Погляд
Дорога, дерева обабіч і смужка неба над ними збігаються вузькими секторами в одну точку вдалечині. Дорога пірнає в небо і дерева, небо пірнає в дерева білими легкими хмарками і внасиченою блакиттю в дорогу, дерева пірнають в дорогу брунатносірими стовбурами і зеленими кронами в небо. Чорне — знизу, зелене з брунатним — ліворуч і праворуч, блакитне — згори. Межі між всім цим розмиті та чіткі одночасно. Коли ти в русі — вони тремтять, коли стоїш — їх ворушить вітер, світло і тіні згладжують шорсткості поміж листям, бордюрами, хмарами, а коли дивишся під ноги чи вдалину — вони завмирають: очі фіксують миті, в миті відсутній рух, бо її скажена швидкість нівелює всі наші знання про час і простір.
В точці зустрічі неба, дороги, дерев і твого погляду виникають тиша, спокій і величезний розлом часопростору, що всмоктує в себе насичені весняні кольори. Він нескінченний, він багато митей поспіль існує та не існує, він щомікросекунди народжується знову, перетворюється на фото-спогад, кадро-стрічку, яку пам`ять прокручує і затирає, лишаючи тільки неправильний шестикутник з чорного, брунатних, зелених та блакитного секторів, які сходяться десь ближче догори фігури.
Я заворожено дивлюся в цю точку. Я стою посеред дороги. Тепло. Тихо. Крапка.