16.06.2023 19:12
для всіх
55
    
  1 | 1  
 © Осип Копач

В німецькій тюрмі та концтаборі

Важко переконати людину у чомусь дивному — незвичайному. Тож і наше прислів`я каже, що „не повірить, поки не змірить". Така ж вдача й у мене. Сам пройшов я різні звірства у польських таборах та в тюрмі у Віснічі, одначе, коли моя донька принесла мені звістку в 1942 році, що німці масово мордують євреїв та спалюють у крематоріях, а з їхнього попелу виробляють мило, то я прийняв це з недовірою, просто як брехню.

Чому? Бо у нас постійно вихваляли Захід, як висококультурний і я цьому вірив. Коли ж я з часом переконався в німецьких звірствах, я став їм докоряти, забувши, що за правду б`ють. І так я опинився у тюрмі в Кракові. Другої ж ночі почули ми там, сидячи в камері, скоре і сильне биття на коридорі, немов у гумовий балон і глухий стогін битого. Це всіх нас насторожило і пригнобило. Незабаром відчинилися двері і до нас впихнули людину: в темряві тяжко було бачити її вигляд. Чоловік той, нічого на наші запитання не відповідав, лише стогнав і без упину плакав. „Вандзю, Ванздю..." Ранком виявилося, що він має дуже опухле обличчя і в передпліччі кулю від пострілу. Він ішов підпитий з ресторану і в нього стріляли, а „Вандзя" називається його жінка. Коли до камери прийшов гестапівець на оглядини, йому сказали, що є хворий в`язень і має кулю в тілі. Він сказав показати ту руку і почав знову бити нещасного по опухлому обличчі, аж поки той не впав на долівку. Так я пробув з ним ще чотири дні, рука йому синіла і ніхто тим не займався.

Іншої ночі кинули до нашої камери молодого чоловіка, дуже порядно одягненого в чорне. Він мав золотий годинннк і такі ж перстні на пальцях, але без пальто і без капелюха: а був це вже листопад 1942 року. Цей новачок, увійшовши до камери, кинувся посередині на долівку і тяжко ридаючи, почав битися, немов у пропасниці. Було ще світло у камері і всі ми старалися якомога заспокоїти його. Трохи згодом, він став нам оповідати таке: "Я є активний поручник польського війська і нині приїхав до Кракова з Варшави. Запросила мене до себе жінка польського полковника, буцім у дуже важливій справі" (подав її прізвище й адресу, але я сьогодні вже не пам`ятаю).

— Коли я увійшов до неї, бачу велике, гарно умебльоване помешкання, добре обігріте і дорослий син дома!.. Це стало мені відразу підозрілим. По привітанні, пані полковникова вказала мені на сусідню кімнату, а сама взялась за телефон. Почув я її прикінцеві слова "сст, сст" і це все дуже мене занепокоїло. Не минуло кількох хвилин чую хтось ввійшов і запитав, де він, мовляв, є. Я кинувся до вікна і почув з другого поверху і водночас позаду - руки вгору. Скували мене гестапівці і ось я тут. Я знаю, що я мушу згинути, і не тому побиваюся, і не через підлоту пані полковникової. Лише невимовно жаль мені моєї дружини і малої донечки, а ще більше того, що я не послухав її. Вона ж бо все це передчувала. Вона з гірким риданням просила мене не їхати; проводжала мене, немов на смерть, а я втішав її, що це ж знайома пані і що це жінка нашого полковника, тож я за два дні повернуся"...

Рано, його нещасного, від нас забрали і він вже не повернувся.

Багато в`язнів німці ліквідували на московський лад у підвалах тюрми. У пивницях тієї великої тюрми в Кракові, званої „Монтелюпі", є чимало каземат і як нас вели туди відвошивлювати одяг, двері однієї камери були відхилені і я там бачив трупи.

Величезна будівля майбутньої в’язниці за адерсою Kraków ul. Montelupich 7, зведена наприкінці ХІХ століття, була частино

Величезна будівля майбутньої в’язниці за адерсою Kraków ul. Montelupich 7, зведена наприкінці ХІХ століття, була частиною військового комплексу та укріплень Краківської фортеці. З 1905 р. австрійська влада розмістила тут Гарнізонний суд і Суд Державної оборони, потім в'язницю. Перших в`язнів сюди привезли під час Першої світової війни. У міжвоєнний період призначення будівлі не змінилося. Коли почалася Друга світова війна, в'язницю захопила айнзацкоманда 2, яка діяла при 14-й армії Вермахту. У Генерал-губернаторстві в'язницю перейменували на Управління коменданта поліції СД Краківського округу. Ліквідація тюрми німцями відбулася взимку 1945 року, перед самим вступом Червоної Армії. Невдовзі будівля була захоплена НКВД. Через рік у приміщенні було організовано WUBP у Кракові. Донині в будівлі знаходиться установа виконання покарань, а останній смертний вирок тут було приведено в виконання в 1988 році.

Одного дня зігнали нас 90 чоловік в одну більшу кімнату, де був присутній і комісар польської поліції. Викликали з позадверей декілька з фольксдойчів та українців. Чому та нащо, я не знаю й досі; бо у протоколах, я завжди подавав себе, як українець. На такі запити, я одинокий зголошувався, як українець, хоч як я пізніше бачив, було ще вісьмох, але краківських мешканців, робітників.

Ранком запакували нас по 46 осіб до двох, дуже щільно закритих вантажівок і ми спинилися перед брамою табору в Освенцімі, званого німцями „Аушвіц". З нами їхали дві селянські дівчини. Одна з них ще в тюрмі цілими днями на весь голос плакала і кликала: мамцю моя, мамцю! Її били за те та нічого не допомагало.

Табір великий, обнесений високо двома рядами колючих дротів з електричним струмом, а у більших відступах, високі вежі для вартових з рефлекторами. Над брамою надпис, що праця робить людину вільною... Нас завели під прийомний барак, а що не було ще тих урядовців, ми ждали в рядах поміж бараками. Нас наглядав один з в`язнів. Сіяло снігом, був невеликий мороз і вітер, тож він і всі ми добре змерзли.

Зловісний напис «Arbeit macht frei» - один з найважливіших символів створеної німцями системи масового винищення.Істор

Зловісний напис «Arbeit macht frei» - один з найважливіших символів створеної німцями системи масового винищення.
Історія самої написи міцно вкорінена в німецькому протестантизмі. Це парафраз слів, які з'явилися в Євангелії від Івана – «Правда звільняє вас». У дев'ятнадцятому столітті Лоренц Дифенбах перетворив слово «істина» в «роботу» (з німецького «Wahrheit» на «Arbeit»), використовуючи це гасло в своїх дослідженнях соціальних відносин. Нацисти вирішили адаптувати його для своїх цілей. Це було не тільки посилання на загальноприйняту ідею необхідності працювати для досягнення цілей нації і держави, а й глузлива фраза, широко використовувана в трудових таборах і концентраційних таборах, найкращим доказом чого є комплекс Аушвіц-Біркенау. Напис над воротами табору є прикладом додаткової віроломності нацистів, які таким чином знущалися над ув'язненими. Для в'язнів в таборі «Аушвіц-Біркенау» дорогою до свободи найчастіше була смерть, про що говорив директор табору і заступник коменданта Карл Фріцш, який розповів прибули на першому транспорті ув'язненим, що єдиний вихід з табору - через димар крематорію.

Тоді він наказав нам бігати навколо по площі.

По тій біганині, бачимо, з одного бараку на віддалі 100 метрів від нас, виходить цілий ряд — може постатей 40 — білих душ!.. Сорок білих, страшних смертей! До половини зовсім голі, лише в коротких сорочках, без взуття, з голими ногами, без підштанців і громадяться коло двох вантажівок. Питаємо наглядача та він не хоче нам пояснити, тільки каже: підожди, то й ти також так поїдеш...

Дивимося далі, вже здається всі повиходили і дехто дряпається на ті вантажівки, але вилізло там ледве кількох, бо нема драбини. Всі трясуться бо зимно, у деяких ноги опухлі і держаться за шию інших, у других — це тільки тонесенькі кістки-тріски. Всі вони, це тільки кістки, людські тіні, видима жива смерть!.. Та ось міцніші почали по кілька підсаджувати слабших. Дехто підводився у вантажівках і бралися один одному за шию, щоб легше було встояти, а тих опухлих підносили і кидали до воза мов поліна і вони вже не підносилися — тож на них накидали інших. Коли вже той транспорт живих трупів був готовий, тоді авта рушили прудко з місця і ті нещасні, що держалися навзаєм стоячи, теж попадали на інших і вже мало хто попідводився. З відстані було видно дуже мало стоячих; майже всі ті нещасні і в нічому неповинні люди лежали в одній масі, одні на одних. Це страшне видовище нас дуже пригнобило і ніхто не розумів, що це діється, куди повезли тих голих серед зими калік і сухітників? Аж на наші настирливі запити, наш наглядач пояснив нам, що „це є малий шпиталик, там збирають хворих і як вже їх досить, то вивозять до ближнього крематорію, де їх газують, палять або передають до фабрик на мило!.. Крематорій в самому таборі щойно будується". Деякі в`язні перебували в таборі і по кілька років, але тих транспортів і на очі не бачили, бо відбувалися вони під час праці, коли нікого в бараках не було. Наш прихід був якраз під час того страшного видовища.

Коли нас покликали до нової реєстрації, ми роздягнулися з усього, залишаючи годинник та гроші, щоб віддати до окремого сховища. Тут записували помічники-поляки і той, що списував мої дати, почав сварку зі мною на тему моєї національності. Мовляв, як я був урядовцем польської держави, то я не є жодним українцем, тільки поляком. Пояснюю йому, що всі протоколи, які прийшли, чи прийдуть за мною, вказують. що я українець, і він не може вписувати мене, як поляка. Що хіба він знає, що в Польщі було сім мільйонів українців. Він відповів, що „то вшистко ніц не робі" і на тім скінчив. Був я тим сильно роздратований і думав собі, невже ж ті поляки, що не вміли втримати своєї держави і „моцарства" і тут виказують свою ненависть до українців. Але так воно й було.

Однак нові події наступали одна по одній так нагально, що попередні миттєво забувались. Я увесь приготувався до самооборони. Ось, нас поділили на дві групи і завели купатися. Вода зовсім холодна та нема ні шматинки, ні паперу, щоб хоч трохи витертися. Я вже і того дуже змерз, а тут відчинили двері і кажуть виходити на подвір`я під сусідній барак-магазин, по шмаття — одяг. А надворі зима! Вітер сипле снігом, мороз, а ми всі нагі і мокрі! Ну, що ж, думаю, якось через подвір`я перебіжу.

Коли я вийшов на те подвір`я, треба було під бараком ставати в чергу. Один чоловік почав видавати для дев`яноста — штани, сорочку і загортку-блузу. Потім треба було іти далі, знову в чергу, і там давали взуття, а ще давали довгі полотняні загортки й округлі шапки. Все те було з тонкого полотна в гранатові й білі смуги. Черевики — були дерев`яні, в шматку дерева, формою ноги, видовбані діри на величину більшої стопи, без зап`ятка. Щоб якось в них ходити, треба було, не підносячи їх вгору, посувати стопами по землі.

Під час Другої світової війни німці змушували в`язнів концентраційних таборів носити дерев`яне взуття. Взуття, вирізане

Під час Другої світової війни німці змушували в`язнів концентраційних таборів носити дерев`яне взуття. Взуття, вирізане з дерева, призначалася ув`язненим в Освенцімі. Для такого взуття характерні найрізноманітніші назви. Їх називали: holzschuhe, holzpantoflei, holcoks, голландки, кашубянська, каное, байдарки, трепи, сабо тощо.

По такому умундируванню завели нас до передового бараку під номером 9. Тут було досить тепло — бо ж було понад 200 осіб — однак я трясся, мов у пропасниці. Заявили нам, що маємо три дні на дальші записи і на відпочинок, а потому підемо до праці. Зараз же зчинився рух всередині. Дивлюся, малий, може 14-річний хлопчина копає завзято своїм деревняком комісара польської поліції та боксує його в живіт, мовляв, він його бив у Кракові в тюрмі. Іншого з мого транспорту, копнули в ногу і той не може зупинити кров. У другому кінці бараку чую крики: „то українці, бандити, злодзєї і „пепічки", тобто чехи. Про що йшлося? Один з тих "патріотів" крикнув нароком, що хтось вкрав йому хліб... Отже бачу явно зорганізована нагінка на українців та чехів. З українців — це самі молоді хлопці, вивезені з України і вони всі стали в одному куті. На вечерю дали нам розварену, не миту, бараболю у лушпинні, разом з піском. Набирали з котла на руку, а що я не мав ще мисочки, то дали мені до моєї шапки. Пробую, хрумає пісок, все те чорне, лушпиння відділити не вдається. Але коло мене присілося вже трьох і ждали, тож я їм цю вечерю і розділив.

Чую вже у собі гарячку, значить, я маю простуду і як мені буде йти з нею до праці?

Другого дня вранці дивлюся. — мої руки зовсім червоні. Нема білого тіла, тільки червоні плями, одна на одній від величезної маси бліх.

Принесли нам кожному реєстраційні номери, які треба нашити на грудях. Під числом був трикутник. Поляки мали червоний, німці зелений, українці чорний. На моє диво, трикутник під моїм числом — червоний! Іду до того, що роздавав, і заявляю, що трапилася помилка, бо я українець і повинен мати як і всі інші, чорний знак. Він заглянув до списка і каже, що цей номер мій. Маю нову проблему, як це змінити, бо мені стало прикро і дуже соромно за той червоний знак перед моїми земляками! Мені здавалося, що всі вони думають, що я цураюся моєї нації і дивляться з презирством на мене!.. Однак, всім кермує Бог! Так і в моєму випадку!

Трикутник, що позначає категорію в`язня, був заитий разом з номером табору на смугастій формі. Червоні трикутники були н

Трикутник, що позначає категорію в`язня, був заитий разом з номером табору на смугастій формі. Червоні трикутники були надані політичним в`язням, зелений - кримінальним в`язням, чорний - асоціальним, рожевий - гомосексуалістам, фіолетовий - дослідникам Біблії. Євреям додатково видавали жовті трикутники з основою, зверненою вниз, пришиваючи на них трикутники одного з вищезгаданих кольорів (на практиці майже виключно червоного), які фактично утворювали шестикутну зірку Давида. Пізніше замість жовтого трикутника поверх червоного трикутника була пришита вузька смужка жовтої тканини. На трикутниках були позначені букви, що вказують національність в`язня: P – поляки, R – росіяни, U – українці тощо. Радянським військовополоненим малювали літери SU (Sowjetunion) на одязі олійною фарбою. Буквені маркування не використовувалися тільки для німецьких полонених.

У нас є прислів`я, що нема такого зла, щоб не вийшло на добре. На третій день прийшов лікар, поляк, перевірити стан здоров`я новоприбулих, і я у своїй черзі почав просити його, щоб він вписав мене хворим і нездатним до праці. Вів поглянув на мене уважно і на мій червоний знак, взяв за мій живчик, потягнув мене за рукав набік і каже: „Так, ви хворі і маєте високу гарячку. Якщо я це запишу, то вас візьмуть до так званого шпиталика, а по тижні вас загазують і спалять. Може, однак, ваш організм те все переможе. Якщо ні, то краще вам померти на отім ліжку природною смертю, ніж у газовій камері". Під кінець каже. „Пам`ятайте, що це, що я вам говорю, мусить бути великою таємницею, бо якщо ви це комусь скажете, то ми завтра підемо до газової комори обидва!..

По тій розмові пригадав я собі, що я ж сам бачив (щойно позавчора) той транспорт нещасних зі шпиталю і все ж таки намагався дістатися до нього. Але все ж той лікар урятував мене, лише в тій гадці, що я поляк.

При іншому столі записували тих в`язнів, хто мав який фах. Записався і я. Підходжу до молодого українця, видимо зажуреного, і питаю, чи має він який фах і чи записався. Він каже:„Я слюcap і я закінчив школу, а той поляк не хоче записати мене". Я, все ще невіруючий Хома, кажу, може він вас не зрозумів, бо чому ж би не мав записати вас, як його за тим сюди приставили. „Ну, не хоче і що ж? Каже, що я тут слюсарем не буду"...

Мені стало жаль земляка. Я навчив його, як має говорити і просто випхав його ще раз, бо амбітний хлопець ніяк не хотів іти. Сам я підійшов теж і слухаю, як той полячок до нього з криком каже: „Мувілем ці раз, же ти тутай слюсажем не беньдзєш! Бендзєш здехл на цєнжкей робоцє!"...

Це тільки кілька фрагметів з мого перебування в концтаборі. Коли прийшло моє звільнення по чотирьох місяцях, сповістив мене комендант бараку про те, що відведе мене його заступник „Юзек". Той же Юзек побив мене одного разу за те, що я не міг скоро дістатися, куди треба, у своїх дерев`яних сандалях, з шеренги при апелі.

Прийшов я під двері зашальованого подвір`я, між бараком номером 10-11. Юзек задзвонив, хтось відчинив і я увійшов перший.

Перед собою бачу, під протилежною стіною, на віддалі півтора метра від стіни, високу і довгу, чорну, залізну таблицю, в одному і другому куті, дві невисокі шибениці, на яких висять шнури. Коло кожної стільчик з двома східцями і виступаючою вгору ручкою. Все те бронзового кольору.

Я просто остовпів, дивлячися на те огидне знаряддя смерті. Аж по хвилі відчинилося віконце, в якому з`явилася голова якогось орднинарного типа, який каже до мого провідника: "Цо єст?". Той відповідає: "ку"... І знову: "Дай го тутай!"... Ідучи, як не своїми ногами, вийшов я на поверх, де було може 20 осіб у кварантанні (на карантині). Тоді я зрозумів, що те "ку" це і значить кварантанна. Був там між в`язнями д-р Микола Климишин, тепер він у Детройті. Приходив туди і головний кат, який вішав і стріляв за таблицею в`язнів. Приходили й ті, що сортували білизну по небіжчиках. А як питали їх, скільки було там тої ночі, то завжди однаково відповідали: може з 200. А яких? „Жидів, українців, ну, і поляків". Все українці були зараз по жидах. Коли я вийшов на волю, то приніс ще й 39 градусів гарячки. Ще до цього дня залишилися з того часу дві плями на легенях.

P.S.:

Забув додати, до якого цинізму, до якого чортівсього знущання додумалися там німці. Вони організували оркестр з в`язнів в одному бараці біля брами. І коли ранком всі ті нещасні у колонах „марширували" померзлі, в „піжамах" серед зими, голодні, у дерев`яних довбанцях, погорблені, ледве посували ногами, їм під брамою оркестр вигравав веселого маршу...

Францішек Нерихло був диригентом першого оркестру ув`язнених, створеного на рубежі 1940/1941 років у німецькому нацистсь

Францішек Нерихло був диригентом першого оркестру ув`язнених, створеного на рубежі 1940/1941 років у німецькому нацистському концтаборі Освенцім.
Він був суперечливою фігурою. Більшість колишніх ув`язнених, особливо зайнятих на кухні, оцінювали його негативно. Вони викрили, перш за все, його жорстоку поведінку по відношенню до товаришів по ув`язненню (побиття, кидання образ), а також його рабство по відношенню до есесівців. Деякі учасники оркестру не оцінювали його так негативно, а деякі навіть намагалися знайти виправдання його діям і представляли капельмейстера трохи м`якше. Його жорстокість вони пояснювали неможливістю діяти по-іншому в присутності есесівців.
Після війни Францішек Нерихло був заарештований за свою діяльність в таборі і засуджений судом у Глівіце до 12 років ув`язнення. Вирок скоротили, тому що частину його він відпрацював в шахті. Вийшовши з в`язниці, Нерихло грав на гобої в оркестрі Державної оперети в Лодзі. Помер 29 листопада 1977 року.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 16.06.2023 20:37  Каранда Галина => © 

жахливі часи... і ось знову жахливі часи...