Ілюзія
Химерні думки з димом сигарет чудернацькими витками залишали його стомлений мозок. Дзвінки без відповіді точили нерви гірше від впертих тупих докорів сумління. Рутина циркулювала по венах замкнутим колом, стомлюючи ненав’язливі легкі мотиви випадкових зв’язків. Хвилини стиралися між мовчання швидше, ніж деталі правічних годинників, не залишаючи жодних сподівань на продовження цілком правдоподібної ілюзії. Витончений блюз бавився з уривками думок, поступово відновлюючи сприйняття ірреальної гармонії. Пустий гіркий оманливий дим тривожив струни, і клаптики дежа вю бриніли невимовною тишею між рядків. Ностальгія непевними дотиками поверталась кудись у минуле, краючи серце гірше від усіх сказаних слів.
Бажання вперто сипали гарячим піском поміж часу, і пекли, напевно, гірше від світових років пекла.
Дивно, як гірко й боляче іноді від непевності...
Вітер гортав сторінки долі, що були затерті від спліну й пестощів мільйонів чужих рук.
А ті, що найрідніші, так і не наважилися жодного разу торкнутися хоч на мить. Чи з відрази, чи з остраху близькості кумира? Хтозна... Та з того боляче...
Чи варто було шукати півжиття ту єдину, аби знайшовши не відчути себе її та втратити? Піти далі за плином часу, потоком бруду й вульгарності... І згадувати без кінця, щоразу ще більше напружуючи пам’ять, згадувати... І дощі змиватимуть іноді усю багнюку з душі, – тоді серце нещадно повертатиме у знайомі снам до болю стежки минулого. Далі? Далі поріг. Судома, спрага і різке прокидання. Вдих. То був сон...
На ранок – звична полуда, марево, цілком пристойна ілюзія. Звичні дози рутини для підтримки існування, і легкий блюз, цигарки, кава, випадкові зв’язки. Усе цілком вільно та правдоподібно до нових дощів.
До нових випадкових сповідей чужим, коли сплін обридає до нудоти, а думки плутані від суміші дешевого алкоголю.
Коли ліжко зім’яте сумнівами легкодоступних дешевих ляльок, серце все одно, будь що, шукатиме у тінях цих повій бодай кволу бліду примару, що хоча б на міліметр схожа на неї, ту єдину, чиї руки так і не торкнулися сторінок його осоружної долі.
Грубо, цинічно, він смітитиме випадковими лестощами на проторених шляхах мізерних паперових душ. Фальшиво посміхатиметься, механічно обіцятиме передзвонити і йтиме далі, не озирючись, безпардонно забуватиме. Це для нього так само звично, як ніким не випрасована сорочка вранці, дзвінки без відповіді вдень та дивне почуття десь на брудному дні пластикового серця пізно вночі. І так щодня.
І неважливо який місяць, число. Це буде чергова чашка кави, як панацея від хронічної застуди душі.
Продажна ілюзія штучної любові стане цим цукрозамінником почуттів, різницю між котрою і справжньою помічатимуть на дотик сліпі клаптики спаплюженої душі; вперто протестуючи перший час, вони звикнуть, що неприємний осад фальшу топитимуть кавою і труїтимуть нікотином. Решті-врешті вони стомляться, вивісять білі прапори з останніх сил і слухняно прийматимуть підробку за повинне, як виснажена хворобою дитина слухняно і байдуже ковтає пігулки.
Чи дочекається він прощення тієї єдиної Мадонни? Мабуть, йому не вистачить сил на щире каяття, щоб плисти в потоках бруду звичок проти течії, замість буденного буття сміттям.
Чи надовго вистачить такої вічності? Хтозна, чи є на звороті боці підробки термін придатності? Навряд чи. Він все одно нехтує подібними правилами, як і рештою з почуттів. Його недосяжна мета, свята недоторкана Мадонна – на іншому рівні, десь на небі. Вона стиха, аби ніхто не бачив, спостерігає звідти за його тривожними півснами, світячи печальними зірками у його смутну душу; шукає порятунку від сум’яття. Стомлена від утопічної ідеальної гармонії. Оплакуючи нерозділену любов, утому і загублену душу, живе за правилами, стиха гаряче молячись за його очі, що їх він боїться здійняти до неї.
Хтось має перший ступити у прірву, забути про межі і зламати ірреальні рамки штучного раю, аби створити ідеальний сплін на двох останнім подихом волі та змахом зламаних крил.
От тільки їй, простій смертній, що маючи право, не наважилась привласнити його, належить небо її душі та тонкої пристрасті, а він, хворий на вічність, не має влади над своєю душею, став маріонеткою власних звичок.
Їх вічність приречена на тандем на відстані.
Кінець історії.
