Спинилась природа в зажурі, а може в чеканні?
Насупилось небо, холодить обличчя дрібний, білий сніг.
Торкнуся чолом до хреста із самого рання,
вітаю мій сину, вітаю наш ангел…
і квітів букет на змерзлую землю приліг.
Ковтаючи сльози, казати ні слова не смію,
але ж скільки тільки тобі я сказати не встиг?!
Твій погляд з портрету такий…
передати не вмію,
пробач мені сину, що смерті спинити не встиг!
Аби тільки міг, я б кулям підставив би спину,
закрив всеньке небо я серцем,
та байдуже чим!
Віддав би усе, аби врятувати дитину,
але сніг пече і я не зараджу нічим…
Тобі тридцять два, і навіки залишиться стільки…
не буде дарунків, обіймів, вітань і гостей.
Лишилась могила, журба і спогади тільки,
і кущ полиновий в душі гіркотою росте…
