, писана і переписана, скалічена ножицями цитатників, пошматована об язики студентів, загнана в зошити і мілкі шрифти приміток, Думка знемогла і почала просити про смерть: її небо зіщулилось, гублячи зірку за зіркою, обпадаючи смарагдовими променями, лишилось без зірок – і зяяло чорною ямою наверху. І чорній ямі наверху хотілося одного: скоріш – в чорну яму внизу.

Допоміг Час. Відрахувавши сто років з дня смерті мудреця, він нагадав, що ось, мовляв… Люди мають прекрасну звичку: раз в сто років згадувати про своїх мудреців. Але чим догодити мертвому: поховати його ще раз? Не завжди зручно. Вирішили поховати рядом з ним одну із його думок: в старий могильний камінь, який придавив прах мудреців, врізали: ЗОРЯНЕ НЕБО НАДІ МНОЮ – МОРАЛЬНИЙ ЗАКОН В МЕНІ.

Думка лягла, витягнувшись на всю довжину надгробку, роззолоченими, глибоко врізаними в камінь буквами, яскрава та ошатна, як і в той липневий післяполудневий час. Не садочок мудреця тягся до неї тепер гілками дерев хрестовий гай зімкнув навколо неї свої хрестовини.

Над Думкою і Мудрецем залунали промови: говорили не-мудреці і сказані були не-думки. Ближче до вечора пішли – іржавий ключ перекинувся борідкою вверх в щілині замка цвинтарної хвіртки.

І знову вони залишилися удвох, як і в той давно відзнятий липневий післяполудень:

Мудрець і Думка.


1922 р.


Вільний переклад КАЛІСТРАТА.

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 04.04.2022 06:11  © ... => Каранда Галина 

Дякую, пані Галино! 

 04.04.2022 03:31  Каранда Га... => © 

Отут.

"В мире мудрых мыслей"javascript:mctmp(0); 

Про Канта - друга новела.

 04.04.2022 03:27  Каранда Га... => © 

До речі, ось тільки вчора слухала оповідання Шендеровича, здається... зараз спробую знайти