Опудало
з рубрики / циклу «Казки для ДОРОСЛИХ»
Жило-було на одному пшеничному полі Опудало, та таке гарне – ну, прямо, як живе. Зношений піджак і старі штани були настільки майстерно набиті соломою, що справляли повне враження міцної людської постаті. На місці голови стирчала ганчіркова куля з натягнутою зверху полинялою шляпою. В тіні цієї шляпи було майже не помітно, що одне око більше другого, рот, повний кривих зубів, занадто великий, а ніс, навпаки, замінює крихітна наліпка. В цілому вираз обличчя мав належну лютість. Шкіряні рукавички, теж набиті соломою, були розчепірені так, наче Опудало в будь-яку мить було готове кого-небудь схопити.
Коли Опудало вперше установили посеред поля, всі ледве не померли зі страху. Птахи, що безтурботно клювали зернятка, з шумом зірвалися з місць і поховалися на найближчих деревах; цикади зразу ж примовкли. Колоски втекти не могли, а тому тремтіли на своїх високих стебельцях і, шелестячи, схилялись до ніг страшного ідола. Васильки притискались до Маків, ховаючись під їхніми червоними голівками.
Вервечка Мурашок, що з трудом тягла пшеничне зерно, кинулась врозсип. Сарана з усіх сил поскакала геть, польове Мишеня, яке вийшло на прогулянку, почало з переляку стукати у двері до Крота, але той з перестороги, прикинувся ще більш глухим, ніж був, і бідному Мишеняті, прийшлося з усіх сил бігти до себе в нірку.
А Опудало, при тому, що голова у нього була з ганчірок, все ж зуміло оцінити ситуацію і зробити для себе корисні висновки. Воно прийнявши позу, випросталося на своїй жердині і крикнуло:
- Я – ваш хазяїн, і всі ви повинні мені підкорятися!
Колоски боязко прошелестіли:
- А хто тебе призначив?
Птахи обурено зацвірінькали:
- Ми завжди були вільними, і не треба нам ніякого хазяїна!
Мурашки тільки плакали, адже вони такі маленькі, що їхніх протестів все одно б ніхто не почув.
Мишеня висунуло голову з нірки і пискнуло:
- Нікому не підкорюсь!
Треба сказати, що всі ці виступи були даремними, оскільки Опудалу забули намалювати вуха. Але погляд у нього був такий лютий, а фігура така велика, що це не могло не справити враження. До того ж здійнявся вітер, і Опудало почало грізно розмахувати руками. Всі одразу стихли.
Настали дні страху. Колоски не сміли підняти голову. Мурахи, запершись вдома, рахували і перераховували запаси, що швидко танули. Птахи зовсім схудли, тому що тепер в пошуках їжі їм приходилось літати за багато кілометрів. Цикади не подавали голосу, а Мишеня, великий оптиміст за натурою, впало в меланхолію. Від голоду мешканці полів почали нарікати, однак ніхто не насмілювався виразити свій протест.
І все ж таки через деякий час почали влаштовувати таємні сходки в норі у Крота: він був підсліпуватий і тугий на вухо, тому навряд чи зміг би видати змовників.
Якось ввечері після звичних скарг, від яких, як відомо, ніякої користі, польове Мишеня раптом заявило:
- Досить нити, треба діяти. Ми повинні організувати підпільну боротьбу з тиранією.
Такого не очікував ніхто.
- Але ж ми маленькі.
- І слабкі.
- А він великий, сильний.
- І страшний.
- І жорстокий.
- Нічого, ми візьмемо його не силою, а хитрістю, - сказало Мишеня. – Нехай ми маленькі, але наша сила в тому, що нас багато.
- І вірно! – пожвавішали присутні. – Треба тільки діяти разом.
- Правильно, - схвалило Мишеня. – Це головне. Ну, так будете мені допомагати?
- Будемо! – хором відгукнулися всі.
- А що треба робити? – поцікавився хтось.
- Я вмію тільки скакати, - зніяковіло сказала Сарана.
- А ми - тільки співати, - сказали Цикади.
- А ми – літати, - сказали Птахи.
- Все згодиться, відповідало Мишеня. – Значить, розстановка сил така: Сарана стрибне йому на носа, щоб відволікти його увагу і забезпечити раптовість атаки Птахів, - всі слухали відкривши рота.
- А Птахи тим часом накинуться на нього і виклюють йому очі.
Треба ж таке, як все просто! Нікому і в голову не приходило…
І що ж потім?
- Потім Мурашки всім скопом обліплять і паралізують йому ноги. В цю мить по сигналу Цикад я почну кусати його куди попало, однак, постараюсь дібратися до голови.
Всі були у повному захваті.
- Ну що, згодні?
- Згодні!
- Ніхто не злякається, не втече в останню мить?
- Ніхто.
- І ніхто не зрадить?
- Зрадникам – смерть!
- Геть тирана! Геть Опудало!
І раптом Кріт, який все прослухав, тому що був зайнятий ремонтом своєї зимової шуби, підняв голову і, поправивши окуляри на носі, спитав:
- Що його знову поставили?
- Кого?
- Опудало.
Тобто як?
- Та їх час від часу виставляють, щоб наганяти на всіх страху, - пояснив Кріт. – Кого може налякати дурна солом’яна лялька…
Зчинився неймовірний галас.
Тоді Мишеня постукало хвостом, вимагаючи тиші, і оголосило:
- Друзі мої! Якщо Кріт говорить правду, значить, ми врятовані і жодне рабство нам більше не загрожує. Однак не будемо радіти передчасно. Спочатку, треба обережно з’ясувати, чи дійсно наш диктатор – всього лише опудало, набите соломою.
Посипались запитання:
- А як це з’ясувати?
- Хто насмілиться підійти до нього так близько?
Мишеня зібралося з духом і – вигукнуло:
- Я піду!
Ця смілива пропозиція була зустрінута овацією, і Мишеня супроводжене напуттями своїх друзів, вискочив з нори.
Стояла темна ніч; небо зрідка освітлювалося спалахами блискавок. Думаючи про те що його очікує, бідне Мишеня якось одразу втратило увесь свій запал. На щастя, воно будо не одне: Колоски підбадьорливо шаруділи над ним, провівши до самих ніг гігантського Опудала.
Коли Блискавка висвітила страшний силует, Мишеня затряслося дрібним тремтінням і ледве не кинулося назад. І справді момент був важкий: тиран навис над Мишеням всією своєю моторошною громадою. Мишеня подумало, що його життя, мабуть-що, на волосині, але якщо воно не виконає взятої на себе місії, то підставить під удар життя всіх мешканців поля. Ця думка наче підштовхнула Мишеня; єдиним духом воно видерлося по жердині, шмигнуло під штанину і вгризлося в ногу Опудала.
Смак соломи. Так значить Кріт був правий!
Мишеня торжествувало: битва виграна, обман викрито! Тільки страх міг до такого стану засліпити їх, тільки страху і треба боятися, думало Мишеня, бігом повертаючись до нори Крота.
Зустріли його загальним тріумфом; веселощі тривали цілу ніч, поки всі не попадали від утоми і не заснули глибоким сном.
А зовні тим часом вибухнула страшна гроза. Вранці друзі, ледь прокинувшись, висипали з нори і не впізнали Опудала. Солома, якою воно було набите, від дощу розмокла і розкисла, вітер зірвав шляпу, риси обличчя, намальовані чорнилом, майже зовсім зникли, з очей текли дві чорні потворні сльози, ніс злився з безформними губами, пусті рукавички сумно повисли, а куртка обліпила жердину.
Жалюгідне видовище!
Мишеня на радощах почало стрибати через свого хвоста, як через вірьовочку; Птахи, заливаючись, літали навколо голови з ганчірки, а Мурашки, не втрачаючи часу, збирали зерна, збиті бурею з Колосків, і поспішали віднести їх до своїх підземних галерей.
Кріт теж виглянув з нори, примружившись, довго розглядав перекошене Опудало і нарешті прорік:
- Рано чи пізно всіх очікує така участь. Опудало тримається, доки йому вдається когось обдурити, а такі, на жаль, завжди знайдуться. Ех, скільки цих опудал я перебачив за своє життя! – Кріт зітхнув, похитав головою, протер окуляри рукавом своєї шуби і зник у норі, зачинивши за собою двері.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Італія, XX ст. н. е.
