05.11.2023 21:28
для всіх
50
    
  - | -  
 © Лукіан

Правдива історія

частина I

з рубрики / циклу «ЛУКІАН»

 


ПЕРЕДМОВА.

Як кажуть нинішні фахівці з літератури і їм, мабуть - що, варто вірити - «Правдива історія» є одним з найважливіших взірців «фантастичних подорожей» після «Одіссеї». І це так. Бо подивіться які люди черпали з неї натхнення для своїх творів! То й нам не завадить познайомитися з нею і прочитати до кінця, раптом щось та й виникне своє. )))

Франсуа Рабле (1495 – 1553) в 4-й і 5-й книгах «Гаргантюа і Пантагрюель», Сірано де Бержерак (1619 – 1655) в «Комічній історії країн і держав на Місяці і Сонці», Томмазо Кампанелла (1568 – 1639) в «Державі Сонця», Томас Мор (1480 – 1535) в «Утопії», Джонатан Свіфт (1667 – 1745) в «Подорожі Гуллівера».

Із менш відомих творів, що мають зв`язок з «Правдивою історією», можна назвати: Френсіса Годвіна (1562 – 1631) «Людина на Місяці»; Джона Вілкінса Честера (1614 – 1672) «Відкриття світу на Місяці»; Людвіга Гольберга (1684 – 1754) «Підземні мандри Нільса Кліма».

Так що, в добрий путь! А натхнення воно як і Всесвіт – безмежне! )))



Частина перша


Подібно до того, як атлети і люди, що піклуються про силу і здоров’я свого тіла, присвячують свою увагу не тільки фізичним вправам, але і своєчасному відпочинку, і вважають його важливою умовою правильного способу життя, так і тим, хто займається наукою, личить, по-моєму, після довгого напруженого читання дати розуму відпочинок і укріпити його сили для наступної праці.


Кращим способом відпочинку є таке читання, що не тільки надасть дотепну і приємну розвагу, але також буде мати в собі не позбавлене витонченості повчання. Вважаю, що оцей мій твір і буде являти собою подібне читання. В ньому читача буде приваблювати своєрідність змісту і краса задуму, не тільки строкатість видумок, викладених переконливою мовою, але і те, що кожне із оповідань має тонкий натяк на одного із древніх поетів, істориків і філософів, що написали так багато незвичайного і неправдоподібного і яких я міг би назвати по іменам, якби ти сам при прочитанні не здогадався, кого я маю на увазі.


До них належить, наприклад, кнідієць Ктесій, син Ктесіоха, що писав про країну індів і їхнє життя, хоча він сам ніколи там і не бував і не чув про них жодного правдивого оповідання. Ямбул також написав багато дивного про тих хто живе в великому морі; (1) всім було відомо, що все це – створена вигадка, але тим не менш його вигадка була не без приємності. Багато хто, пішовши тією ж дорогою, нібито свої описуючи поневіряння та мандрівки, розповідали про величину звірів, дикість людей і незвичність звичаїв. Керівником, що навчив описувати схожі невідповідності, був Одіссей Гомера, який розповідав у Алкіноя (2) про рабську службу вітрів, про однооких, про людожерів і про подібних диких людей, про багатоголових істот, про перетворення супутників, викликане незвичайними чарами, і про багато що інше, чим Одіссей заморочував голови легковірних феаків.


Я не ставлю всім цим оповідачам вигадки в особливу провину, тому що мені приходилося бачити, як вигадками займаються також люди, що присвятили свій час, як вони кажуть, тільки філософії. Одне завжди дивувало мене: впевненість в тому, що вигадка може бути непоміченою. Маючи марнославне бажання залишити після себе який-небудь твір, хоча істини в ньому, на жаль, буде стільки ж, скільки у інших письменників (в моєму житті не сталося нічого такого, про що варто було б розповісти іншим), я хочу вдатися до допомоги вигадки більш благородним чином, чим це робили інші. Одне я скажу правдиво: я буду писати брехливо. Це моє зізнання повинне, по-моєму, зняти з мене звинувачення, що тяжіє над іншими, раз я сам визнаю, що ні про що не буду говорити правди. Отже, я буду писати про те, чого не бачив, не випробував і ні від кого не чув, до того ж про те, чого не тільки немає, але і не може бути. Внаслідок цього не варто вірити жодній із наступних пригод.


Рушивши в плавання, я проминув стовпи Геракла (3) і виїхав, за сприятливого вітру, в західний океан. Причиною та приводом моєї мандрівки були частково цікавість, частково велика жага до усього незвичного і бажанні узнати, де знаходиться кінець океану і що за люди живуть по той бік нього. Тому завантаживши велику кількість припасів і відповідну кількість води, я набрав собі п’ятдесят супутників одного зі мною складу думок, запасся всілякою зброєю, найняв найкращого керманича, спокусивши його великою платнею, і забезпечив мій корабель – це був легкий вітрильний човен – всім необхідним, як для далекого і небезпечного плавання.


День і ніч ми пливли за вітром не дуже швидко, поки було видно землю. Наступного дня зі сходом сонця вітер почав підсилюватися, хвилі збільшуватися, настала темінь, і не було ніякої можливості підібрати вітрила. Кинуті на волю вітрів і доручивши їм своє життя, ми провели таким чином сімдесят дев’ять днів, а на восьмидесятий при світлі сонця, що раптом засяяло ми побачили недалеко високий острів, що заріс лісом і навколо якого не було чутно ревіння хвиль. Невдовзі сила бурі почала спадати. Наблизившись до острова, ми висадились і після великих своїх бід пролежали довгий час на землі. Піднявшись, ми вибрали зі свого середовища тридцять чоловіків, які в якості охоронців повинні були лишитися біля корабля; решта з двадцяти чоловіків відправилися зі мною на розвідку острова.


Пройшовши приблизно три стадія від моря до лісу, ми побачили якийсь мідний стовп, а на ньому грецький напис, стертий і нерозбірливий, який говорив: «До цього місця дійшли Геракл і Діоніс». Поблизу на скелях ми побачили два сліди, один величиною в плетр, другий трохи менший, і я вирішив, що Діонісу належить слід, який менше, перший же Гераклу. (4) Ушанувавши їх падінням ниць, ми відправились далі. Не встигли ми трохи відійти, як були вражені, побачивши ріку, що текла наповнена вином, що нагадувало собою хіоське. Течія ріки була широкою і глибокою, так що місцями була судноплавна. Побачивши настільки явний доказ мандрівки Діоніса ми ще сильніше повірили в істинність напису на стовпі. Я вирішив обстежити джерело річки, і ми відправились уверх за течією, але не знайшли ніякого джерела, а замість нього побачили багато виноградних лоз обвішаних гронами. Біля кореню кожної лози витікала прозора капля вина, і від злиття цих капель виникав потік. В ньому виднілося багато риб, що кольором і своїм смаком нагадували вино. Ми спіймали декілька штук, приготували їх і зразу ж сп’яніли; розрізавши їх, ми дійсно знайшли, що вони були наповнені винним осадом. В подальшому до нас прийшла думка змішувати цих риб зі спійманими у воді і таким чином зменшили силу сп’яніння.


Перейшовши річку в мілкому місці, ми наштовхнулися на дивний рід виноградних лоз: починаючи від землі стовбур був свіжий і товстий, вище ж він перетворювався на жінок, що приблизно до стегон були цілком розвинуті, - на кшталт того, як у нас малюють Дафну, що перетворюється на дерево в ту мить, коли Аполлон збирався її схопити. Із кінчиків пальців у них виростають гілки суцільно обвішані гронами. Голови жінок були прикрашені замість волосся виноградними вусиками, листям і гронами. Коли ми підійшли до них, вони зустріли нас привітаннями і простягли до нас руки: одні з них говорили на лідійській, другі на індійській, більшість же на еллінській мові. І вони цілували нас в уста. Кого вони цілували, той зразу ж п’янів і ставав безумним. Однак, зривати плоди вони нам не дозволяли, а якщо хто-небудь рвав грона, то вони кричали як від болю. Їм пристрасно хотілося поєднатися з нами любов’ю. Двоє з наших товаришів виконали їхнє бажання, але не змогли потім звільнитися, наче пов’язані ними. Вони, дійсно, зрослися з ними і пустили коріння, а потім з їхніх пальців почали виростати віти, - вони обвились лозами; не вистачало тільки того, щоб і вони почали виробляти плоди.


Покинувши їх ми повернулися до нашого судна і, прийшовши до товаришів, що залишалися на ньому, розповіли їм про все і про перетворення наших супутників в виноградні лози. Взявши декілька глечиків, ми наповнили їх водою і вином із ріки. Ніч ми провели на березі недалеко від ріки, а вранці, при не досить сильному попутному вітрі, вирушили в подальше плавання.

Біля полудня, коли ми вже згубили із виду острів, раптом налетів вихор, і, закрутив наш корабель, підняв його на висоту біля трьохсот стадій; потім опустив, але не на море, а залишив високо в повітрі. Вітер вдарив у вітрила і, роздуваючи їх, погнав нас далі.


Сім днів і стільки ж ночей ми пливли в повітрі, на восьмий же побачили у просторі перед нами якусь велику землю, що була схожа на сяючий, схожий на кулю, острів і випускала сильне світло. Підпливши до неї, ми кинули якоря і висадились. Оглядаючи цю країну, ми впевнилися в тому, що вона заселена, так як земля навколо була оброблена. Вдень ми не могли гарненько роздивитися усе, але, коли настала ніч, поблизу з’явилося багато інших островів, деякі трохи більші, другі трохи менше, але всі вогняного виду. Внизу ж ми побачили якусь другу землю, а на ній міста і ріки, моря, ліса і гори. І ми здогадалися, що внизу перед нами знаходилася та земля, на якій ми живемо.


Ми вирішили відправитися далі і незабаром зустріли Конешулік, як вони тут називаються, і були ними захоплені. Ці Конешуліки не що інше, як чоловіки, що їдуть верхи на грифонах і правлять ними як кіньми. Грифони ці величезних розмірів, і майже у всіх три голови. Щоб дати розуміння про їхню величину, достатньо сказати, що кожна із їх махових пір’їн довша і товща за щоглу торгового корабля. Конешуліки були зобов’язані облітати країну і, побачивши чужинців, відводити їх до царя. Нас вони, схопивши, теж повели до нього. Коли він побачив нас, то, судячи, можливо, за нашим одягом, спитав: «Ви елліни, о, чужоземці?» Ми відповіли йому ствердно. «Яким же чином, - продовжив він, - проклали ви собі дорогу через повітря і з’явилися сюди?» Ми йому розповіли про все, після чого і він в свою чергу почав розказувати нам про себе, про те, що і він людина, на ймення Ендіміон, якого було віднесено з нашої землі сплячим, і що, з’явившись соди, він почав правити цією країною. «А земля ця, - сказав він, - не що інше, як те, що здається нам знизу Місяцем». Ендіміон велів нам підбадьоритись, так як нам не загрожувала ніяка небезпека, і обіцяв забезпечити нас усім необхідним.


«Якщо мені пощастить у війні, - продовжував він, - яку я веду з жителями Сонця, то ви заживете у мене найблаженнішим життям». На наше запитання про те, хто його вороги і що є причиною розбрату, він розповів наступне: «Фаетон, цар Сонця ( яке обжите так же як і Місяць), вже довгий час ворогує з нами. Почалося все це ось по якій причині: я якось задумав, зібравши найбідніших із моїх підданих, переселити їх на Вранішню Зорю, котра являє собою безлюдну пустелю. Із заздрощів нам Фаетон учинив опір цьому задуму і, стоячи на чолі Мурахоконей, на півдорозі перегородив переселенцям шлях. З огляду на те, що ми не були підготовлені до подібного нападу, ми отримали поразку і повинні були відступити. Нині ж я збираюся нагрянути на нього з війною і знову відправити переселенців. Якщо ви бажаєте, то приставайте до нашого війська, я дам кожному із вас по одному із царських грифонів і все необхідне озброєння. В похід ми виступаємо завтра». – « Якщо твоє рішення таке, - відповів я, - то нехай буде так».


Отже, ми залишились у Ендіміона, повечеряли, а наступного дня піднялися з самого ранку і вишикувалися в бойовий порядок, так як наші шпигуни дали нам знати, що ворог вже наближається. Військо наше, не враховуючи обозу, облогових знарядь, піхоти і союзних загонів нараховувало сто тисяч чоловік; серед них було вісімдесят тисяч Конешулік і двадцять тисяч чоловік на Капустокрилах, які являють собою величезних птахів, що замість пір’я повністю обросли капустою, і з крилами, що дуже нагадують листя цієї рослини. Поряд з ними стали до строю Просометальники і Часникоборці. Окрім того, з’явилися ще союзники з Великої Ведмедиці, в кількості тридцяти тисяч Блохострільців і п’ятдесяти тисяч Вітробігунів. Із них Блохострільці їхали верхи на величезних блохах, від яких і отримали свою назву. Блохи ці були величиною в дванадцять слонів. Вітробігуни ж були пішоходами і мчали в повітрі, хоча у них і не було крил. Цього вони досягають наступним чином: свій довгий, що спускається до ніг одяг вони підперезують так, що вітер надуває їх вітрилом, і вони тоді мчать як човник. В битвах вони здебільш виступають в якості легкоозброєних. Говорили також про те, що з зірок, які знаходились над Каппадокією, прибудуть сімдесят тисяч Гороб’ячих Жолудів і п’ять тисяч Журавлеконей. Але мені не вдалося побачити їх, так як вони не з’явилися, тому я і не відважуюсь дати опис їхнього вигляду, хоча про нього і розповідали багато чудесного і неймовірного.


Такою була сила Ендіміона. Втім, озброєння у всіх було, однакове. На головах були шоломи із бобів, а боби тут досить великі і міцні. Їхня броня являла собою луску, зшиту зі шкірок вовчих бобів, яка тут непроникна, наче ріг. Щити і мечі нагадували собою грецькі.


Коли настав час, ми вишикувались наступним чином. Праве крило складалося з Конешулік, ватажком яких був цар, оточений відбірними воїнами, - серед них знаходились і ми. На лівому крилі стояли Капустокрили. Посередині знаходились союзні війська, що вишикувалися кожне на свій лад. Піхота, якої було біля шести десяти мільйонів, розташувалася таким же чином. На Місяці існує багато великих павуків, з яких кожен більший за Кікладські острови. Їм було наказано протягти павутину через весь повітряний простір від Місяця до Вранішньої Зорі. Наказ зразу ж було виконано, і таким чином підготовлена рівнина, на якій піхота і вишикувалась в бойовому порядку. Ватажком її був Нічник, син Володаря гарної погоди, разом з двома іншими.


У ворогів ліве крило складали Мурахоконі, серед них знаходився Фаетон. Мурахоконі являють собою вершників на величезних крилатих тваринах, що відрізняються від наших мурах тільки своїми розмірами. Найбільший з них був величиною у два плетри. Борються ж не тільки вершники, але і самі мурахи, переважно рогами. Число їх визначалося в п’ятдесят тисяч. На правому крилі вишикувалися Повітряні Комарі, числом також в п’ятдесят тисяч, всі стрільці верхи на величезних комарах. За ними стояли Повітротанцюристи, зовсім без панцирів, але дуже войовнича піхота. Вони здалеку метали величезні ріпи, і вражений ними повинен був зразу ж і померти, а його рана видавала якийсь смердючий запах. Кажуть що вони змочують свою зброю отрутою мальви. За ними вишикувалися Стеблогриби – важкоозброєне військо, що б’ється врукопашну, числом в десять тисяч. Стеблегрибами вони називаються тому, що щитами їм служать гриби, а списами – стебла спаржі. Поряд з ними стояли Собачі Жолуді, що були послані на допомогу Фаетону жителями Сиріуса, числом в п’ять тисяч. Це були чоловіки з собачими обличчями, що билися на крилатих жолудях. Говорили, що із союзників не з’явилися ще пращники з Молочного шляху і Хмарні кентаври. Ці останні з’явилися тоді, коли результат бою вже був вирішений, так що могли і зовсім не приходити. Пращники ж взагалі не з’явилися, за що Фаетон, розгніваний, як кажуть, цим вчинком, винищив згодом їхню країну вогнем. Така була сила, яку Фаетон вислав проти нас.


Коли війська зустрілися, був поданий знак; з обох сторін заревіли осли, - ними тут користуються як трубачами, - і битва почалася. Ліве крило жителів Сонця зразу ж кинулося втікати, не діждавшись навіть наближення Конешулік, а ми їх переслідували і убивали. Праве ж їхнє крило почало долати наше ліве, і Повітряні Комарі, наступаючи на нього, дійшли до нашої піхоти, яка заступилася за відтіснених так, що неприятелю прийшлося відступити і кинутися навтіки, особливо після того, як вони помітили, що їхній лівий фланг потерпів поразку. В результаті славної перемоги ми забрали багатьох в полон живими, багатьох убили. Кров струмками стікала на хмари, так що вони як би обмилися в ній і стали багряними, якими ми бачимо їх під час заходу сонця. Кров почала навіть рясно просочуватися на землю, і мені прийшло в голову, що в древності тут наверху сталося, мабуть-що, дещо схоже, на основі чого Гомер і говорить про кривавий дощ, який Зевс вилив на землю з приводу смерті Сарпедона. (5)


Припинивши нарешті переслідування неприятеля, ми взялися споруджувати два переможних трофея: один на павутинні на честь піхоти, другий у хмарах на честь тих хто бився в повітрі. Тільки-но ми зайнялися цим, як дозорні дали нам знати про наближення Хмарних Кентаврів, які ще до битви повинні були з’явитися до Фаетона. Невдовзі ми побачили, як вони насуваються на нас, і видовище це було більшим ніж дивним: ці чудовиська складаються із крилатих коней і людей, причому людська частина їх буде величиною як верхня половина колосса Родоського, кінська ж приблизно як величезне товарне судно. Числа я їх називати не буду – воно було настільки велике, що мені все одно ніхто б не повірив. Їхнім ватажком був стрілець з Зодіаку. Як тільки Кентаври узнали про поразку друзів, вони послали сказати Фаетону, щоби він зразу ж повернувся; самі ж вони вишикувались в бойовий порядок і напали на ошелешених Селенітів, (6) військо яких під час переслідування ворогів, захоплюючи здобич, прийшло до повного розладу. Тому їм вдалося звернути наших на втечу; самого царя вони переслідували до самого міста, перебили більшість його птахів, скинули наші трофеї, зруйнували зіткану павуками поверхню, мене ж і двох товаришів живими взяли в полон. Тоді знову з’явився сам Фаетон, і його люди знову спорудили нові трофеї, а нас цього ж дня відправили на Сонце, зв’язавши нам руки за спиною уривками павутини.


Вони вирішили не брати в облогу наше місто, а замість цього побудували навколо нього в повітрі стіну, щоб жоден промінь Сонця не зміг проникнути на Місяць. Стіна ця була подвійна і вибудувана з хмар. Тепер затемнення Місяця стало невідворотнім, і він весь опинився в безперервній ночі. Ендіміон, пригнічений усім цим відправив послів до Фаетона, які повинні були вмолити його знищити збудовану споруду і не примушувати їх жити в темряві. Сам же він обіцяв платити Фаетону данину, зробитися його союзником і на підтвердження цих обіцянок дати йому заручників. Фаетон скликав тоді два народних зібрання, із яких перше нічого не могло постановити, так як обурення було ще дуже великим, друге ж уже змінило свою думку, і мир було укладено за такою угодою:


«Геліоти зі своїми союзниками вирішили укласти мир з Селенітами і їхніми союзниками на наступних умовах. Геліоти зобов’язуються зруйнувати вибудувану ними стіну, ніколи більше не нападати на Місяць і видати полонених, кожного за окремий викуп. Селеніти ж, зі свого боку, зобов’язуються не порушувати автономії інших світил, не ходити війною на Геліотів, і ті і другі повинні з’являтися на допомогу у випадку нападу зі сторони. Далі, цар Селенітів зобов’язується платити кожного року данину царю Геліотів, яка складається із десяти тисяч глеків роси, і виставляти від себе десять тисяч заручників. Що стосується колонії на Вранішній Зорі, то вони повинні заснувати її спільно, і інші бажаючі можуть прийняти в ній участь. Угода ця повинна бути записана на янтарному стовпі і поставлена в повітрі на кордоні обох держав. З боку Геліотів в правильності викладеного поклялися Вогневик, Літник і Полум’яний; з боку Селенітів – Нічник, Місячник і Багатовиблискувач».


Такі були умови миру. Стіна одразу ж була зруйнована, а нас, військовополонених, звільнили. Коли ми повернулися на Місяць, наші товариші і сам Ендіміон зустріли нас зі сльозами і радісними привітаннями. Цар просив нас залишитися у нього, прийняти участь у новій колонії і обіцяв навіть дати мені в дружини свого власного сина (жінок у них немає). Я не згоджувався залишитись і, не дивлячись на всі його слова і переконання, просив його відправити нас знову униз на море. Впевнившись в тому, що його слова не можуть подіяти на нас, Ендіміон пригощав нас на протязі семи днів, а затим відпустив.


Тепер я хочу розповісти про все нове і незвичайне, що ми помітили на Місяці під час нашого перебування на ньому. По-перше, мешканці Місяця народжуються не від жінок, а від чоловіків. Шлюби тут відбуваються між чоловіками, і слово «жінка» їм зовсім незнайоме. До двадцяти п’яти років Селеніт виходить заміж, після цього він жениться сам. Дітей своїх вони виношують не в животі, а в ікрах. Після зачаття одна із ікр починає товщати; через деякий час це потовщення розрізають, і із нього виймають дітей мертвими, але якщо їх положити з відкритим ротом на вітер, то вони починають дихати. Мені думається, що звідціля і виникло грецьке слово «ікри», так як Селеніти у них, а не в животі виношують плід. Але тепер розповім ще більш дивну річ. Існує у них рід людей на ймення «деревники», які з’являються наступним чином: у людини вирізається праве яєчко і висаджується в землю. Із нього виростає велике м’ясисте дерево, що нагадує собою фалос і покрите гілками і листям. Його плодами є жолуді довжиною в лікоть. Коли ці жолуді визрівають, то їх зривають, а із них вилуплюються люди. Статеві органи у них – приставні, причому у деяких вони зроблені зі слонової кістки, і бідняків же із дерева, і з їхньою допомогою між подружжям і відбуваються зносини та запліднення.


Коли ж людина старіє, то вона не помирає, а розчиняється, наче дим, і стає повітрям. Їжа у Селенітів однакова: розпаливши вогонь, вони смажать на вугіллі жаб, що у великій кількості літають у них в повітрі. Селеніти розсідаються навколо вогнища, наче за обідній стіл, ковтають дим, що підіймається від жаб і таким чином насичуються. В цьому і є вся їхня їжа. Питвом для них слугує повітря, яке витискують в чаші, що при цьому наповнюються водою, схожою на росу. Селеніти не справляють ні малу нужду, ні велику. Отвір у них знаходиться не там, де у нас, і хлопчики не підставляють сідницю, а в колінній упадині над ікрами. Красивими у них вважаються тільки лисі і взагалі безволосі, інших же вони зневажають. На кометах же, навпаки, довговолосі називаються прекрасними, (7) – про це нам розповідали уродженці цих світил, що побували на місяці. Але над коліном у Селенітів все-таки є невелика рослинність. На ногах кожен із них має тільки по одному пальцю, а нігтів взагалі немає. Над задом у кожного із Селенітів знаходиться великий качан капусти, наче хвіст; він постійно свіжий і у випадку падіння на спину не відламуєься.


При сяканні із носу у них виділяється дуже кислий мед. Коли Селеніти працюють чи займаються гімнастикою, то покриваються молоком замість поту; в це молоко вони добавляють трохи меду і таким чином отримують сир. Із цибулин вони виготовляють жирне масло, яке дуже пахуче і нагадує благовонну мазь. Земля Селенітів виробляє багато водянистого винограду; ягоди грон схожі на крупинки граду, і мені думається, що коли налетілий вітер розхитує виноградні дерева, то вони, відірвавшись від лоз, у вигляді граду падають на нашу землю. Живіт слугує Селенітам замість сумки, в якій вони ховають все необхідне. Він у них відкривається і закривається; нутрощів в ньому немає, але зате він обріс зсередини густим волоссям, так що їхні малята холодними днями ховаються в ньому.


Багатії у Селенітів носять одяг із м’якого скла, у бідняків же одежа виткана із міді, якої багато в їхньому ґрунті; змішуючи мідь з водою, вони виробляють її наче шерсть. Що ж стосується їхніх очей, то я не наважуюсь говорити про їхню неймовірну властивість, щоб не накликати на себе звання брехуна. Але, так і бути, розповім вже і про це. Очі у них вставні, так що за бажанням їх можна витягти і сховати, а в разі потреби знову вставити і дивитись. Багато хто, загубивши свої, користуються очима, взятими в борг у інших. У багатих людей вони є в запасі у великій кількості. Вуха у них зроблені із листя платана, а у тих людей, які народилися із жолудів, вони із дерева.


В хоромах царя я побачив ще одне чудо: на не дуже глибокому колодязі лежить велике дзеркало. Якщо спуститися в цей колодязь, то можна почути все те, про що говорять на нашій землі. Якщо ж заглянути в це дзеркало, то побачиш всі міста і народи, наче вони знаходяться перед тобою. Заглянувши в нього, я, дійсно, побачив всю свою сім’ю і батьківщину; чи бачили вони мене, про це я не берусь сказати що-небудь достовірне. Хто не захоче повірити, той, прийшовши сюди, зможе упевнитись в істинності моїх слів.


Попрощавшись з царем і його придворними, ми піднялися на корабель і відправилися в путь. Ендіміон пошанував мене ще дарами: двома скляними хітонами, п’ятьма мідними і бронею з вовчих бобів. Все це я залишив потім у киті. Він відправив з нами разом тисячу Конешулік, які повинні були нас супроводжувати п’ятсот стадій.


Проїхавши під час нашого плавання ще мимо багатьох країн, ми висадилися на Вранішній Зорі, що з недавніх пір заселена колоністами. Відправляючись в подальший путь, ми забрали з неї запас води. Затим ми в’їхали в Зодіак і, проїхали впритул мимо Сонця, залишивши його за собою з лівого боку. Ми не висаджувалися на ньому, хоча багато хто із моїх товаришів сильно цього бажали; висадка була неможливою з огляду того, що вітер дув нам назустріч. Ми ж, однак, встигли замітити, що країна Геліотів квітуча, родюча, добре зрошувана і наповнена різними благами. Раптом нас помітили Хмарні Кентаври, найманці Фаетона, і накинулись на наше судно, але, узнавши, що ми союзники, пішли.


Тепер з нами розпрощалися і Конешуліки. Ми пропливли всю наступну ніч і день, а під вечір приїхали до міста, що називалося Світильникоград. Місто це знаходиться у повітрі між Гіадами і Плеядами, але значно нижче Зодіаку. Зійшовши на землю, ми не зустріли жодної людини, але бачили багато світильників, що бігали навколо і були чимось зайняті на ринку і в гавані. Всі вони були невеликими і здавалися бідняками; великих і знатних було небагато, їх можна відрізнити за яскравістю і блиском. У кожного із них був свій власний будинок і підсвічник. Подібно людині, кожен світильник називав себе йменням і був обдарований голосом. Хоча вони нас нічим не ображали, а, навпаки, запрошували до себе в гості, ми все-таки боялися їх, і ніхто із нас не відважувався ні пообідати, ні переночувати у них. Міське управління знаходилось у них посеред міста, і там всю ніч безперервно сидить міський старшина і викликає кожного із них по імені. Того, хто не з’явився на виклик, як втікача присуджують до смертної кари, як того хто покинув стрій – страти, яка полягає в тому, що світильник гасять. Ми стояли поряд, дивились на все, що відбувається і чули, як світильники оправдовувались і викладали причини свого запізнення. При цьому я узнав і наш домашній світильник; заговоривши з ним, я почав розпитувати його про домашні справи, і він повідав мені все, що знав. Пробувши всю ніч у Світильникограді, ми наступного ранку зібралися в путь і попливли уже мимо хмар. Ми були дуже здивовані, коли побачили тут місто Хмарокукуєво, (8) але, на жаль, не могли причалити до нього, так як цьому заважав вітер. Кажуть, що там тепер царює Корон, син Коттіфіона. (9) При цьому я згадав поета Арістофана, мудрого і правдивого мужа, розповідям якого даремно не вірять. На третій день ми зовсім чітко побачили океан, але наша земля все ще була непомітною, тільки в повітрі виднілися вогняні і виблискуючі землі. В полудень четвертого дня, при допомозі вітру, що м’яко підштовхував і усаджував корабель, ми опустилися на море.


Яка радість, яке захоплення охопило нас, коли ми знову торкнулися води. Із тих запасів, що у нас лишилися ми влаштували гарне частування, а після нього почали купатися, так як настало повне затишшя, і море стало зовсім гладким.

Але виявляється, що повернення до кращого часто буває початком великих бід. Два дні ми пливли благополучно, на третій же, зі сходом сонця, ми раптом побачили велику кількість чудовиськ і китів, серед яких один вирізнявся своєю величиною: довжина його була приблизно півтори тисячі стадій. Він швидко насувався на нас, роззявивши свою пащу, хвилюючи все море і здіймаючи бризки піни. Його оголені зуби були значно більшими за наші фалли, гострі, як кілки, і своєю білизною нагадували слонову кістку. Ми попрощалися один з одним назавжди і, обійнявшись, очікували кінця: кит наблизився і проковтнув нас разом з судном. Він, однак, не встиг потрощити нас своїми зубами, і наш корабель прослизнув через отвір у його нутрощі.


Опинившись всередині, ми спочатку не могли нічого роздивитися, так як навкруги стояв суцільний морок; але, коли кит знову роззявив пащу, ми побачили, що знаходимось у темній печері такої надзвичайної ширини і висоти, що в ній могло б розміститися місто з десятьма тисячами жителів. Повсюди були розкидані великі і маленькі риби, роздроблені тварини, вітрила і якоря кораблів, людські кістки і корабельний вантаж. Посеред печери я побачив землю, вкриту пагорбами, що виникла, на мою думку, з того мулу, що був проковтнутий китом. Вся ця земля заросла лісом, найрізноманітнішими деревами і овочами і взагалі складалося враження обробленого ґрунту; кругом вона мала двісті сорок стадій. Морські птахи, чайки і зимородки звивали собі гнізда на деревах.


Спочатку ми довго плакали, але потім я підбадьорив моїх товаришів; ми прив’язали наш корабель, висікли вогонь, розклали багаття і приготували собі обід із м’яса риб, що валялись навколо в достатку. Вода у нас залишалася ще із запасів, взятих на Вранішній Зорі. Прокинувшись наступного ранку, ми бачили уривками, - коли кит роззявляв свою пащеку, - то гори, то тільки небо, досить часто острови, і на основі всього цього прийшли до висновку, що кит досить швидко пересувається по всьому морському просторі. Коли ми вже почали привикати до місця нашого перебування, я взяв з собою сімох супутників і пішов з ними до лісу, щоб обдивитися. Не встигли ми пройти і п’яти стадій, як наштовхнулися на храм, судячи з напису, присвячений Посейдону. Неподалік від нього знаходився цілий ряд могил з похоронними плитами, і поряд протікало джерело прозорої води. Почувся гавкіт собак, попереду показався дим, і ми з усього цього зробили висновок, що скоро дійдемо до якого-небудь житла.


Ми швидко пішли далі і невдовзі побачили старого і юнака, старанно працюючих на огороді, що проводили на нього воду із джерела. Зраділі, але разом з тим налякані, ми зупинилися. І вони стояли безмовні, відчуваючи, мабуть, теж саме що й ми. Через деякий час старий спитав: «Хто ви такі, чужинці? Чи ви божества морські, чи люди, товариші нам по нещастю? І ми були людьми і жили на землі, тепер же стали жителями моря і плаваємо разом з оцим чудовиськом, в якому ми заточені. Ми не маємо точної уяви про свій стан: з одного боку, здається, ми як нібито померли, але з другого – нас не залишає впевненість, що ми ще живемо». На це я йому відповів: «І ми, батьку, люди, які тільки що попали сюди, три дні назад ми були проковтнуті чудовиськом разом з нашим кораблем. Сюди ж ми з’явилися із-за бажання подивитися, що це за ліс; він здався нам великим і дуже густим. Мабуть-що, добрий дух привів нас до тебе; тепер ми бачимо і знаємо, що ми не одні ув’язнені в цьому чудовиську. Розкажи ж нам про свою участь, хто ти такий і яким чином ти сюди попав». На це старий нам відповів, що не буде ні розказувати, ні розпитувати, не пригостивши нас з початку тим, що в нього є. Він повів нас з собою у свій дім, що задовольняв усі потреби. В ньому були влаштовані сидіння із тростини і був запас всього необхідного. Старий пригостив нас овочами, плодами і рибою, налив нам вина і, коли ми удосталь наїлися, попросив розповісти про наші пригоди. Я почав йому розповідати все по порядку: і про бурю, і про все інше, що сталося з нами до того, як нас проковтнув кит.


Вислухавши мою повість, що привела його до великого здивування, він в свою чергу розповів про свою долю наступне: «Родом я, гості мої, з Кіпру; по торговим ділам я відправився з моєї батьківщини в Італію разом з сином, якого ви тут бачите, і багаточисельними слугами. Я віз різноманітні товари на своєму великому судні, уламки якого ви, мабуть, бачили в пащі кита. До Сицилії ми пливли благополучно, але там здійнявся страшенний вітер. На третій день нас винесло в океан, де ми і зустрілися з цим китом і були проковтнуті ним разом з нашим кораблем. Тільки ми двоє і врятувалися, всі інші загинули. Ми поховали наших товаришів, збудували храм Посейдону і проводимо тут життя, вирощуючи овочі і годуючись плодами і рибою. Величезний ліс, який ви бачите навколо, наповнений виноградними лозами, які дають нам дуже солодке вино. Ви бачили, можливо, також джерело, що забезпечує нас прекрасною і прохолодною водою. Ложе ми собі готуємо із листя; розкладаємо, коли треба, багаття і полюємо на птахів, розставляючи сіті. Інколи ми відправляємося на зябра чудовиська, де ловимо живу рибу; там же ми і купаємось, коли нам захочеться. Неподалік від нас знаходиться озеро, що має двадцять стадій в окружності, і в ньому є всіляка риба; в цьому озері ми плаваємо і катаємось на маленькому човнику, що я зробив. Таким – от чином ми прожили з того дня, як були проковтнуті, двадцять сім років тому.


Ми могли би і далі так жити, якби нам не заважали дуже неприємні і злостиві сусіди – дикий і невживчивий народ». «Як? – вигукнув я, - в китові живуть ще й інші люди? – «Навіть досить багато, - відповідав він, - всі вони незвичайного вигляду і нетовариські. В західній частині лісу, ближче до хвоста кита, живуть Солителі, з очима вугра і обличчям жука, відважний народ, що годується м’ясом. На другій стороні, ближче до правого краю, живуть Тритономечі, що своєю верхньою частиною нагадують людину, нижньою – меч-рибу. Що стосується їхніх звичаїв, то вони менш несправедливі, чим всі інші народи, що живуть тут. По ліву сторону живуть Ракорукі і Тунцеголові, що в союзі і дружбі між собою. Середину ж займають Рачники і Камбалоногі, войовниче плем’я, які швидко переміщаються. Земля, що лежить на схід біля пащі кита, здебільш безлюдна, так як її омиває море. Не дивлячись на це я живу на ній, виплачуючи Камбалоногим щорічну данину із п’ятисот устриць.


Така от ця країна. Ви тепер повинні вирішити, як ми зможемо битися зі стількома народами і як будемо існувати». – «А скільки всього їх буде?» - спитав я. «Більше тисячі», - відповів він. «А яку вони мають зброю?» - «Ніяку, - отримав я у відповідь, - окрім риб’ячих кісток.» - «Отже, - сказав я, - краще за все буде, якщо ми почнемо війну з ними, з огляду на те що вони беззбройні, а ми в повному озброєнні. Якщо ми їх осилимо, то без страху проживемо все подальше життя».

Вирішивши це, ми повернулися на наш корабель і взялися за приготування. Приводом до війни повинна була стати відмова старого від уплати данини, термін якої вже наближався. З’явилися посли з вимогою данини, але старий відмовив їм з гордовитим виглядом і прогнав їх. Тоді розлючені Камбалоногі, за ними і Рачники з великим криком напали на Скінфара – так звали старого.


Ми вже приготувалися до нападу, очікуючи їх в повному озброєнні. Двадцять п’ять чоловік я послав у засідку, наказавши їм напасти на ворога, як тільки вони побачать його, що і було ними виконане. Напавши з тилу, вони взялися їх бити, а я із загоном в двадцять п’ять чоловік, - так як Скінфар і його син теж приймали участь у битві, - пішли їм назустріч і вступили в боротьбу, піддаючи небезпеці душу і тіло. Ми отримали перемогу і переслідували ворогів до самих їхніх печер. У ворогів було сто сімдесят убитих, у нас же тільки один – наш керманич, пронизаний ззаду ребром червоної рибини.


Цей день і ніч ми провели на полі битви, попередньо поставивши у вигляді трофею висушений стовп із хребта дельфіна. Наступного ранку з’явилися інші народи, що почули про поразку: їхнє праве крило займали Солітелі під командуванням Тунця, ліве – Тунцеголові, середину ж – Ракорукі. Що стосується Тритономечів, то вони, дотримуючись мирних відносин, не примкнули ні до тої, ні до другої сторони. Ми пішли їм назустріч до самого храму Посейдону і вступили з ними в битву зі страшним криком, що відгукувався всередині кита, ніби в печері. З огляду на те, що вони були беззбройними, ми примусили їх втікати і переслідували до самого лісу. Таким чином, ми заволоділи всією країною. Невдовзі вони прислали послів, які повинні були поховати мертвих і вступили з нами в мирні перемовин.


Ми ж вирішили не заключати миру, а, відправившись наступного дня знову в похід, знищили їх всіх остаточно, за виключенням тільки Тритономечів, які побачивши все, що твориться кинулись тікати і з зябер кита всі пострибали в море. Услід за цим ми обійшли всю країну, побачили її очищеною від ворогів і почали з цих пір спокійно жити, займаючись гімнастичними вправами і полюванням, вирощуючи виноград і збираючи плоди з дерев – словом, вели приємний і незалежний спосіб життя в цій величезній в’язниці, з якої нам не було виходу.


Таким чином, ми прожили рік і вісім місяців. В п’ятнадцятий день дев’ятого місяця, під час другого відкриття пащі, - яке кит робив через кожну годину, так що по цьому ми визначали час, - раптом почувся грізний шум і крик, наче накази веслярам і звук весел. Стурбовані цим шумом, ми вилізли на саму пащу чудовиська і, стоячи поміж зубів, побачили найдивовижніше видовище, яке я коли-небудь бачив. На великих островах, точно на трієрах, підпливали величезні люди в півстадія зростом. Я знаю, що моя розповідь буде здаватися неймовірною, тим не менш, я продовжу її. Острова ці були довжелезні, але не особливо високі, і мали біля ста стадій в окружності. На кожному із них знаходилось біля ста двадцяти чоловік, що сиділи в два ряди і гребли, наче веслами, величезними кипарисами, вкритими гілками і зеленню. Позаду на високому пагорбі або, як нам здалося, на кормі стояв керманич, тримаючи мідне кермо довжиною в п’ять стадій. На носі стояло чоловік сорок, озброєних, готових вже до битви. В усьому вони були схожі на людей, окрім волосся, замість якого їхню голову укривав палаючий вогонь, так що вони не мали потреби в шоломах. Вітрилом слугував ліс, який на кожному острові знаходився у великій кількості; вітер ударяв в нього, роздмухував і мчав судно в той бік, в який його направляв керманич. Тут же знаходився начальник веслярів, і при такому веслуванні острови рухалися дуже швидко вперед, наче величезні кораблі.


Спочатку ми помітили тільки два чи три таких острови, але потім їх показалось біля шестисот. Вишикувавшись у бойові порядки, вони почали морську битву. Багато хто із них зіштовхувався носами і з пробитими бортами йшли на дно; другі ж, зчепившись, вступали у відчайдушний бій, і нелегко було б їх роздійняти. Воїни, вишикувавшись на носі, виявляли надзвичайну хоробрість, підіймалися на чужі судна і знищували все на своєму шляху. Живим нікого в полон не брали. Замість залізних гачків вони кидали один в одного великих поліпів, що були на прив’язі; ті своїми щупальцями обплітали увесь ліс і утримували таким чином острів. Окрім того вони метали устриць, кожна із яких зайняла би собою цілу повозку, і губки величиною в плетр і завдавали ними рани.


По тому, як вони перегукувалися один з одним і вигукували імена царів, ми почули, що одного ватажка звали Вітряним Кентавром, другого Морським П’яницею. Битва між ними почалася, мабуть, через грабіж: Морський П’яниця украв у Вітряного Кентавра декілька стад дельфінів. Нарешті перемогло військо Вітряного Кентавра, яке потопило сто п’ятдесят ворожих островів; три інших вони захопили разом з людьми, що знаходились на ньому, решта ж, давши задній хід, кинулася навтіки. Переможці переслідували їх деякий час, а коли настав вечір, повернулися до уламків морської битви, захопили більшу частину і підібрали своє. Взагалі на дно пішло не менше восьмидесяти островів. Вони спорудили також трофей в ознаку острівної битви, прибивши один із ворожих островів до голови кита. Цю ніч вони провели під відкритим небом біля чудовиська, прикріпивши до нього причали і кинувши поблизу якоря. Вони користуються якорями великими, скляними, міцними. Наступного дня вони здійснили на киті жертвопринесення, поховали на ньому своїх і дуже задоволені відпливли, співаючи пісню на кшталт пеану. (10) Це все, що я хотів розповісти про острівну битву.


ПРИМІТКИ:

1)…Велике море… - Індійський океан.

2)… Одіссей Гомера, який розповідав у Алкіноя…- розповідь Одіссея про свої пригоди царю феаків Алкіною складає зміст чотирьох пісень «Одіссеї» (пісні IX – XII).

3)… я проминув стовпи Геракла…- тобто Гераклові стовпи (Гібралтарська протока).

4)… що Діонісу належить слід, який менше, перший же Гераклу…- Лукіан підсміюється над Геродотом, який у главі 72 своєї історії розповідає, що скіфи показують ступні Геракла у два лікті довжиною.

5)… Гомер і говорить про кривавий дощ, який Зевс вилив на землю …- див. «Іліада», пісня XVI:

«Росяні краплі криваві почав проливать він на землю,

В честь свого любого сина, що мав полягти від Патрокла

В Трої тій буйно родючій, від рідного краю далеко».

Мова йде про сина Зевса, Сарпедона.

6)… Селеніти…- мешканці Селени (Σελήνη), тобто Місяця.

7)… На кометах же, навпаки, довговолосі називаються прекрасними… - гра слів, так як «кометес» (κομήτης) на грецькій мові значить і комета і довговолосий.

8)… тут місто Хмарокукуєво…- Лукіан має на увазі комедію Арістофана «Птахи» розповідям якої не вірить і в якій фігурує фантастичне місто Хмарокукуєвськ.

9)… там тепер царює Корон, син Коттіфіона…- тобто ворон, син дрозда.

10)… пеан…- у Гомера Пеан – божественний лікар, лікар богів. Аполлон як бог цілитель носив прізвисько Пеан. Пеаном називалась урочиста пісня, що благала про перемогу чи відвернення якого-небудь нещастя або, навпаки, та що приносить подяку за перемогу чи припинення будь-якої біди.


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



антична Греція, друге століття н.е.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!