Воїн
я не здаюся, а лечу навпроти вітру
та воюю за кожну осяяну іскру.
… І знову та ж річка з підвісним мостом! Я лечу поруч нього до протилежного берега і падаю в болотисте місиво, що засмоктує мої ноги мертвою хваткою удава. Пручаюся, прагну волі не сміючи скаржитися та вдихаю повітря глибше й більше, ніж здатні витримати груди, зачерпую руками навислу мряку в спробі виринути з багна та на мить здіймаюся над смердючою липкою масою, аби спустошений памороками рятунку ще раз гепнутись і загрузнути по самі груди… Руки ще вільні, я відчуваю їх наче крила, здатні нести мене до предковічних небес, де тихо – так тихо аж млосно від спокою спраглої мрії… Ні, то не мрія, я певен, що був там і знаю те місце, тільки зараз не можу вирватися з каламуті… Бракує сили. Я наче належу не собі, а голодному болоту, що охоплює думи безнадією і краде віру в порятунок… Гину, – майже, бо якщо здатен бачити себе, то ще живу. Але як? Чиїми очима дивлюся, якщо я онде – прямую до скону… Чи ж то не я?
... За незліченим трафаретом усталеного шляху лечу понад течією до тієї злиденної спокути, що проглине мене як завше… Котрий раз? Чи ж не вічність тягнеться мій однобокий шлях?
– Гр-р-а-а, – який біль! А-а! – кричу від шаленого болю в стегнах.
– Ну, слава Богу, вийшли з безпам’яті! – тішиться старенька доглядальниця і робить укол в нерухому ліву руку, причеплену до мого плеча. Я її не відчуваю, тільки нестерпно болять ноги. Все, відпустило. Права рука жива. Обпираюся на неї та сідаю…
Та краще б я вмер! Сльози не питаються дозволу і поливають відчай, страх, який більше не відступиться перед повчальними одкровеннями, а буде переслідувати мене катом, допоки не зажине в морок самогубця. Кому я потрібен без ніг? Чому, нащо мене врятували, а не впокоїли в ненажерливому череві могили Авдіївки разом з побратимами? Чого ти трусишся зайцем, боягузе? Чого зав’язуєш вузлами кишки, удаве смердючий? Мало тобі болота, то й тут напосів? Грр, живіт корчить, може й помру невдовзі…
До палати – колишньої комори з вузьким вікном, заходить чорняво-сивий лікар з текою та черговим шприцом, махає головою задля привітання. Сідає поруч та штрикає ліки в живіт. Розгинаюся і падаю на подушку. Чоловікові в сірій лікарняній уніформі не треба шукати слів утіхи, бо вони в нього закарбовані шаблонами. Він тільки починає говорити про силу духу, а я обриваю його на пів слова:
– Мовчіть. Я знаю. Бувають і без рук… Рано чи пізно, прийде день, коли я змирюся та розпочну жити… І ще можна втулити пару десятків крилатих фраз.
Мене охоплює несвідоме зло чи то до того, що він не в змозі врозуміти моїх бичувань, бо може ходити, чи що трапився мені саме в мить найбільшого безталанного відчаю, чи через його замкнене від емоцій обличчя, яке звикло до смертей та калік і вже не здатне вродити мімікою туги, суголосної моєму горю.
Лікар поправляє окуляри на переніссі, і я помічаю його несусвітню втому, чорні кола під очима та потріскані губи, руки в плямах від нескінчених алергій попід гумовими рукавицями та збляклі сірі очі, які, здавалося, бачили геть усе і вичерпали усі сльози та вже не мають наснаги викликати жалі, бо для нього вони стали буденністю. Може то він в болоті, а не я? В мене ж тільки своя гризота, а він звик до всього та вже не помічає чужих мук. Можливо, він сильніший, ніж я, бо приймає невідворотні факти без скиглення. Та що мені до нього! Я втрачаю глузд…
Лікар сідає біля невеличкого столу щоби заповнити мою лікарняну картку.
– Як ваше ім’я? На документах була тільки військова частина, а ім’я вигоріло.
– Не пам’ятаю, – брешу.
– Угу, так і пишу, – Непам’яй Тодось Ількович.
– Ігор Ількович, – бовкаю здуру.
– Хм, бач, як – втрапив. Гадаєте, – непередбачувані? І що тепер нікому не потрібні? А свого сина не прийняли б таким?
Я не розумію чи то щирі слова підтримки, чи початок того клятого співчуття, з яким мені повік жити, чи гидлива байдужість, яка штовхає людей швидше відвернутися від каліки, би не дивитися в очі правди, якій ти зобов’язаний своїм здоровим вікуванням… Я все то знаю, бо до війни читав невпинно, був філософом та любив проповіді Ошо, мудрість Гаутами Будди та десятків інших мудреців… Де воно оте все? Там було таке, що мені зараз потрібно. Треба згадати. Силуюся викликати з глибин пам’яті свій улюблений абзац Крішнамурті, якого колись декларував чи не на кожному кроці, коли треба було посвітити ерудицією, але зараз він вислизає від мене. Тоді я не розумів суті тих мудрих слів, але вірив, що в них було все необхідне задля розуміння законів всесвіту… Та чи й можливо їх усвідомити, не відчувши шкірою?
Роздуми втихомирюють мої незагнуздані страхи перед обрубками ніг трохи нижче тазу і я відчуваю себе живою людиною.
– Поліщук, – кажу покірно. – Не повідомляйте про мене рідним… Не готовий ще.
Лікар записує і махає головою в згоді, дивиться на мене, потім на годинник, встає і рівним голосом без нот співчуття, вроді як зумисне, радить: – Остерігайтеся стати бранцем нетямущого страху. Після горя, прокльонів і благань про прощення гріхів увірветься розчарування, а може й депресія. Не довіряйте їй та боріться.
О, по мені аж сироти пробігають і я згадую ті закарбовані слова, не помічаю, що виговорюю їх вголос до спини лікаря, який вже вхопився за клямку дверей: – Коли ви дійсно побачите себе вперше і зрозумієте, що немає самотнього Я, немає нікого без Духу, нема душі, яку треба спасати, бо вона не підвладна людині, це буде для вашого розуму шоком, що розіб’є ілюзії міфів…
Лікар завмирає і коситься на мене, похитує головою в сторони, набирає повітря в груди задля глибокого зітхання, а мені здається, що йому хочеться ржати. Певно думає, що я дурію і зараз пришле сюди психіатра. Та, хай, принаймні пам’ять не відшибло вкупі з ногами.
… Ніякого психіатра не надають, психологів теж не запрошують. Я розумію, що їм не до моєї психіки, та й вже нема чого рятувати. Моє життя закінчилося в тій вирві. Сотий раз прокручую в пам’яті довоєнне життя і ті жорстокі спогади спалюють крихти моєї надії на доцільність існування. Я наче перетворююся на тягар усім – від батьків, до знайомих, і навіть тієї землі, яку захищав. Який від мене зиск? Нащо живу? Не хочу розказувати про всі катування мозку, який зумисне страчує мене щодня.
…Заходить знайома медсестра і санітарка в одній особі та бажає доброго здоров’ячка, як садистка. Вперто кладе на тумбочку свої псалми, хоч знає, що я жбурну ними об стіну. На що сподівається? Вона не знає, що Бог мене не чує! Йому байдуже або його нема. Та я й ніколи не довіряв релігійним фанатикам. Стикався не раз… Для мене то найстрашніші люди, які дихають вилупленими їхньою скупою уявою докорами про гріхи, а самі геть нікого не люблять та вибухають гордовитим гнівом коли хтось думає не так, як би їм хотілося… Наче вони тут уповноважені Богом наглядачі за цнотою, а не задля розвитку власної духовності. Думаю, то тупі люди, що здатні тільки повторювати слова попів і ніколи не мати сумнівів у правдивості того в що вірять…
Але ця бабця певно не така. Від неї затишно, і не через ті молитви, які вона безперестану бубонить… Її очі ніколи не докоряють за мій спротив читати церковні мантри, а тільки співчувають. Здається, вона сама в превеликій жалобі від того, що не може мені нічим зарадити. Може бути й таке, що їй відомо про всі гріхи на світі не з книжок, а з власного досвіду, тому вона ходить по світу в стані глибинного невпинного каяття…
Бабця не зраджує щоденним ритуалам та з самого ранку тулить мені телефон, аби я з’єднався з мамою та сказав, що живий та здоровий. Я набираюся театральних веселощів та кажу мамі, що все гаразд. Вона ще мовчить, поки бореться зі спазмом в горлі та силується не плакати, ніби відчуває мою брехню. Зрештою також обманює, що дуже щаслива… Яка ж вона щаслива, якщо кожен день для неї як жива кара очікування завтрашнього дня? Я не знаю чим їй зарадити, мене пробиває на сльозу, тому прощаюся.
Доглядальниця ставить під мене судно, миє без гидливості як мама своє дитя. Я чую молитву і соромлюся за свою грубість, яка не оцінила її безмовної поради почитати ту брошурку з молитвами. Замружуюсь і насолоджуюся тихим, відданим, а чи й знеможеним від нездійснених прохань голосом: – … бо Господь є Бог богів та Володар володарів, Бог великий, сильний і страшний, який не дивиться на лиця і не бере дарів…
– Хто такий Бог богів? – питаю, аби вона зраділа, що я її слухаю.
– Творець Всевишній, – відповідає інтонацією молитви.
– А боги ті, для яких він Бог? – визнаю, я зумисне підсовую каверзу.
– Бог один, нема богів, – рівним тоном відповідає старенька без тіні осуду за релігійну хулу.
– Ви казали, що богів багато, коли читали «Бог богів, Володар володарів».
– Молитви деколи закручені, що й не розібрати, але то святе письмо, і Бог один, і син один – Ісус.
– Гм, жінка може народити кількох синів, а Всевишній но одного сина? – вона більше не відповідає і молиться по новій, тільки вже з невидючими від сліз очима. (Я ще тоді не знаю, що два її сини загинули під Бахмутом, а їхні родини в руїнах під московськими ракетами. Відтоді вона вважає, що та чорна біда випала їй за гріхи, бо рідні вже в раю, а вона в пеклі. Хтозна, чи витримав би її хрумкий мозок, якби не зациклився на молитвах. Живе зараз в лікарні як колишня медсестра, спить де вийде, навіть на стільці чи на підлозі).
Поважаю доглядальницю, відчуваю глибоку вдячність за турботу-доброту і розумію, що війна полоснула її холодним лезом, але вона тримається мужньо і допомагає всім чим може.
… Хочеться оминути безсонні ночі, але присмеркові сутінки вже погрожують новою дозою душевних мук. Вдень втікаю від спогадів, які зараз зовсім інші, ніж були раніше. То вже не жалі, що я не буду колишнім, а сором за себе. О, в мене зараз вдосталь часу, аби зрозуміти ким я був… Душить болісне каяття за речі, яких колись не зауважував. Якщо бабця у такому ж стані, як і я, то цілком її розумію, – оті стражденні очі, повні внутрішньої спокути чи невідворотності колишніх помилок, які шмагають душу безжальним батогом. Я нарешті розумію, що пропащий не через каліцтво, а з тим набором гріхів, які тепер вилізають з глибин задавненої похованої пам’яті та катують мене. Колись я б присудив нинішньому собі діагноз шизофреніка, але тепер усвідомлюю, що страчував життя в оманливих ілюзіях, за якими гнався в отарі таких самих баранів.
Згадую як перекидаю непотріб зі сміттєвого бака на кузов вантажівки. По кульках колами бігає миша, а я матюкаюся, що вона втратила страх і взагалі якась дурепа, навіть боюся, що скажена та може вкусити. Відганяю шуфлею, а вона не уступається. Плююсь і сварюся, навіть коли розумію причину її поведінки: в нижньому мішку вона народила купу мишенят, які ще були сліпими та ледь ворушилися. Я вигрібаю то все та кидаю до звалища… А зараз не можу дихнути через тремор, який стискає серце від жалю, я скавучу як побитий пес і нема на те ради. Вона не пробачає мені, в тому моменті вона все ще страждає, а мене обпікає несамовита провина через жорстоку байдужість до горя істоти з живою душею. І не важливо яке створіння плаче, – воно страждає від людської сліпоти, хай і не зумисної. Моє лице мокре від гірких сліз, але я ще не спокутував тієї тяжби, допоки вона мене не пробачить. Боже правий, та хіба ж можливо людині згадати кожну мить, коли вона посіяла чиїсь муки, а тим більше виплакати її каяттям? О, тепер я розумію, що неможливо виправдати кам’яне серце банальним «не знав». Мені випало переглянути прожиті події зараз, а не після смерті, як кажуть, хоч і не певен, бо не бачив… Я намагаюся випросити прощення. Вчора мені видалося, що вона почула моє виття і заспокоїлася, але зараз розумію, що ні, бо інакше б зараз не тонув у сльозах при згадці. Все-таки, це материнський біль! Вроді відпускає. Я визнав її важливість для себе. Благаю щоби завтра це не повторилося знову.
Наївний! Сьогоднішня ніч виймає наступне знаряддя катувань. Показує мені школу, де одна особа розпочала гнобити Остапа. Я не звинувачую її, якби що, бо вона сама жертва, якій ніяк не уникнути схожих до моїх страждань, хоч на тім світі… Не пам’ятаю з чого все почалося, – чи з імені, над яким їй захотілося покепкувати, чи з мухи, яка пролетіла над його головою, та й причина неважлива, коли зло нападає на добро… І понеслося. Я не встрявав, хоч і співчував, бо сам колись пізнав кігті її сарказму… Жалкую, що не вступився за охайного доброго хлопчину… Яким бовдуром був, боягузом, що не смів висловити тій саркастичній недоїмці, що вона нічим не краща, а з бідності самооцінки знайшла об’єкт задля насмішок, би виділитися з-посеред маси на фоні пригнобленої особи. Мені ж тоді було неприємно спостерігати за тим, а може й остерігався встрявати, щоби нападки не перекинулися на мене… Було б набагато легше, якби я міг попросити в нього прощення, але його більше нема… Тоді ми його вбили, не буквально, бо він помер через десять років після того злощасного періоду, який в принципі тривав недовго, – з місяць… для нас, а для нього то було вічністю. Він і досі страждає в тому часі. Після школи кинувся з головою у бізнес та розбагатів, наче доводив, що не гірший. Ті події всі забули, але я певен, що тільки зовні. Не раз ми пиячили разом з усім класом та тішилися, що такі дружні. А Остапа пожирали невиліковні хвороби одна за одною, бо в засраному дитинстві ми пробили його захист і він побачив життя чорним. Не знаю чому так мислю, – напосідає певність, що нарешті зрозумів оті крикливі лозунги: хто що вживає, чує, думає, дивиться, слухає – тим і є… А чим та дитина могла наповнити себе, коли пізнала приниження, хіба ж впевненість у своїй цінності та радості буття? Це потім він довів, що не хлопчик для биття. Але не треба було нікому нічого втовкмачувати, бо то був не його гріх, а цілковито наш! Єдине, чим він різнився – внутрішньою добротою… Та нещасна нападниця не сумнівалася в тому, що він не зможе образити її у відповідь, бо не вмів… Якось опускав очі, намагаючись впоратися з нашим брудом, яким ми його закидали й мовчав… Ми розіпнули його, наче добро того й заслуговує серед тупорилої людської зловтіхи… Не заступилися, не звільнили, бо не мали й крихти його доброти та не могли оцінити… Я вже воював, коли його хоронили, та знаю, що на похороні кожен пам’ятав про ті давні події, хоч не знаю чи просив хто прощення. Пробач мені, Остапе, пробач мені! Пробач, що не вступився за тебе! Ти важливий, ти важливіший за ремствування мого невикупленого гріха, що роздирає нутро на шмаття і показує мене справжнього як трухляву ганчірку… Пробач мені, Остапе!... Я ще раз пірнаю на початок того спогаду та уявляю, що заступився за нього, і так до нескінченності, допоки та подія не відпускає. Пізнаю для себе істину без варіантів: бути катом страшніше, аніж жертвою, бо то прижиттєва смерть людини, яку витісняє з тіла злий дух.
Чи ж вистарчить мені сліз, аби виплакати усе паскудство, яке я вичворив за життя? Засинаю на світанні як завше з припухлим обличчям і суцільним спустошенням… Коли уві сні перелітаю річку, то болото все ще магнітить, але я вже не в’язну в ньому і легко відриваюся від клейковини, поривчасто вдихаючи живильне чисте повітря.
Прокидаюся від знайомого бубніння. Бабця проводить щоденний ритуал, а я спостерігаю за її незворушним обличчям та думаю, що ми з нею померли і зараз в чистилищі. Чомусь відчуваю, що вона переживає все те ж саме, що і я, бо не тільки очі в червоній каймі, а віє від неї якимось невловним примиренням із закономірністю долі.
– Чому ви не носите хрестика, якщо така релігійна? – хочеться вивести її із задуми та почути теплий голос.
– Та хіба б я Ісусика на хресті носила? Як ми кого згадуємо, так їм на тім світі і йметься… Шкода мені, коли всі Його розпинають та малюють уявою в крові та муках. За що Його так? Своїх рідних ніхто б не смів уявляти розіпнутими…
Я вражений, якщо не сказати більше про таке одкровення від жінки, яка мені видавалася релігійною фанатичкою. Як в такому змученому втратами єстві вміщається турбота про Бога? Як їй вдається тверезо мислити і не боятися відступити від правил своєї віри? Чи ж то не віра, а щось інше? Які ж в неї думки! Мені ще більше соромно за свої егоїстичні помисли, яких не турбує те, що поза моїм світом. От їй і треба жити, а мене вже ніщо не врятує.
Коли за старенькою зачиняються двері, вкотре обдивляюся навколо чи не залишила бодай якої виделки, чи ножиць. Мене охоплює злий розпач і рука автоматично намагається зігнати лють на молитовнику, але стишується та ледь зіштовхує з тумбочки. Вона падає біля ліжка та розгортається як вдається. Згадую про підказки невипадкових випадковостей – коли читаєш обране навмання речення і вперше за декілька тижнів мене охоплює цікавість, не зв’язана із пошуком способу самогубства після спокутних ночей. Я прощаю ті псалми й тягнуся до них рукою.
Пробігаю очима абзац і помічаю, що одне слово мене обпікає, манить і змушує воскреснути духом. Вперше в житті пізнаю у звиклих трьох літерах одкровення, що звільняє мій розум зі сну та розвіює міфи самотності в скрутах. Перечитую абзац ще раз, а може сотий, і щоразу охоплює певність істини у невимушеному здогаді про значення слова «Мій».
«Мій Бог моє світло й спасіння моє, кого буду боятись? Мій Бог то твердиня мого життя, кого буду лякатись?».
– Мій Боже, мене не відкинь, озвися до мене! Моє серце почуй! – кричу в пристрасному пориві безголосо, але всіма жилами, що жевріють у стражденному тілі, яке ще мить тому не бачило сенсу існування. Серце тріпотить звільненим птахом, радіючи дивоглядним передчуттям, а навколо мене формується яскравий обруч скупченого світла, що обертається невпинно пришвидшуючись. Мені так тепло і легко, що зібгане неміччю тіло перетворююся на сповнену сили й снаги до життя сновиду.
Палата розчиняється, поступившись золотавому туману, в якому височіє Мій Бог в білих шатах. Впізнаю Його, бо маю схожі риси обличчя, тільки не такі ідеально викарбувані. Встаю з ліжка на дві ноги та простягаю до нього руки, не здатен вимовити й слова. Ні, страху нема, а суцільна довіра та спокій, наче він і є моє істинне Я, а все, чим колись жило тіло – то набір причеп. Нема самотньої особистості! Нема душі, якою б людина могла керувати, бо душа – он вона жевріє зірочкою переді мною та радіє як золота мушка над осяйним вогнем. Знаю, що вона тішиться в єдності з Ним і належить Йому, хоч і живе в моїм тілі, але мені до неї не дотягнутися. Я зараз все знаю. Душу мені подарував Мій Бог, коли відпускав жити. Вона ніколи не належала земному тілу, а була придатком задля відчуття світила любові Мого Отця. Це вона кричала і кликала своє джерело, би мене врятувати, бо я навіть не чув підказок свого Духу ( люди називають його ангелом) із того ж лона, який вже зневірився у можливості мого порятунку. Усвідомлюю свою будову, про яку ще мить тому не уявляв.
– Я кликав тебе давно, ти не відчиняв мені, – скрегочу, намагаючись сказати хоч щось, – я мало не згубився…
– Ти вперше мене покликав, – відповідає голосом, що огортає ласкою затишку без тіні докору за недавню слабкодухість. – Я знаю кожну твою думку, вчинок, і тим більше слово. Живу тобою. Ти кликав мого батька – Творця неба і землі, а не мене… А він чує тільки мене. Стовбур дбає про гілку, а вона вже про свій листочок. Отець створив Богів, а ми вас за своєю подобою та хистом.
– А хто ти?
– Воїн, як і ти.
– Я майже здався, хоч і розумів, що завдяки болю несу спокуту.
– Що шлях тернистий дасть сліпому крім сліз-прокльонів духа злого? А зрячий переступить лихо і піде далі повен сили, бо бачить вдалині спасіння від долі, що іде по колу. Він вирветься з полону тіла, завершить згубний цикл собою, що рід людський збирав невпинно як скарб із бід та став тюрмою для всіх нащадків неповинних. Те світло вишини, що плине крізь хмари темні, вітри буйні, громові зливи, біль, розпуку невдовзі всі світи зігріє, бо то є ціль життя земного! Туди дивитися потрібно, а не на гіркоту під ноги. Тоді посмертний дух людини не вгорнеться у дві подоби. Одна – небесний дух від Бога, а друга темінню покрита у каятті-скорботі скніє в’язнем гріхів, невмитих у любові.
– Хочу бути з тобою вже!
– Ти ще не завершив земний шлях воїна. Чому не просиш зцілити тебе?
– Гм, маю сумніви, бо все правильно, та й навряд чи таке можна змінити.
– Нема нічого неможливого для мене. Це віра не потребує доказів, а в тебе того не було, аби живе диво її заперечило та увігнало в сум’яття. Дарую тобі знання.
Я прокидаюся від страшенного болю стегон і думаю, що то фантомна кара. З подивом відчуваю, що ліва рука віджила та як свербляться обрубки роз’ятрених ран і рвучко сідаю. Ніг нема, як і не було, але я довіряю живому диву та відкидаю з них коцик.
О, так, це шок для розуму, який розіпнув ілюзії неможливості: кінцівки стали довшими на шість сантиметрів! Я вивчив кожен міліметр і знаю, що вони виросли! Розраховуюся за це неймовірними муками, зовсім не такими, які бувають коли росте зуб, а в рази потужнішими. Але це мене не страшить і я намагаюся розчинитися в терпінні та прийняти їх як викуп.
Зрештою, згадую свого небесного Отця і пірнаю в радість. Внутрішня посмішка огортає тіло прозоро-жовтим світлом, просякає мій внутрішній всесвіт до кожної клітини, наповнюючи гармонією і задоволенням так, що біль зникає.
Я бачу невидимі раніше речі, про які не буду розповідати, бо не знаходжу слів, які могли б переконати людину повірити в те, чого вона не знає, а тим більше не бачить. То вийде сліпа віра, а я так і не прихилився до того поняття, яке заперечує довіру до наочного дива.
Усвідомлюю, що великою мудрістю є вміння відрізнити те, чого ми не знаємо від того, чого не існує. Але бачу один парадокс: мудреці мовчать, а недолугі кричать, заперечуючи недоступні їхньому розумінню таїни.
Щодня беру ту брошурку зі закладкою та переконуюся в тому, що і в мить прочитання потаємних рядків зі мною трапилося «неможливе». Букви тоді змінилися і я прочитав інші слова, ніж написані в реальності. Думаю, вони були колись надиктовані саме так, як бачив, а потім переписані на догоду темним володарям. Вроді б нічого разючого, але насправді хибно-зумисний переклад ховає істину, бо я читав «Мій Бог», а зараз написано «Господь», що вроді одне і те ж, однак то біле й чорне, істина й облуда, пробудження і сон.
Трудно далася мені наука. Присяйбо, я був дуже тупим, впертим і непробивним, вважаючи, що знаю все. А зараз розумію, що нульовий, бо відаю, що може бути всяке і щоразу інше, тому неможливо знайти одне правило для двох різних випадків та зробити однозначний висновок, бо може бути так і сяк. Та й кожну істину, яка могла б навернути людей до добра, використовує зло для омани, доповнюючи її простоту своїми викрутасами, аби заплутати та відімкнути кмітливість шукачів, націлюючи на повторення чиїхось прописів, а не пірнати у власні відчуття та мислення.
Навчаюся усвідомлювати інформацію, яка надходить. Правда, словесних хороводів на кшталт колишніх надокучливих голосів про самогубство, докорів і принижень не було ніколи, зате в голові з’являється нове знання – що до чого і як має бути. Розумію все, що вищі сили дозволяють мені знати без зайвих слово спадів, бо якщо відверто, то наша мова не жива, як у них і можуть бути похибки в перекладі. То ж тепер коли чую в голові якусь думку, складену словами, – сканую її та визначаю чия вона – від доброї чи злої істоти. Це я вже як в дитячому садочку кажу, бо кожен розуміє, до якого стану веде те чи інше, а особливо спомини про минуле, якого вже нема… Ясно як день, що хтось краде нашу силу, аби ми розчаровувалися через деталі, яких в сьогоденні нема та виробляли негатив, а ще гірше коли попридумуємо якоїсь біди на голому місці, що взагалі – нонсенс. А, ще раз про двояку правду: звісно, якщо той спомин не всіяний сльозами каяття, бо без нього ніяк не очиститися, – це наш Дух допомагає переглянути й виправити подумки те, що можливо на певну мить.
Таким впевненим у правильності обставин я ще ніколи не був. Це не тільки радість від того, що за п’ять днів мої ноги витягнулися до щиколоток, і що більше я поринаю в почуття подяки, тим швидше вони ростуть. Я вдячний за пізнання сенсу свого буття і вважаю, що тепер це найголовніший здобуток.
Про моє диво знає тільки бабця. Я питався про неї у світі духів і передав те, що було дозволено: троє з її рідних вже народилися. І що в Бога Співчуття є для неї важливе завдання, тому їй не можна дорікати собі, бо нема провини в тому, що в кожного день відміряний задовго до народження. Після того вона вийшла зі свого склепу, згорблені плечі виструнчилися як в цариці, тепер сидить біля мене цілими днями та розпитує про всяке. Вже не бубонить, а слухає. Я часом розказую забагато, а потім жалкую, що розв’язав язик, особливо коли бачу, що бабця дивиться на мене мов на кацапа, а потім зникає, – найдовше було на пів дня, допоки не відійшла від того, що не вкладається у рамки розуму. Тепер все більше фільтрую одкровення, би було близько до релігійних оповідок.
Сьогодні в мене свято. Роздягаюся до гола, наче щойно народився і підходжу до вікна, милуючись тендітними розводами небесної синяви в просвітах кучерявого хмаровиння. З внутрішньою посмішкою, в якій тепер перебуваю повсякчас, відчуваю себе істинного, – не самотнього, а сповненого цілковитого захисту без виокремленої особистості.
Чую як відчиняються двері та голос лікаря: – Готуйтеся, вас переводять до реабілітаційного центру, зараз привезуть крісло.
Розвертаюся і спостерігаю, як він перебирає паперами та все ще не помічає спустілого ліжка. За півтора місяця, поки я тут, чуприна лікаря геть посивіла. Знаходить потрібну виписку та здіймає очі на мене, втуплюється на ноги, задкує трохи підкошуючись і впирається рукою об стіну. Купа паперів вивалюється з руки й розсипається осіннім листям. Він поволі сповзає на долівку і присідає навпочіпки, сумніваючись у ясності свого розуму. Тепер сміятися хочеться мені, бо йому треба до психіатра.
Але за мить я полишаю тішитися ефектом відновлення ніг, бо з обличчя лікаря ллється така гіркота, наче я обібрав його набуті знання до самої нитки й пустив по світу жебраком. Напускна відстороненість облупилася, і йому не вдається заховати почуття, тільки вражений подив через неможливість побаченого тремтить усім тілом з марними потугами невисловленого запитання. Лікар дріботливо хитає головою, намагаючись відігнати реальність, бо й зараз не може повірити очам і радше визнати, що не було ампутації. Бачу страх, який може розчавити його віру в професію, тобто саме життя, якщо він капітулює перед милістю дива і підтвердить його існування. Віра в медицину є вірою, тому про довіру до іншої ймовірності не йдеться. З огляду лікаря то був би великий гріх перед наукою-звичаями-світом зі сталими законами.
Неквапливо підходжу та допомагаю лікареві звестися. Він боїться торкнутися моїх ніг, страшиться затримати на них погляд і відвертається. Я прошу переписати причину мого перебування в лікарні, хоча б як поранення чи контузію. Він погоджується, але все ще не здатен сказати слова, хоч бачив стільки людського горя, що міг би й вистояти перед фактом неможливого. Але я його розумію, бо коли казав Богові, що маю сумнів, то було не точне пояснення. Я ні за що б не повірив, що таке можливе, тому ніколи й не просив би відростити кінцівки, навіть якби й віддано благав укріпити духовну стійкість.
Знаю, що мене розіпнуть, якщо признаюся комусь, тому нестиму то мовчки, як мудреці. Може колись знайду собі відлюдне місце, де подумки буду боротися проти невидимого зла…
Люди ладні бути сліпими радше, ніж прозріти та відчути себе істинного, не самотнього, не покинутого напризволяще, а врозуміти в собі нащадка сили духу всемогутнього Воїна, чи Добродія, Любові, Допомоги чи Співчуття. Богів чеснот багато. Зрештою, не лише чеснот, але я не люблю про те думати.
Зараз насолоджуюся чим будь, хоч вітром та зливою, аби й Моєму Богові в мені було приємно, раз він вже стільки туги зніс за про мене, відчуваючи мене колишнього.
Коли в мене не було ніг, я не був інакшим, а існував як усі – з тягарем власної біди, з розчаруванням в житті, різновиди якого також є у всіх. Тоді мене кожен міг зрозуміти, поважати, співчувати чи допомогти, якби я того потребував. Та навіть якби відвернулися нерозумні, то й тоді я не впав би духом, бо все одно пізнав більше про свою силу, аніж здорові та неушкоджені особи. Так, вибачте за крилатий штамп: рано чи пізно розпочав би вирішальний бій за сенс в житті та намагався б знайти якусь доступну нішу задля своєї реалізації з тим, що в мене залишилося. Хоча, тут вже не виголошую правил, бо міг і заблукати у передбачуваній депресії… Та все одно, – як усі, тоді я би був як на долоні. А зараз мене б зацькували, якби почули, що Бог вдарував мені нові ноги.
Я більше не падаю, коли лечу понад річкою життя, а ширяю вздовж та впоперек, догори та додолу, – по всіх світах та засвітах, і повертаюся сюди, де мене ніхто не здатен зрозуміти, бо я інший. Серед людей – самотній, незрозумілий, осміяний та гнаний. Така плата за знання.
Завтра попрямую на фронт, до місця Воїнів, які незліченний раз опускаються на землю перед війнами, щоби захистити невинних.
Я пам’ятаю всі протистояння, ще з часів, коли навколо Землі оберталися чотири супутники. Бачив більшу розруху, ніж здатні уявити люди. У всіх часах, світах та епохах наші тіла засівали скривавлене поле раті, після чого ми поверталися журавлиним клином до обіймів своїх Богів з немилосердною тяжбою в душах – стогоном сердець земних матерів та їхніми окриками у космічну безодню про свою любов і тугу за зраненими й полеглими синами.
Та ми не зникаємо, а народжуємося знову, щоби долати зло у всякому обличчі.
Ми непримітні в тихій славі. І нам шкода усіх, хто змарнував життя й загруз в болоті, не у сназі здобути волі не від обставин, що назовні, а від покрови духу злого, що хитро править замість Бога тілами повними любові.
Україна, 18.02.2024.