Ти - тінь сонця
Табула раса.
Чистий лист і крапка на ньому.Тінь сонця назавжди лишиться на моїх віях з тим днем, коли ти прийшов. Я не пам`ятаю, як ти пішов. Мабуть, цього не було. Ти просто прийшов і залишився.
Ми не шукали пояснень життю, просто жили. Руйнували межі можливого, малювали власний світ, вірили дощам і вітрам, що єдналися з нами під невмілі мотиви буденних романтиків електронної ери...Такі незвичні для світу, і такі рідні одне для одного. До нас не люблять звикати люди, а ми майстерно вивчили їх лади та тональності, так просто, невимушено і впевнено.
Ми не звикли носити маски, і не ховаєм серце під парасолі - не паперове ж.
Коли захочеш зірвати маску з когось, пересвідчись, - на 100%, що його зміна буде варта того болю, якого ти можеш завдати йому цим маневром, і на 200% - що якщо ти і зміниш своє ставлення до нього, то тільки на краще. Маски мають властивість приростати, залишаючи страшні рани, коли хтось її зриває з носія.А ми так щиро залишали рани на душах одне одному, намагаючись здерти таку стійку фарбу, що виявилася справжньою шкірою: ми звикли до масок на обличчях людей. На моїх вустах назавжди лишаться шрами від твоїх ніжних губ. На серці назавжди поставлена мітка - "твоє". І душа отак лишилася полоненою твоїх очей. Арешт із достроковим звільненням.
Я навчилася літати з одним крилом. Зуміла літати тоді, коли натовп так безжально розіп`яв мої крила на асфальт. А ти так легко змінив мою стихію, і навчив насолоджуватися дикими неприборканими хвилями, тими, що з гірко-солоним присмаком від чужих сліз, що гарячі, бо у них спочило наше сонце.На березі назавжди лишиться тінь нашого сонця, що посилало нам своє проміння у снах, які ми з тобою бачили так рідко. По середах о четвертій ранку...Ми існували в житті так мало... А потім дощ, і чашка чаю. І все, як раніше. Дві окремі цяточки у безкінечній юрбі. Дві окремі лінії, що перетнулися під кутом дев`яносто градусів і розбіглися у полярних напрямках...
Я ніколи більше не дивитимуся у твої очі, а ти у мої. Там надто багато несказаних слів, яким надто тісно в наших голосах...
Але я все одно залишуся полоненою твоїх очей...
Хвилі часу зализують мої рани мертвою, солоною, цього разу від моїх сліз, водою. Вона холодна, і склом електричного болю обмежує мою й без того маленьку душу... Чотири стіни, час, біль, пам`ять - суцільні межі. Сіль на рани.Ти вже не пам`ятаєш мого обличчя і голосу, і просто схиляєшся над гітарними струнами у пошуках відповідей на питання, а під твоїми пальцями так ніжно несміливо, тремтяче бринить та мелодія, що ми її колись грали вдвох...
Я пам`ятатиму тебе завжди. Ти потрібен мені. У кожного є такі моменти, речі чи люди, яких він вічно береже у пам`яті і нікому про це не розповідає. Це називається просто - берегти пам`ять.
Я не пам`ятаю, як і коли ти пішов. Мабуть, цього не було. Ти прийшов і залишився.
"Відбитки наших пальців на життях, котрих ми торкаємось, не вицвітають."
Просто планета стала обертатися швидше, тіні на стіні ожили, а небо залишилося у нашому серці.
Це просто ти. І я.
Два незакінчених соло.Перша і остання сторінки однієї книги.
Безмежна лінія, що єднає світ у обрій.
Останній колір, який шукає художник.Остання нота незавершеної симфонії.
Останній шедевр у тандемі історії Всесвіту з натхненням.
Ми залишимося тільки у нашій пам`яті. Нас не збережуть шекспірівські сонети та сонати Бетховена, нас не знатимуть полотна Моне... Не бачитимуть сни, телебачення і очі мільйонів глядачів...
У нас тільки тінь сонця, вічна і єдина.
"Ріки течуть у тобі."
Ти. Я. Світ.
