27.09.2023 20:38
для всіх
46
    
  - | -  
 © Лукіан

Похвала Демосфену

енкомій Демосфену

 

Я прогулювався колонадою, тою, що зліва, якщо йти на вихід із міста, шістнадцятого числа цього місяця, незадовго до полудня, коли назустріч мені попався Ферсагор. Можливо, що дехто із вас його знає. Це чоловік невеликого зросту, з яструбиним носом, що почав уже сивіти і дуже мужній за своїм природним складом.


- Ферсагор, поет, - сказав я, - звідкіля це ти? І куди?

- З дому, - відповів він, - сюди.

- Вийшов погуляти? – спитав я.

- Саме так, - сказав Ферсагор. – Треба пройтись. Адже я сьогодні встав задовго до світанку і вирішив, що мені потрібно посвятити Гомеру, плід своєї праці. з нагоди його дня народження.

- Це, звісно ж, прекрасно з твого боку, - мовив я, - заплатити поету винагороду за все те, чому ти в нього навчився.

- Приступивши до роботи в таку ранню годину, - сказав мій співбесідник, - я і сам не помітив, як настав полудень. І от, повторюю, відчув, що треба прогулятися.

Але, переважно, я прийшов сюди щоб ось його привітати, - і Ферсагор указав рукою на зображення Гомера, що стояло, як вам, звісно відомо, направо від храму Птолемеїв і представляло Гомера зі спадаючим довгим волоссям. – Отже, я прийшов, - продовжував він, - щоб звернутися до поета з привітанням і благанням, щоб він щедро обдарував мене піснеспівами.


- Якби тут справа була в благаннях, - заперечив я, - то, мені здається, я і сам би вже давно почав докучати Демосфену благаннями надати мені в день його народження деяку допомогу. Тому, якщо молитви нам допоможуть, давай укладемо угоду: адже успіх буде однаково вигідним для нас обох.


- Що до мене, - відповів Ферсагор, - то я схильний приписати милості Гомера щасливу течію моєї творчості сьогодні вночі і вранці: я був, воістину, у владі Діоніса і творив в якомусь божественному пророчому захопленні. Та от ти сам зараз розсудиш: я навмисне взяв з собою ось цей рукопис на випадок, якщо зустрінусь з вільним приятелем. А ти, здається мені, якраз нічим зараз не зайнятий.  


- Щасливий ти, - зауважив я, - ти знаходишся у стані людини, що отримала перемогу в довгому забігу, вже змив з себе пилюку і, бажаючи потішити душу рештою видовища, намірився побалакати з борцем в той час, коли ось-ось повинен пролунати заклик до початку боротьби. «Мабуть-що, стоячи біля стрічки, ти не став би розмовляти» (1) – скаже переможцю, той хто чекає свого виходу. Так саме і ти, здається мені, закінчивши переможно свій поетичний біг і тепер жартуєш над людиною, яка з тремтінням збирається випробувати своє щастя на ристалищі.

Ферсагор розсміявся.

- Схоже, ти задумав якусь безвихідно тяжку справу? – сказав він.  


- Ще б пак, - відповів я, - можливо, що тобі Демосфен уявляється менш значним, ніж Гомер? Ти маєш право думати про себе високо, тому що воздав хвалу Гомеру, а мій Демосфен – що, дрібниця, повна нікчемність?


- Марно ти на мене зводиш, - сказав Ферсагор, - я ніколи не відважусь сіяти ворожнечу поміж двома героями, хоча в думках я більше схильний стати до лав на боці Гомера.


- Дуже гарно! – зауважив я. – А для мене ти що, не вважаєш за потрібне виступити на боці Демосфена? Однак, оскільки не через ставлення до мене ти принижуєш цю розмову, ясно, що ти тільки поезію вважаєш справжнім ділом, а ораторську промову, просто кажучи, зневажаєш, як вершник, що галопом обганяє пішохода.


- Ну, таким безумцем я ніколи не буду, - заперечив Ферсагор, - як би не бажав того безумства всякий хто наближається до дверей поезії.


- Але ж і прозаїки, - сказав я, - мають потребу в деякій частці божественного натхнення, якщо вони тільки не хочуть здаватися пласкими і бідними думкою.


- Звичайно, друже, - згодився Ферсагор, - я це знаю і часто маю велике задоволення, зближаючи творіння різних ораторів, в тому числі і Демосфена, з поемами Гомера, - я маю на увазі силу, твердість і натхненність. Я співставляю гомерівське «вином обтяжений» з демосфеновськими звинувачуваннями Філіппа у п’янстві, непристойних танцях і розпусті; (2) відомий вірш поета про «єдине добре знамення» (3) – зі словами оратора про «добрих мужів, що добрі мають надії». (4) Далі, ось це місце у Гомера:


Тяжко тепер заридає Пелей, сивочолий комонник… (5)


з таким у Демосфена: «Багато б випустили стогонів вони, мужі, загиблі за славу і свободу» (6)

Мені хочеться порівняти «потік слів оратора Піфона» (7) - у Демосфена зі «сніговою хуртовиною» слів Одіссея (8) у Гомера.


Стали безсмертні навік і ніколи не старілись…(9)


зі словами оратора : «Смерть кладе межу життю кожної людини, як би вона не зачинялася у своєму будиночку, стараючись вберегти себе» (10) Словом, у наявності тисячі випадків, коли хід думки приводить їх обох до одного і того ж.


З насолодою спостерігаю я глибину почуття, вишуканість викладу, красу зворотів їхньої мови, різноманітність що виключає нудьгу, майстерне повернення до ходу оповідання після допущених відступів, з влучністю пов’язану вишуканість порівнянь, нарешті, склад письма, що свідчить про те, наскільки ненависне тому хто пише всяке спотворення чистої еллінської мови.


І не раз мені здавалося, - не хочу таїти правди. – Демосфен з більшою пристойністю нападає на легковір’я афінян, будучи вільним від так званої «повної відвертості», з якою Гомер, вустами Терсіта, іменує ахейців «ахеянками»; (11) з великою напругою творчої сили наповнює Демосфен своїми словами трагедії Еллади, тоді як поет серед найвищого напруження битви створює діалоги героїв і стрімкість дії розсипає в слова. В промові Демосфена часто проявляються і відповідність окремих частин, і ритм, і розмірений хід складів, що мають поетичну красу; точно так же у Гомера немає нестачі у протиставленнях, відповідностях і фігурах, що надають промові видиму суворість або бездоганну чистоту. Але, мабуть, через саму природу речей доблесть впливає на силу. З якої ж нагоди я зневажатиму твою музу Кліо, знаючи, що вона ні в чому не поступається Калліопі?


І, тим не менш мій подвиг – слово на честь Гомера – я вважаю справою винятково важкою у порівнянні з твоїм – з похвалою Демосфену, і, притому я говорю не про свої вірші, але про їхній сенс. – Про що ж саме? – сказав я. Бо під споруду моїх похвал неможна підвести ніякої іншої міцної основи, окрім самої поезії; все інше у моєму завданні приховано невідомістю: вітчизна, походження, часи Гомера. Якби хоча б що – небудь про нього було достовірно відомим –


То не було б тоді ні сумнівів, ні ворожнечі, (12)


як зараз, коли він отримує від людей собі за батьківщину то Іонію, то Колофон, (13) то Куми, то Хіос, то Смірну, то Фіви єгипетські, то іншу безліч міст; батьком же Гомера називають: одні – лідійця Меона, другі – річковий потік, (14) а матір’ю – дочку Меланопа або німфу – гідріаду, вагаючись, очевидно, підшукати для поета людське походження. Життя Гомера приурочують то до часів героїв, то до заснування іонічних міст; навіть вікове зіставлення з Гесіодом точно невідоме. Ось, чому і величають його не яким-небудь зрозумілим іменем, але воліють називати Мелісігеном. (15) Що ж стосується долі Гомера, то говорять про його бідність, про тяжку втрату зору, але було б за краще і це полишити в стороні, як недостовірне. Отже, до краю звужено межі мого похвального слова: віддати хвалу вільній творчості поета і зібрати його мудрість, знаходячи її в його піснях.


Твоя ж справа – легка і сама йде тобі до рук, не вимагаючи інших слів, окрім цілком визначених та загальновідомих: вона подібна до страви, що вже готова і тобі залишається лише добавити приправу згідно смаку. Чи є така велич, такий блиск, якого б Демосфен не отримав від долі? Що залишається нам про нього невідомим? Чи не Афіни бува його батьківщина, квітучі Афіни, оспівані в піснях, опора Еллади? Право, я взяв би ці Афіни і, користуючись свободою поета, ввів би в оповідання і любовні пригоди богів, і мудрі їх рішення, їхні помешкання, і дари, та елевсінські обряди. А якщо прибавити до цього закони афінян, їхні суди, свята всенародні, гавань Пірей, засновані міста, пам’ятники перемогам, отриманим на морі і на суші, то «одна людина буде не в змозі гідним чином і рівною мірою охопити своїм словом», - як говорить сам Демосфен. Отже, достатньо, навіть з надлишком мав би я все необхідне для мого слова, і все ж не вважав би себе тим, хто ухиляється від мого предмету, бо прийнятно в похвальних промовах славою вітчизни прикрашати тих, кого вихваляємо. Так, Ісократ до своєї Єлени сміливо дав нам на додаток Тезея. (16) О, звичайно: поети – вільний народ. Ти ж лякаєшся і, як видно, боїшся накликати на себе глузування в невідповідності, щоб, за поговіркою, надпис на посилці не здавався більшим за саму посилку.


Проминувши Афіни, ми приходимо в нашій промові до батька Демосфена, трієрарха. Ось – золота основа для побудови, за словом Піндара, бо не було в Афінах громадян, більш шанованих, чим трієрархи. (17) І нехай навіть він помер, коли Демосфен був ще хлопчиком, - це сирітство не варто вважати бідою, але лише новим приводом до похвали, бо воно виявило благородну природу Демосфена.


Про Гомера історія не зберегла і не передала нашій пам’яті ні його виховання, ні вправ у майстерності поета: той хто вихваляє поета вимушений зразу ж хапатися за його власні твори, не маючи свідчень ні про дитинство, ні про роки шкільного навчання і подальшого навчення. Навіть до «лаврової гілки» Гесіода не можна тут вдатися, (18) яка обдаровує навіть простих пастухів поетичним натхненням. А ти? Як багато ти можеш розказати про Каллістрата! Який блискучий перелік імен: Алкідамант, Ісократ, Ісей, Євбулід! Незчисленні насолоди притягують до себе афінських юнаків, навіть тих, хто вимушений підкорятися батьківському керівництву; і самий вік їх такий, що не забариться зісковзнути в розкіш; у Демосфена до того ж була можливість віддаватися веселим гуляння, через недбалість його опікунів, але пристрасне прагнення філософії та громадянської доблесті утримало його від всього цього і привело до дверей не Фріни, а Арістотеля, Теофраста, Ксенократа і Платона.


З цього приводу, друже, ти міг би поміркувати у своєму слові про дві любовні сили, що захоплюють людину: одна – наче народжена безоднею морською, безумна, дика любов, що здіймає хвилі в душі юнака, безодня запалених бажань Афродіти Всенародної – словом, море, справжнє море; друга – це потяг подібний до спущеного з неба золотого ланцюга: він не палить вогнем, не ранить стрілами, не спричиняє важких невиліковних ран, але устремління до незаплямованої і чистої ідеї самої Краси збуджує в душах, що стають, за словами трагічного поета «близькими до Зевса і спорідненими богам».


Для цієї любові всі шляхи прохідні: обстрижене волосся, печера, дзеркало, меч, робота над чіткістю вимови, наполегливе вивчення ораторських прийомів навіть у похилому віці, укріплення пам’яті, зневага до шаленства натовпу, трудові дні, захоплююча ніч, - хто не знає, наскільки довершеним оратором все це зробило твого Демосфена! Як міцно в його промовах стоять думки і слова! Яка бездоганна переконливість досягається розташуваннях окремих частин! Блискучий і величний, з могутнім подихом, помірний і стриманий у користуванні словом і думкою, винахідливий у використанні різних зворотів, - він один із ораторів, за сміливим висловом Леосфена, дав зразки промов, сповнених життя і викуваних молотом.


Не так як Есхіл, про якого якось говорив Каллісфен, що він писав свої трагедії під впливом вина, збуджуючи і запалюючи ним свою душу, - ні, не так, не в сп’янінні створював свої промови Демосфен: він пив лише воду, звідкіля, як кажуть, і вийшов жарт Демада про його водолюбство, який сказав, що інші оратори під воду виголошують свої промови, а Демосфен пише під воду. Піфею ж здавалось, що грім Демосфенових промов пахне світильником його нічних праць. Втім, ця частина похвального слова у нас з тобою – загальна: бо про творчість Гомера я міг би сказати ніскільки не менше.


Але далі ти міг би перейти до людинолюбства Демосфена, до щедрого витрачання власних коштів, до блиску всього його поводження як громадянина…


Не переводячи духу, Ферсагор збирався приєднати до перелічених і інші доблесті Демосфена, але я, розсміявшись, перебив його словами:


- Ти, здається, маєш намір затопити мої вуха, мов банщик, обливши мене відразу залишком похвального слова?


- Так, так, - вигукнув Ферсагор і, не зупиняючись, продовжував, - до його всенародних частувань, добровільним витратам на навчання хорів і побудову воєнних кораблів, до відбудови стін і рову, викупу полонених, виданню заміж безприданниць, взірцевому виконанню обов’язків громадянина, до його посольської діяльності, його законодавчих пропозицій, до багатьох випадковостей, в яких він проявив себе великим громадянином, - і, дійсно, мені стає смішно, коли я бачу зведені брови людини, яка боїться, що для її промови не вистачить подвигів Демосфена!


- Можливо, друже мій, - зауважив я, - ти думаєш, що з усіх хто присвятив своє життя мистецтву красномовства тільки мені одному не продзижчали вуха діяннями Демосфена?


- Очевидно, - відповів Ферсагор, - якщо, по твоєму власному зізнанню, тобі для своєї промови потрібні якісь допоміжні засоби. А втім, можливо, ти страждаєш якраз протилежним: ніби засліплений сяючим блиском, ти не маєш сил звернути свій погляд на променисту славу Демосфена. Дещо схоже на початку переживав і я у відношенні до Гомера. Я майже зневірився, бо здавалося, що я не маю сил навіть дивитися на поставлене перед собою завдання. Але потім я, сам не знаю як, підбадьорився і, помалу звикаючи до блиску, зараз відважуюсь дивитися впритул не відводячи погляду, наче від сонця, викриваючи цим свою незаконнонародженість в роду Гомерідів. (19)


Тобі ж, я вважаю, привикнути буде набагато легше, чим мені. Бо славу Гомера, оскільки вона спрямована на одну лише поетичну міць, неминуче було охопити всю загалом. Ти ж, якщо би надумав звернути свою думку на всього Демосфена зразу, попав би в велике утруднення, кружляючи навколо предмету своєї промови і не знаючи, за що спочатку вхопитися думкою; ти страждав би, як ласун за сіракузькими столами чи любитель послухати і подивитись, наткнувшись раптом на багатство радостей для очей чи слуху: вони не знають, до якої прагнути, постійно змінюючи свої бажання. Думаю, що і ти почав би метатися від однієї до другої, не знаючи на якій зупинитися. Тебе закружляють, приманюючи до себе, природжена велич Демосфена, полум’яність його устремлінь, житейська мудрість, майстерність промов, мужність вчинків, багаторазова зневага досить значними вигодами, його справедливість, доброзичливість до людей, вірність, спосіб думок, розум, нарешті, всі багаточисельні і високі громадянські чесноти Демосфена, звичайно, бачачи, з одного боку, народні постанови, що він провів, його посольства, всенародні виступи, закони, з другого боку – відправку експедицій у всі краї: на Евбею, в Мегару, Беотію, Хіос, Родос, Геллеспонт, Візантій, - ти не будеш знати, куди звернути думки, і відчуєш головокружіння, захоплений всім цим достатком.


Таке ж саме утруднення свого часу зазнавав Піндар, багато перебираючи в умі і не знаючи, куди звернутися:


Співати про Ісмена чи золотопрядну Мелію?

Чи про Кадма? Чи про мужів землеродних священнеє плем’я?

Чи про Фіви у ніжній пов’язці?

Чи про нестримну силу Геракла?

Чи про славу Діоніса, багату на радість?

Чи про весілля Гармонії?

Ось так, мабуть, і ти стоїш в нерішучості: чи оспівати слова Демосфена, чи його справи, чи красномовство, філософію, вплив на народ, нарешті, смерть.


Однак цього можна уникнути без всякої мороки: візьми що-небудь одне – однаково що, наприклад ораторський талант Демосфена окремо – і направ на нього своє слово. У прикладах в тебе не буде нестачі, на відміну від красномовства Перикла: слава про громи і блискавиці його промов, про їхню проникаючу в душу переконливість дійшла до нас, але їх самих ми не маємо перед очима. І зрозуміло: ми можемо тільки уявити їх, бо нічого від них не збереглося здатного витримати випробування і суд нащадків. Тоді як промови Демосфена… А втім, пропонується тобі говорити про них, якби ти звернув на це свою увагу.


Якщо ж ти звернешся до високих якостей душі Демосфена чи громадських подвигів, краще за все буде обмежити себе і взятися за щось одне. А захочеш бути марнотратним – вибери дві-три якості Демосфена, і будеш мати достатньо змісту для свого слова: стільки блиску буде в кожному з них. А що не за все, а тільки частково ми будемо його вихваляти – так в цьому ми лише наслідуємо звичаю Гомера, який теж складає похвали своїм героям, керуючись якою-небудь однією частиною тіла: ногами, головою, волоссям, а іноді навіть одягом чи щитом. Навіть самим богам не здавалось образливим, коли поети оспівували в них не яку-небудь сторону тіла чи душі, але їхнє веретено або лук, чи егіду; благодіяння ж усіх богів перерахувати - неможливо. Так і Демосфен не образиться, почувши похвалу лише одній із своїх прекрасних якостей, бо, похвалити їх усі, у нього і самого на себе не хватило би сил.

Так говорив Ферсагор. Я зауважив:


- Мені здається, ти лиш одне хочеш мені показати: що ти не тільки прекрасний поет, але і прозаїк. От ти і склав на додаток до своїх віршів ще й ціле слово на честь Демосфена.


- Я припускав, - заперечив мій співбесідник, - лише доказати тобі легкість твого завдання, але захопився і з розбігу захопив твою царину. Можливо тепер ти полишиш свої сумніви і згодишся стати моїм слухачем?

- Одначе, - відповів я, - ти зовсім нічого не досяг, можеш бути певен. І дивись, якби не сталось якраз зворотного – ще гіршого.

- Гарним би я був лікарем в такому випадку, - посміхнувся Ферсагор.

- Адже ти не знаєш, можливо, - продовжував я, - в чому саме, є моє утруднення, і тому як лікар, що не розуміє недуги хворого, пробуєш лікувати від іншого.

- Так в чому ж справа? – спитав він.

- Ти взявся лікувати мене від того, що може збентежити хіба що людину, яка вперше приступає до ораторської діяльності. Але від цих труднощів у зміні років вже нічого не лишилось, так що ліки твої застаріли.

- Так от тобі і ліки! – вигукнув Ферсагор. – Як в дорозі, найзвичніша дорога – найбезпечніша.


- Вся справа в тому, - відповів я, - що моє честолюбство спрямоване якраз в протилежний бік, ніж у Аннікерида Кіренського: він, бажаючи показати Платону і його друзям своє мистецтво візничого, декілька разів об’їхав навколо Академії все по одній і тій же колії, жодного разу не вийшовши з неї, так що на землі лишився слід як начебто всього лише від одного кола. Але я прагну якраз до протилежного: уникати прокладеної колії. І досить нелегка справа, вважаю, створювати нові шляхи, уникаючи вже прокладених.

- Тоді раджу тобі вдатися до хитрощів Павзона, - сказав Ферсагор.

- Якого Павзона? – спитав я, не чувши про нього.


- Художник Павзон, розповідають, отримав заказ: намалювати коняку що валяється на землі. Він замість цього зобразив коняку, що біжить з густою хмарою пилу навколо неї. Він ще не закінчив картину, як з’явився замовник і почав виявляти незадоволення, бо йому зовсім не це було потрібним. Тоді Павзон звелів учневі, перевернути картину верхом донизу і показати її замовнику, і перед очима останнього постала коняка, яка валялась на землі спиною вниз. 


- Ти дуже люб’язний, Ферсагор, - зауважив я, - якщо думаєш, що за стільки років я винайшов всього лише один такий поворот, а не застосував і не випробував всі повороти і перетворення, так що боюсь, як би, в кінці кінців, не прийшлось би мені випробувати участь Протея.

- Що ж це за участь?

- Подібно йому зробитися знову тим, чим колись уже був. Протей, кажуть, намагаючись сховати свій людський вигляд, витратив всі образи тварин, рослин, стихій і, збіднівши на чужі образи, знову повинен був стати Протеєм.

- Ну, ти кращий за всякого Протея, - засміявся Ферсагор, - хитруєш втекти від прослуховування моїх віршів.

- Зовсім ні, дорогий мій, - відповів я, - я готовий надати себе в твоє розпорядження в якості слухача, залишивши сумніви, що нависли наді мною. Може, коли я залишу турботи з огляду на твою вагітність, і ти, зі свого боку, подбаєш про мої благополучні пологи!


Ферсагор згодився зі мною, і ми усілися біля найближчої колони. Я перетворився на слухача, а він почав читати мені дійсно прекрасний твір. Але посеред прочитання раптом скочив, наче охоплений поривом натхнення, згорнув свій рукопис і вигукнув:

- Отримуй плату за вислуховування, як установлено в Афінах для відвідувачів народних зборів і судів. Ти віддячиш мене за неї!

- Я готовий подякувати тобі, не зволікаючи, ще не знаючи, про що ти говориш, - відповів я, - Але в чому ж справа?

- Мені випадково попались, - сказав Ферсагор, - про македонський царюючий дім. Я зрадів надзвичайно і, приклавши всі зусилля, придбав цю книгу. Зараз я згадав, що вона лежить у мене вдома. В ній описується чимало пригод при дворі Антипатра, і серед іншого є розповідь про Демосфена, яку, по-моєму, тобі було б досить важливо послухати.


- Вже за цю одну добру звістку я вдячний тобі, - відповів я, - але все ж за тобою кінець твого вірша. А я, звичайно, не відстану від тебе, поки твоя обіцянка не буде здійснена на ділі. Ти прекрасно пригостив мене з нагоди дня народження Гомера і, як здається, маєш намір пригостити мене ще й на честь Демосфена.


Отже, Ферсагор прочитав мені решту рукопису. Потім ми провели за бесідою ще деякий час, скільки, потрібно було, щоб віддати заслужену похвалу його твору, і направились до дому Ферсагора. Хоча і з труднощами, він все ж знайшов книгу. Я взяв її і зразу ж пішов з нею. Познайомившись зі змістом і поміркувавши, я вирішив, нічого не змінюючи, слово в слово прочитати її вам. Адже Асклепій отримує не меншу пошану, коли на його честь співають гімни, що складені не самими паломниками, а трезенцем Ісодемом чи Софоклом. Так само вже залишено звичай шанувати Діоніса кожного разу новими виставами, і ті, хто зараз ставлять створені раніше, але підходящі для випадку драми, удостоюються не менших милостей за рішення вшанувати бога в такий спосіб.


Таким чином, ця книга, - я маю на увазі розмову, що буде далі, частина спогадів, що мають до них стосунок, - ця книга, кажу я, має доповідь, викладену Антипатру Архієм, що прибув. Архій же, - можливо, декому із молодих людей він невідомий, - отримав від Антипатра доручення зібрати при дворі афінських вигнанців. Йому ж було довірено не стільки силою, стільки переконанням спонукати Демосфена до того, щоби він залишив Калаврію і з’явився до Антипатра. Антипатр був окрилений цією надією, весь час, очікуючи Демосфена. Тому, прочувши про прибуття Архія із Калаврії, (20) він зразу ж повелів, не зволікаючи покликати його до палацу.

Коли той з’явився… Але, втім, нехай далі говорить сама книжка.


АРХІЙ. Привіт і побажання тобі радості, Антипатр!

АНТИПАТР. Чому б і не так, якщо ти привіз до нас Демосфена?

АРХІЙ. Привіз, настільки те було в моїх силах. Зі мною – урна, а в ній - останки Демосфена.

АНТИПАТР. Архій! Ти руйнуєш всі мої надії! Що мені від того праху, від цієї урни, коли немає Демосфена?

АРХІЙ. Його дух, цар, ми не змогли утримати силою.

АНТИПАТР. Так ви не застали його живим?

АРХІЙ. Застали.

АНТИПАТР. Значить він помер під час подорожі?

АРХІЙ. Ні, там же, на місці, в Калаврії.

АНТИПАТР. Можливо, причина – ваша недбалість. Ви не виказали мужу належної дбайливості!

АРХІЙ. Це було не в наших силах.

АНТИПАТР. Що ти говориш? Загадкові твої розмови, Архій: взяли живим і на мали можливостей?

АРХІЙ. Адже хіба ти не велів, перш за все уникати насилля? Втім, насильство не принесло б ніякої користі. Однак ми збиралися застосувати насильство.

АНТИПАТР. Погано навіть, що збиралися. Звичайно ж, від вашого насилля Демосфен і помер!

АРХІЙ. Ми не заподіяли йому смерті, а уникнути примусу було неможливим, коли умовляння не допомагали. А, втім, царю, що б за користь була тобі, коли б навіть він прибув живим? Ти тільки б убив його і, все.


АНТИПАТР. Мовчи, Архій, і не кощунствуй. Мені здається, що ти не зрозумів, хто такий Демосфен і які в мене думки про нього. Ти вважаєш, що одне і те ж – знайти Демосфена і відшукати цих людей, що загинули ганебною смертю – Гімерея фалерського, Арістоніка марафонського і пірейця Євкрата, людей нікчемних, зовсім схожими з дощовими потоками що здуваються: при всякому зручному випадку, у будь-якій метушні вони спливають на поверхню і за найменшої надії на безлад нахабно здіймають голови, а трохи згодом ховаються і зникають, наче вечірній вітерець. Або взяти хоча б віроломного Гіперіда, народного підлесника, чоловіка, що зовсім не посоромився, підлещуючи натовпу, оббрехати Демосфена і запропонувати свої послуги у цьому вчинку, хоча і самі ті, до кого він підслуговувався, розкаялися у скоєному: бо пройшло після брехні трохи часу, і ми почули про звершене повернення Демосфена, ще більш блискуче, ніж повернення Алківіада. Але Гіперіду до цього не було ніякого діла, і він не соромлячись пускав у хід проти колись найближчих йому людей свій брехливий язик, який, звичайно, давно було б слід йому відрізати за всю виказану ним брехню


АРХІЙ. Не розумію! Хіба з усіх наших ворогів Демосфен не був для нас найбільш ворожим?


АНТИПАТР. Не був. Принаймні в очах того, хто цінує в людині вірність самій собі, хто вважає себе другом всякої чесної і стійкої вдачею людини. Адже прекрасні якості і в недругах прекрасні, і доблесть завжди і скрізь гідна поваги. Не вважай мене гіршим за Ксеркса, який був так захоплений лакедемонянами Булієм і Сперхідом, що, маючи можливість їх убити, відпустив на волю. А я якщо і захоплювався ким-небудь, то, звісно ж, перш за все Демосфеном, з яким двічі особисто зустрічався в Афінах, хоча обидва рази не мав вільного часу. Я багато чув про нього від інших і сам був свідком його громадських виступів. Але нехай ніхто не думає, що я дивувався мистецтву його промов, хоча Піфон проти нього – абсолютна нікчемність, а інші аттичні оратори – малі діти в порівнянні з Демосфеном: стільки грому і напруги і розміреності в його словах, так чітко окреслені думки, так незламна мета його доказів, які заганяли його противника в глухий кут і що наносили йому удар за ударом. Так, прийшлось нам таки розкаятися, коли ми зізвали еллінів до Афін з метою викрити афінян, довірившись Піфону і на Піфонові запевнення, а замість того натрапивши на Демосфена і на Демосфенові докази. Нездоланною виявилась для нас сила його слова.


Я, однак, ставив красномовство Демосфена на друге місце, вважаючи його всього лиш знаряддям, а безмірно дивувався на самого Демосфена, його образу думок, розуму, силі духу, серед хвилювань долі того, хто йде прямим шляхом і не піддається ніяким небезпекам. Я знав, що і Філіпп поділяє мій погляд на цього чоловіка. Якось одного разу царю повідомили із Афін про виступ Демосфена в народному зібранні з промовою, що торкалася Філіппа. Парменіон обурився і навіть дещо насмішкувато відгукнувся про Демосфена. «Парменіон! – зауважив Філіпп. – Демосфен може говорити з повною свободою: з усіх очільників Еллади тільки він один ніколи не був записаний в рахунки моїх витрат, і, зрозуміло, віддав би перевагу йому, чим різним писакам і нікчемним акторам. А зараз усі поголовно записані в мої книги і чого тільки від мене не отримують: золото, ліс, пшеницю, стада, маєтки то в Беотії, то тут, в Македонії. Але скоріше стіни Візантія ми здолаємо нашими облоговими снарядами, ніж Демосфена – грошима.


І якби, Парменіон, - продовжував Філіпп, - який-небудь афінянин в Афінах виступаючи з промовою, надав мені перевагу перед батьківщиною, я відплатив би за це йому грошима, але не дружбою. Коли ж чоловік ненавидить мене за свою вітчизну, я веду проти нього бойові дії, як проти фортеці, міських стін, гаваней, ровів, але захоплююсь його доблестю і вважаю щасливим місто, що має такого громадянина. Тих, перших, коли минає потреба я би з великим задоволенням знищив, а цього хотів би бачити тут у нас, і вважав би його підтримку кращою, ніж кінноти іллірійців і трибаллів, і всіх моїх найманців, так як ніколи не поставлю силу зброї вище переконливої промови та вагомої думки».


Так ось що сказав Філіпп Парменіону. Дещо подібне чув і я від нього. Коли із Афін було відправлено в Херсонес загін під начальством Діопіфа, я був стурбований цією обставиною, але Філіпп весело розсміявся і сказав: «Ех, ти! Боїшся шкоди для нас від столичного воєводи і воїнства? А як на мене, всі їхні кораблі, Пірей, верфі – дурниця і балачки! Що в змозі зробити люди, що проводять життя в служінні Діонісу, в розрізанні смаженини і в танцях? Один тільки Демосфен! Не перебувай він в Афінах – ми б заволоділи цим містом ще легше, чим Фівами або Фессалією: обманом, силою, натиском, підкупом. Нині ж Демосфен один не спить; як тільки нам підвернеться зручний випадок – він тут як тут, за усіма нашими рухами слідкує, проти наших воєнних хитрощів висуває зустрічні. Від Демосфена на сховаються ні наші видумки, ні наші спроби, ні замисли. Ми повсюди наштовхувалися на цього чоловіка, як на якусь перешкоду, якийсь оплот, що заважав нам заволодіти всім зразу єдиним натиском. Повір, якби діло залежало тільки від Демосфена, ми ніколи б не взяли Амфіполя, не тримали би в своїх руках Олінф, Фокею і Піли, не заволоділи би Херсонесом і берегами Геллеспонту!


Проти їхньої волі Демосфен ставить на ноги сплячих громадян, які ніби наїлись мандрагори, і замість ножа чи гартованого заліза пускає в хід проти їх легковажності прямоту своєї промови, анітрохи не переймаючись, сподобається їм це чи ні. Демосфен повернув витрачання грошей, що надходили до народної казни, з театру на військові потреби; законами про воєнне суднобудівництво він відновлює морські сили афінян маже вщент зруйновані безладом; він пробуджує колишню честь громадянства, давно принижену драхмою і трьома оболами. Демосфен знову примушує підніматися вверх громадян, що довгий час котилися донизу, до слави пращурів і змаганню з подвигами Марафону і Саламіну, і пов’язує греків союзами і взаємною підтримкою. Від Демосфена не сховаєшся і не обдуриш і не купиш, так само, як цар персів не зміг купити знаменитого Арістіда.


От цього чоловіка, Антипатр, нам належить побоюватися більш усіх кораблів, більш всіляких флотів: чим були для афінян минулих часів Фемістокл і Перикл, тим нині для сучасників являється Демосфен, споріднений Фемістоклу розумом, а Периклу – образом думок. Це Демосфен досяг того, що афінян слухають Евбея, Мегара, міста на Геллеспонті і Беотія. І, право ж, афіняни добре роблять, призначаючи стратегом Харета, Діопіфа, Проксена і людей до них подібних, Демосфена ж утримуючи вдома, на ораторській кафедрі: бо дай вони цьому чоловікові право повновладно розпоряджатися збройними силами, і морськими і сухопутними, користуватися зручними випадками та грошима – і Демосфен поставив би, я боюсь, переді мною питання про саму Македонію, оскільки навіть зараз, ведучи з нами боротьбу лише за допомогою народних постанов, він раз за разом заходить до нашого тилу, захоплює зненацька, шукає доходи, збирає сили, розсилає на всі кінці кораблі, будує союзні війська і перекидає їх проти нас з місця на місце».


Так от який відгук про цього чоловіка дав мені тоді Філіпп і не раз повторював його потім, вважаючи одною із милостей долі ті обставини, що Демосфен не був воєначальником, бо навіть слова самого оратора, що йшли із Афін, наче тарани та метальні знаряддя були здатними похитнути і змішати замисли Філіппа. При Херонеї, навіть після отриманої перемоги, Філіпп не переставав указувати нам, в яке небезпечне положення поставив нас цей чоловік. «Хоча ми і здолали, - говорив він, - всупереч очікуванню, завдячуючи непридатності ворожих воєначальників, безладу серед ворожих воїнів і милості долі, що послала нам неочікувану перевагу і багаторазово, в цілому ряді випадків, виступаючи нашою союзницею, - тим не менш, Демосфен поставив мене у небезпечне становище: від подій одного дня залежали і моя влада, і життя. Демосфен зв’язав в одне ціле найважливіші держави, зібрав всю еллінську силу: афінян і беотійців, як із Фів, так і з інших міст, і корінфян, і евбейців з мегарцями; він заставив наймогутніші общини розділити небезпеку з афінянами і так і не допустив мене проникнути в межі Аттики».


Подібні відгуки про Демосфена можна було чути від Філіппа постійно. І коли йому говорили, що в особі афінського народу він має сильного противника, цар відповідав: «У мене один противник – Демосфен. Афіняни без Демосфена – ті ж еніани і фессалійці». Коли відправляв послів до міст Греції, при тому з боку афінян виявлявся посланим не Демосфен, а хто-небудь інший із їхніх ораторів, - Філіпп легко отримував у перемовинах верх; якщо ж виступав Демосфен, цар говорив, бувало: «Наше посольство – марне: коли говорить Демосфен – переможного пам’ятника не поставиш!»


Такою була думка Філіппа. І нехай ми у всіх відношеннях стоїмо нижче за нього, але, якби ми отримали до своїх рук цього мужа, - в ім’я Зевса, Архій, скажи: що ж, по-твоєму, сталося б з ним? Як бика ми би повели його на заклання? Чи, навпаки, зробили б його нашим радником у грецьких справах і у всьому державному управлінні? Я здавна відчував до нього природне розташування, ґрунтуючись як на самих його громадських діяннях, так і, ще більш, на свідоцтві Арістотеля: філософ ніколи не переставав говорити і Олександру і нам усім, що з великої кількості людей, що приходили до нього навчатися, ніхто ще не збуджував в ньому такого великого захоплення як Демосфен, і природними своїми обдаруваннями, і впертістю в навчаннях, і ґрунтовним, швидким розумом, і прямодушністю, і самовладанням.


«Ви ж, - говорив Арістотель, - дивитесь на нього як на якогось Євбула, Фрінона чи Філократа, бажаючи і його схилити на свій бік дарами, його, чоловіка, який свій спадок віддав афінянам, витративши його частково на допомогу окремим громадянам що потребують, частково на справи загальнонародні; ошукавшись у цих очікуваннях, ви збираєтесь залякати того, хто давно вже вирішив пов’язати своє життя з мінливими долями батьківщини; коли він нападає на наші легковажні задумки, ви обурюєтесь, а між тим Демосфен не має страху навіть і перед афінським народом. Ви не помічаєте, що як громадянин він керується лише любов’ю до вітчизни і в служінні до неї знаходить застосування своєї філософії.


Ось чому, Архій, я мав надмірне бажання мати біля себе Демосфена, з його власних уст вислухати, якої думки він тримається про нинішнє становище, - я готовий був видалити всіх підлесників, що постійно нас оточували, щоб нарешті почути просте слово, вільним розумом навіяне, і отримати в особі Демосфена відданого істині порадника. Я міг би з повним правом указати йому, настільки невдячні ті афіняни, за яких він так самовіддано віддає своє життя, тоді як без труднощів може мати друзів, значно більш доброзичливих і надійних.


АРХІЙ. В іншому цар, ти, можливо і мав би успіх. Але, що стосується останнього, - слова твої були б марні: настільки нестримно Демосфен був відданий афінянам.

АТИПАТР. Так, був, Архій! Що вже про це говорити… Але як же Демосфен помер?

АРХІЙ. Я думаю, цар, ти переймешся до нього ще більшим подивом. І ми, що були присутні в час смерті Демосфена, вражаємось і довіряємо собі не більше, чим тоді, коли смерть відбувалася перед нашими очами. Мабуть-що, Демосфен вже давно прийняв рішення саме так провести свої останні дні: це виходить із того, що все було заздалегідь підготовлено. Ми застали Демосфена, що сидів у храмі (21) і дні, що передували смерті витратили на марні умовини.

АНТИПАТР. Які ж промови ви перед ним виголошували?

АРХІЙ. Я потужно розвернув перед Демосфеном твоє дружнє з ним поводження, обіцяючи від тебе всілякі милості. Втім, я сам не дуже вірив в них: адже я не знав правди і думав, що ти тримаєш на цього чоловіка гнів, але вважав, звичайно, свої докази корисними для переконання Демосфена.


АНТИПАТР. А як він сприймав ваші слова? Не ховай від мене нічого. Мені хотілося би зараз знати все, як нібито я сам там був присутнім і чув все своїми власними вухами. Отже, нічого не пропускай: чималої важливості справа – узнати, як тримав себе великий чоловік перед самим кінцем свого життя. Чи проявляв він слабкість та занепад чи зберігав цілком непохитність високої своєї душі?

АРХІЙ. Ну, цей не піддався ніскільки! Та що там! Весело розсміявшись і жартуючи наді мною за мої попереднє життя, він сказав, що я граю непереконливо, передаючи твої обманні обіцянки.

АНТИПАТР. Значить, недовіра до повідомленого тобою заставила його померти?


АРХІЙ. О, ні! Тільки вислухай до кінця і побачиш, що не тобі, власне, він не вірив. Але, - оскільки ти велиш, цар, говорити без утаювання, - ось що сказав він: «Для македонян немає непорушних клятв, і зовсім не буде несподіваним, якщо вони схватять Демосфена в той же спосіб, що і Амфіполь, Олінф чи Ороп». Багато він говорив в цьому сенсі, і я велів скорописцям бути присутніми при нашій бесіді, щоб зберегти для тебе слова Демосфена. Він говорив: «Звичайно, Архій, вже через побоювання тортур і смерті я не хотів з’являтися перед очима Антипатра; але припустимо навіть, що ви говорите правду, - тоді мені належить ще більше остерігатися, як би я, отримавши в подарунок від Антипатра саме життя, не виявився вимушеним покинути той стрій, в який став добровільно, - захисників Еллади, - і перейти на македонський бік.


Прекрасно було б, Архій, бути зобов’язаним своїм життям самому Пірею і тій трієрі, яку я подарував державі, стінам і ровам, збудованим за мій рахунок, філі Пандіоніді, для якої я добровільно оплатив хор, Солону, Дракону, тому ораторському місцю, з якого звучало моє відверте слово, вільному народу, його військовим постановам, моїм законам про суднобудівництво, доблесті і слави предків, прихильності співгромадян, що не раз мене увінчували, і на моці Еллади, на варті якої я стояв до цього часу. І нехай би я із співчуття отримав життя: це було б, правда, приниженням, але все ж таки можна було б стерпіти милості від людей, чиїх родичів я викупив із полону, від батьків, чиїх дочок допоміг видати заміж, від друзів, за яких заплатив грошові внески.


І якщо мене не захищають влада над островами і море. – тоді його, ось цього Посейдона, я молю про спасіння, вдаючись до його жертовника, до його священних законів! Але якщо і Посейдон не зможе охоронити недоторканність свого храму і не визнає ганьбою передати Демосфена Архію, тоді я віддам перевагу смерті, але не буду лестити Антипатру, як не тішу бога. Я мав можливість знайти в македонянах друзів більш вірних, чим в афінянах, і зараз би поділяв з вами ваше благополуччя, якби захотів стати поряд з Каллімедонтом, Піфеем і Демадом; ще й зараз було б не пізно змінити свою долю, якби мені не було соромно перед дочками Ерехтея і Кодром. І, звичайно, я не перейду разом з богами на бік ворога тільки тому, що вони зрадили афінянам: бо прекрасне сховище – смерть, що робить людину невразливою для будь-якої ганьби. Так і тепер, Архій, наскільки це в моїх силах, я не покрию Афіни соромом, добровільно згодившись на рабство, і не відкину від себе чудове вбрання смерті – свободу.

Доречно було б тобі, - продовжував Демосфен, - пригадати зараз високі слова трагічного поета:


… Жертвою, готуючись померти,

Вона і в смерті цінувала красоту. (22)


Це сказано про дівчину! Так невже Демосфен віддасть перевагу потворному життю перед благородною смертю, забувши вчення Ксенократа і Платона про безсмертя?» Говорив він і ще дещо, з великою гіркотою, проти тих, хто зарозуміло противиться своїй долі. Але для чого про все це згадувати? В кінці кінців, коли я випробував і прохання, і погрози, змішуючи лагідні промови з суворими, Демосфен сказав: «Я послухався би твоїх слів, якби був Архієм, але, оскільки я – Демосфен, пробач мене, посол нещасний: я не народжений для таких поганих вчинків».


І от тоді, тільки тоді, я задумав силою відірвати його від олтаря. Помітивши це, він звернув погляд на зображення бога і, не приховуючи насмішки, сказав: «Як видно, Архій вважає силою і рятівним притулком для людського духу тільки зброю, кораблі, кріпосні мури і мури військові, а моє спорядження зневажає. І, однак, воно з честю витримує натиск і іллірійців, і трибаллів, і македонян, будучи для мене більш надійним оплотом, чим були для нас колись дерев’яні стіни, про незламність яких возвістив нам оракул бога. Впевнений у своїй силі, я безстрашно виконував свій обов’язок громадянина, без страху виявляв нешанобливість до македонян, і мені не було ніякого діла ні до Євктемона, ні до Арістогітона, ні до Піфея з Каллімедонтом, (23) ні до самого Філіппа – в ті часи; Немає мені діла і нині до Архія».


Сказавши це, він звернувся до мене і промовив: «Не торкайся мене! Я зроблю все зі свого боку, щоб храм не піддався оскверненню, і, поклонившись богу, добровільно піду за вами». Я мав надію, що так воно і буде, і коли Демосфен підніс руку до рота, я думав, що він просто молиться.

АНТИПАТР. А насправді що ж виявилося?

АРХІЙ. Пізніше одна із рабинь під час тортур зізналася, що Демосфен вже давно зберігав при собі отруту, щоби, звільнивши свою душу від тіла, отримати свободу. Ледь переступивши поріг храму, він звернувся до мене і сказав; «Візьми ж його і привези до Антипатра. Демосфена ти не приведеш до нього. Клянусь тими…» Мені здалося, що він збирався добавити: «полеглими при Марафоні», але сказав лише «прощай!» - і душа його відлетіла.

Ось з чим я повернувся до тебе, цар, із походу проти Демосфена!


АНТИПАТР. І це було зроблено по - демосфенівськи, Архій! Непохитний, блаженний дух! Яка твердість волі, яка гідна громадянина передбачливість – завжди мати під рукою запоруку своєї свободи! Отже, він сам пішов від нас, щоб жити на островах блаженних життям героїв, як кажуть люди, чи – як вважають інші – став на ті шляхи, якими душі йдуть до неба, щоб стати божественним супутником Зевса, хранителя свободи. Тіло ж його ми відправимо до Афін, як дар землі, дар ще більш дорогоцінний, ніж тіла полеглих при Марафоні!


ПРИМІТКИ.


1)… « Мабуть-що, стоячи біля стрічки, ти не став би розмовляти»…- мається на увазі «стрічка», біля якої ставали в очікуванні старту учасники змагань з бігу.

2)… Я співставляю гомерівське «вином обтяжений» з демосфеновськими звинувачуваннями Філіппа в п’янстві…- див. «Іліада», пісня I:

Ах ти, п’янюго з очима собаки й оленячим серцем!

Про п’янство і розпусту при дворі Філіппа Демосфен говорить у другій Олінфській промові.

3)… вірш поета про «єдине добре знамення»…- див. «Іліада», пісня XII.

4)… словами оратора про «добрих мужів, що добрі мають надії»…- див. Демосфен, промова «Про вінок».

5)…Тяжко тепер заридає Пелей, сивочолий комонник, …- див. «Іліада», пісня VII.

6)… Багато б випустили стогонів вони - див. Демосфен, «Проти аристократів».

7)… «потік слів оратора Піфона» у Демосфена…- див. Демосфен, промова «Про вінок».

8)… зі «сніговою хуртовиною» слів Одіссея у Гомера…- див. «Іліада», пісня III.

9)… Стали безсмертні навік і ніколи не старілись…- див. «Іліада», пісня XII.

10)… Смерть кладе межу життю…- див. Демосфен, промова «Про вінок».

11)… іменує ахейців «ахеянками»…- див. «Іліада», пісня II.

12)… То не було б тоді ні сумнівів, ні ворожнечі…- див. Еврипід «Фінікіянки».

13)… отримує від людей собі за батьківщину то Іонію, то Колофон…- за право вважатися батьківщиною Гомера сперечалися сім міст: Смірна, Колофон, Родос, Саламін на Кіпрі, Аргос і Афіни.

14)… другі – річковий потік…- за деякими античними традиціями батько Гомера – ріка Мелес (грецькою мовою «ріка» чоловічого роду) біля Смірни (Мала Азія).

15)… але воліють називати Мелісігеном…- тобто народженого потоком Мелесом.

16)… Ісократ до своєї Єлени сміливо дав нам на додаток Тезея…- Ісократ (436 – 338 рр. до н. е.) – один із десяти канонічних аттичних ораторів, окрім основних вісімнадцяти промов написав ще й вступну промову «Похвала Єлені», в якій він повчав софістів, як слід трактувати подібну тему. Про Тезея Ісократ говорить у своїй знаменитій, розрахованій на виголошення перед народним зібранням, урочистій промові «Панегірик».

17)…Трієрархія… - державна повинність, що накладалася на найбільш заможних громадян. Трієрарх повинен був оснастити корабель, побудований державою, і на протязі року командував ним, піклувався про його забезпечення екіпажем і всім необхідним. В Vст. на кожен корабель призначався один трієрарх. Після Пелопонесської війни – по два.

18)… Навіть до «лаврової гілки» Гесіода не можна тут вдатися…- мається на увазі початок поеми Гесіода «Теогонія», де поет розповідає, що, будучи простим пастухом, він отримав «лаврову гілку», тобто, поетичне натхнення від муз, що перебували згідно міфу на Геліконі (гірський хребет між Аттикою і Беотією).

19)…Гомеріди…- один із родів на остові Хіос, що дав багатьох поетів, і який брав свій початок від Гомера.

20)…Калаврія…- грецький острів в Саронічній затоці. Після поразки афінян при Краноні і захоплення Афін Антипатром, Демосфен був засуджений до смертної кари як ворог македонян, але втік в Калаврію, де знайшов захист у храмі Посейдона Калаврійського. В Калаврії Демосфен помер в 322 році до н.е.

21)… Ми застали Демосфена, що сидів у храмі…- в храмі Посейдона у Калаврії, де Демосфен рятувався від переслідування македонської партії в Афінах, яка винесла йому смертний вирок.

22)… Жертвою, готуючись померти,

Вона і в смерті цінувала красоту…

- див. Еврипід, «Гекуба», мається на увазі Поліксена, дочка Пріама і Гекуби, яку греки принесли в жертву на могилі Ахілла.

23)…Арістогітон, Піфей (IVст. до н.е.)…- прихильники македонської партії в Афінах, політичні вороги Демосфена. Каллімедонт – продажний третьорядний оратор, прозваний «Крабом» за чіпкість, з якою віх хапав грошові подачки македонського царя.


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



антична Греція, друге століття н.е.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!