14.06.2023 20:51
для всіх
62
    
  1 | 1  
 © Наталія Кібець

Згадуючи страшне минуле

У 1933 році я була студенткою Київського Транспортного Інституту (збудованого в основному силами самих студентів). Бувши ще зовсім молодою, на мою долю припала ліквідація проривів в сільському господарстві. Спочатку то були різні „суботники", де в приміських селах-колгоспах пололи буряки, кукурудзу, боролися з повінню, а коли прийшов час збирати врожай, знімали з науки і посилали збирати зернові культури, а пізніше цукрові буряки.

Серед моїх товаришів було багато студентів селян, батьки яких працювали в колгоспах. В „добрі часи" — від них нам „горожанам" перепадало часом дещо смачненьке: коржики з салом, а той кусочок сала або масла, сушені вишні або грушки. Нам, „горожанам", було трудніше з харчами, а в студентську їдальню ми чомусь завжди спізнювались і нам лишалася лише юшка, не дивлячись, що меню було начебто різноманітне. Коли ж почали доводити „план до двору" і наказали здавати „рештки" державі, то моїм товаришам стало погано. Колгоспники на трудодень почали діставати лише півкілограма (1/4 фунта) зерна. Щоб виконати план, забирали навіть городину, яку селяни вирощували на своїх присадибних ділянках: горох, квасолю картоплю. Місто відчувало це також. На базарах не було стільки зеленини, як раніше. Хліб на картки, і то працюючим, пів фунта на день, утриманцям і студентам чверть фунта на день.Що хочеш: їж чи дивись. Дехто навіть ухитрився продавати, коли потрібні були гроші, а олії по 100 грамів на тиждень лише працюючим. Про м`ясо і рибу не було й мови, хіба що хтось тихцем наловить риби в Дніпрі, щоб ніхто не бачив, бо могли б убити. Коли-не-коли в магазини привозили солону тюльку (маленька рибка) і було великим щастям дістати пів фунта. Між іншим, приватники мали муку і продавали на базарі по 160 рублів за пуд (40 фунтів). Питається, хто міг її купити?

Місто цілковито змінило своє обличчя. Ніхто не звертав уваги, який день, чи світить сонечко, чи дерева розносять пахощі свіжої зелені, всі поспішали, хто на роботу, хто в школу. Трамваї наповнювалися на зупинках з блискавичною швидкістю. Це не важливо, що пізніше ви не дорахуєтесь ґудзиків, або не матимете калош на ногах, головне - хоч ногу поставити на підніжку трамвая та за ручку зачепитися. Були й такі, що вмощувалися на буферах.Трамвай їхав обліплений людськими тілами, як вощина бджолами, бо вийшов закон — за спізнення на роботу на 5 хвилин - догана в послужному списку; 10 хв. - строга догана, а 15 хвилин - пів року в`язниці. Студенти переважно йшли пішки. З`явилися черги. Доставка хліба в крамниці стала нерегулярною. Можна було простояти цілу ніч до ранку, та й то крадькома, бо міліція розганяла (люди знаходили всякі способи переховуватися в підворотні будинків, складали списки), а ранком продавщиця, відкриваючи магазин, могла заявити:

— Хліб буде о 12 дня, — а треба ж іти на роботу і черга розсипалася. Добре, як є дідусь або бабуня, то вони заступлять чергу, а у мене - мама на роботу, а я до школи. Часто було так, що ділили пів фунта хліба на два або три дні. В їдальні юшка стала така рідка: ми називали її „баландою".

З сіл почали приходити до міста голодні діти і жінки. Деяким чоловікам вдавалось пробратися на Донбас, де шахтарів годували, порівнюючи з нами, добре. Вони могли купити в магазині хліб, оселедці, навіть цукор. Сільські діти, брудні, пухлі, або, як кістяки, обтягнуті шкірою, ставали і собі в чергу (вони карток не мали), їх викидали, сварили чого вони понаїздили, діти плакали і знову пхалися в чергу. Інші заспокоювали, казали: може хоч крихіт відрізаного хліба продавщиця зможе їм дати, а інші кликали міліціонера і він забирав їх невідомо куди. З`явилося багато безпритульних - „малих правопорушників". Частіше на вулицях стали з`являтися голодні, в більшості жінки з дітьми і старі селяни.Їх не пускали в місто, робили застави за містом, але вони, наче вода, просочувались крізь найменші щілини. А скільки вмирало їх! Сидить на хідникові, мисочка біля неї, дасиш кусочок хліба, а вона вже не може їсти, тільки дивиться і тримає дитину біля порожніх грудей. Була робота і міліціонерам - дивитися, щоб на головних вулицях не було мертвих. Ми це все бачили і знали. Товариші наші плакали тихцем — лише перед найближчими товаришами, — що померли їх тато чи мама і не знають де інші рідні, а нам учителі політграмоти казали, — що селяни не справляються із збором врожаю і наш обов`язок допомогти їм.

І ось одної суботи без попередження завантажили нас на трьох-тонку (грузова машина) і повезли у Верхнєдніпровський район до колгоспу — не пам`ятаю вже його назви, — збирати овес. Приїхалими надвечір, їхали майже цілий день. Голодні. Наш керівник сказав, що буде чекати обід на нас. Розвантажили нас в степу біля якогось сараю, ніде нікого і нічого. Питаємо:

— Де ж обід чи вечеря, що маємо їсти, ми ж голодні?

А він:

— Бачите, які тут порядки, завтра подзвоню в Райком.

— А де ж спати? — поки що в сараї. — Наносіть сіна і якось перебудете ніч.

Це „якось" було цілий місяць. Ніхто з нас не був приготований на такий довгий час, думали — день, два. Обірвалися, черевики подерли на стерні, а ще гірше було те, що почули пізніше від місцевих селян, а потім і самі бачили. Ми все дивувалися, чому не дозволяють нам піти в село. Дехто з хлопців мав гроші при собі і,звичайно, думав купити в селі хліба й молока, але — сувора заборона. Найшлися смільчаки. Троє хлопців пішли таки вночі в село. Ніч була ясна, місячна, свіжий вітерець прохолоджував втомлені тіла, незвичні до такої роботи. Хотілося хлюпнутися в річку і лежати аж поки не пройде втома, а річки близько не було, лише під сараєм стояла бочка з старою, зацвілою водою, в якій плавали пуголовки. Я з товаришкою дуже боялася, щоб хтось не помітив їхньої відсутності, та й апетит на хліб та молоко був великий. Знали, як принесуть, то з нами поділяться. Ми майже не спали. В сараї була задуха, хтось хропів, хтось щось говорив, а може просто нервове напруження. Над ранок прийшли наші мандрівники без хліба і молока. На наше запитання — махнули рукою і сказали: — „Не питайте ...тепер ми знаємо, чому нас не пускають в село"...

Великою радістю було, коли по місяці десь о півночі приїхав грузовик і забрав нас додому. Це був пам`ятний на ціле життя місяць. Приїхала додому, а дома гість. Мамина сестра приїхала з села і привезла новини і хліб напоказ, який вони їдять: лобода, кора з дерева і картопляне лушпиння. Казала, що повитягали всі корінці, що лишилися з минулого року в землі. В селі не знайдете ні котів, ні собак, навіть гайвороння оминає село. Сумною новиною була смерть родини маминої середньої сестри. Їх розстріляли за те, що її чоловік виміняв десь мішок зерна, привіз і сховав у ямі,, а сусід бачив, заявив у сільраду, прийшли активісти, заставили вирити зерно і в тій же ямі убили їх, а восьмилітню донечку їхню штовхнули туди ж і засипали живцем землею.

Попередні події і новини, які привезла мамина сестра, відбилися на моєму здоров`ї; до того я дістала зараження ќрові лімфатичних судин лівої ноги, пролежала хворою десять місяців, майже не лишилася ноги, але дякувати Богові, він не лишив мене і я ще змогла приїхати в Америку і через п`ятьдесят років писати спогади про страшне минуле.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!