Відерце для зоряного пилку
з рубрики / циклу «ПРОЗА. КАЗКИ»
Ще зранку насунули хмари і цілий день пускався дощ. Тому в дитсадку не вдалося навіть вийти на прогулянку. Під вечір, правда, виглянуло сонечко, і мама дозволила Оксанці погуляти у дворі перед вечерею. Звичайно ж і менша Мар‘янка ув‘язалася, прихопивши своє улюблене червоне відеречко та совок. У пісочниці мала зразу ж заходилася робити відерцем тортики з вологого піску, а Оксанка знехотя перестрибувала через скакалку і поглядала на двері сусіднього під‘їзду. Подружка не виходила, а самій грати в класики було нудно.
Раптом з пісочниці почулося схлипування, і Оксанка з досадою глянула туди, де гралася сестричка:
– Завжди ця мала реве, не дасть погуляти.
Та плакала не Мар‘янка! Неподалік від піщаних тортиків сидів великий рудий кіт і витирав очі майже вогняними лапками. Та сльози все одно капали з дивовижно-блакитних котячих очей і одна за одною зникали у вологому піску. Мар‘янка перестала орудувати совком і здивовано витріщилася на пухнастого плаксу.
– Як тебе звати? Де ти тут узявся? – мовила Оксанка і погладила приблуду по голові.
– Мурчик… Я заблудився у хмарах… – схлипнув кіт, блимнувши блакитними очицями кудись убік.
Оксанка здивовано замовкла, а Мар‘янка прослідкувала за котячим поглядом і раптом голосно крикнула:
– Хоцу он те відерце!
– То моє! – зойкнув Мурчик, – Воно для зоряного пилку!
Тепер Мар‘янка заходилася ревіти, а кіт притис лапою гарненьке синє відеречко з жовтими зірочками до рудого живота і перелякано мовчав.
– Оксанко, веди вже Мар‘янку вечеряти! – гукнула мама з вікна, – Я й мармеладу купила.
Мармелад був улюбленими Мар‘янчиними ласощами, тому вона враз замовкла.
– Мурчику, ходімо до нас у гості, – невпевнено запропонувала Оксанка, а сестричка тихенько додала:
– Мама визене…
– Не вижене! – вперто кинула Оксанка, підхопила рудого разом з відерцем на руки і побігла до під‘їзду.
Виявилося, що запрошений на вечерю гість боїться їздити у ліфті. Прийшлося підніматися до квартири пішки. Тоді дівчатка про все й дізналися.
– Я живу на Планеті Вогняних Котів, – схлипував пухнастий, – і кожного ранку літаю між зірок з відерцем у пошуках зоряного пилку. Адже іншої їжі ми не знаємо. А сьогодні я заблукав, залетів дуже далеко. Пилку ж у ваших хмарах знайти не можна! Дуже хочеться їсти!
– Оксанко! Знов котяру принесла? Ми ж уже з тобою домовлялися! – роздратовано почала мама, тільки-но відчинивши двері. Але цей рудий гість їй чимось сподобався.
– Добре, нехай трохи побуде, але на ніч він у нас не залишиться.
– Мені й самому треба додому, – тихенько муркнув Мурчик і принишк на Оксанчиних руках.
Та мама того не почула. Треба сказати, що прибулець вів себе в гостях досить нечемно. Він не хотів їсти ні сосиски, ні манної каші. А коли мама вийшла з кухні раптом запитав:
– Можна трішки... он тих ласощів?
Коли рудий ковтнув один за одним три солодкі шматочки мармеладу, Мар‘янка хотіла було знову заплакати. Але передумала. Вона поклала майже весь мармелад у своє червоне відерце і подала котові…
– Чудово! – муркнув Мурчик, – Ці ласощі так схожі на наш зоряний пилок! А червоне відерце теж гарне.
Раптом гість став збиратися додому. Спочатку дівчатка не хотіли його відпускати, але ж стемніло, на небі з‘явилися зірки і прибулець уже добре бачив шлях до своєї рідної планети.
– До побачення! Було приємно з вами познайомитися! – ввічливо попрощався він, обережно взявся зубами за ручку червоного відерця з мармеладом, і раптом ширнув з балкона просто в зоряне небо.
Ще довго можна було побачити його вогняного хвоста між зірок. Тільки мама не бачила нічого. Вона сказала, що коти не вміють літати і не їдять мармеладу. Мабуть, це правда. Хоч замість червоного Мар‘янка має дивовижне синє відерце з жовтими зірочками і не може мамі пояснити, де воно взялося.
Можете не вірити й ви. Але якщо одного разу зустрінете заплаканого рудого приблуду з вогняними лапами й хвостом, який уміє говорити і має відерце для зоряного пилку, то знайте, що то летючий прибулець з Планети Вогняних Котів. Пригостіть його мармеладом. І попросіть залітати частіше.
