Квадрат Пегаса
з рубрики / циклу «Сигізмунд»
I. ЗІРКИ.
Для зірки Альфа в сузір’ї Квадрата Пегаса було абсолютно байдуже: відбитися в рефлекторі Гринвіцької обсерваторії, занурити промінь в калюжу чи врешті – решт ткнути тим же променем в зіниці закоханої пари, услужливо підставлені під косий удар смарагдового світла Альфи.
І хоча зірці було, повторюю, однаково, у самих зіниць прозвучало:
- Погляньте, Надю, на оцю зірочку, адже вона дивиться на нас! Правда ж?
Після слів очі перестроїлись: із **** в **. Два квадрати – велетенський яскравий і крихітний мутний – мерехтіли кожний по - своєму, споглядаючи один одного, і була мить, коли зірки стали, як очі, а очі, як зірки.
Все це відбулося в містечку Тутівськ, в чахлому палісаднику, що на розі Дворянської і Дігтярного провулку, з 1 на 2 травня N-1року, в 11½ ночі.
- І знаєте, Надю, - продовжив голос, - ви думаєте, що ми в містечку, серед освітлених лампами будиночків? Ні, ми серед зірок. Он там хтось іде по кладці. Зупинити його і спитати: ти де? Скаже: в Тутівську. І не знає, негідник, що не в Тутівську, а у всесвіті. От, якщо подумати тільки: всі зірки, скільки їх не є, дивляться на нас, а ми хоча б інколи подивимось на них? І то так – на пів секунди, випадково. Це навіть дуже неввічливо – не відповідати на погляд… Ви смієтесь, Надійко? Всесвіт … Але у вас холодні руки. Дайте, зігрію.
На секунду в малому Квадратику Пегаса сталася космічна катастрофа: дві пари зірок зробили спробу злитися в подвійну зірку: у Тутівську це називається «поцілунок».
І знову: «Всесвіт, Всесвіту, Всесвітові», - почав схиляти захоплений голос.
Надійка мовчала, але думала: «Поки що – нехай, але в своєму домі ніяких там всесвітів – не дозволю».
II. ГНІЗДА.
Містечко Тутівськ, як і всі провінційні містечка представляло собою клубок поплутаних вулиць протягнутих то там, то тут, як нитки в голках, то в каланчу, то в дзвіницю; дві – три тисячі обведених побіленими стінами, прикритих зверху червоною і зеленою жерстю щасть, кожне величиною в три – чотири кімнати. Щастя перенумеровані, так що жителям Тутівська ніяк і нікуди дітися від своїх щасть, не переплутати їх, не залізти не в своє щастя.
На початок вересня N-го року чоловік і Надійка були заручені. Вони любили вечірні прогулянки на спорожнілих вулицях напівпустого містечка: віконниці повсюди були наглухо закриті. Перехожих мало. Мрячило. Дворовий пес, сівши на мокрі дошки тротуарного настилу і задравши голову, гавкав у небо.
- Дивись, Надійко, пес гавкає на сузір’я Пса, ха - ха! А ось і наш старий знайомий – Квадрат Пегаса. Пам’ятаєш, Надю, той травневий вечір?...
- Пора додому. Сиро.
- Зараз. А я от інколи думаю: в небі зірки і в книгах чорні зірочки. По книжковим зірочкам відшукують примітки, внизу, під текстом. А по синім? Може бути, кожен із нас буде знайдений по його зірці…
- Додому пора. Пізно.
- Йдемо, йдемо, моя маленька приміточка.
Повернули назад. Йшли поміж засунутих болтами віконниць.
- А раптом, Надійко, там в будинках всі померли? Давно померли. І ми з тобою, ще живі посеред трупів? Га?
Притиснулись пліч - о – пліч: так правда прикидалася фантазмом.
Сидячи на мокрих скрипучих дошках настилу, задравши голову у височінь, дворовий пес сумно гавкав про щось далекому зірковому Псу.
Через тиждень в будинок № 6-а по Дігтярному провулку, під особистим наглядом Надійчиної матері, було внесено, ретельно зібрано – скручено і поставлено на чотири лаковані ноги – величезний і складний інструмент: двоспальне ліжко. Обличчя у людей, які згвинчували – ставили – спостерігали були серйозними; навіть значущими. І ще через тиждень чоловік і Надія тричі обійшли навкруг аналоя, точно тричі пробуючи зімкнути орбіту яка вперто не змикалась. За тим у них бути забрані обвиті сріблом запалені свічки: свічки загасили і сховали до шухляди.
III. СІДЛА.
Запоздоровляли. Робилося це так: приходили люди, хапали рукою руку і, посміхаючись, просили показати «гніздечко». Походивши по усіх кімнатах, перещупавши все очима, розходились по своїм власним прим’ятим і напіврозтасканим гніздам. Після чого хотілось витерти всі речі чистою ганчірочкою. Так до тутівського гніздовища приєдналося ще одне.
За прислів’ям, «перший місяць – медовий, другий – полиновий».
Почалося це в перших числах полинового місяця. Уже згадувалось, що Надійка не любила частих рацей про всесвіт. Тепер всесвіт замінили, - спочатку кузина Марія Іллінічна, затим покоївка Глаша і, нарешті, червономорда кухарка Лукера. Зсуви днів; суперечка – примирення – сварка – напівпримирення. Позначився навіть ритм у зміні холодів і тепл. При примиреннях зазвичай теплі м’які руки обіймали чоловіка за шию – ніжно, але владно. Життя нібито затиснуло в глухі віконниці в тісний заступ речей.
«Неможна так», - вирішив він. Але вночі знову гнучкі руки ніби тасьми, лягли на плечі і груди, стяглися – м’яко, але владно, - і «неможна» замовкло.
Вранці, штовхаючи двері канцелярії, чоловіка зупинив окрик: «Ну, ти!»
Озирнувшись, він побачив коня запряженого у воза. Синій пар стояв навколо його нерівно дихаючих боків. Візник, привалившись всім тілом до обідраного в клоччя, витертого боку коня, затягував ремінь попруги м’яко, але владно – тасьма вдавлювалася в тіло.
Щось як нібито різонуло чоловіка по очах.
«Дурниця», - відмахнувся він і увійшов до канцелярії в напіврозчинені двері, що чекали його. Їхні створи автоматично – м’яко і беззвучно – зачинилися.
IV. ВІДЦВІВ.
Життя ронило дні, як дощ осінні краплі.
У Тутівську і справді настала липка, слизька осінь. Таке вже коло: спочатку пахучий бузок, вишневий білоцвіт; затим падаючі долу пелюстки відцвітаючих троянд; потім холодні хризантеми; а після і безлистя – оголені стебла та жовта плутанина із вітром зжужмлених трав. Палісадники біля будинків відцвіли, стали нудними і дурними квадратами: невідомо, для чого. Облетіло заодно і юне щастячко. І чоловік почав никнути, в’янути день за днем: в душі без цвіту і без променя; душа, як дурний квадрат палісадника: невідомо, для чого.
Ключ в дверцятах книжної шафи спочатку клацав часто, потім рідше і рідше, точно розучившись виклацувати своє куце колінце. Зошити з короткими неохайними рядками спочатку лежали на столі; потім – в верхній шухляді столу; потім – в середній; потім лягли на дно нижньої, під старі конторські книги і паперовий мотлох.
V. ПРИДБАВ.
В будинку по Дігтярному провулку № 6 – а була одна вуглова, не любима Надією Василівною кімната. Дійсно, вже в якийсь такий безглуздий квадрат розтягли її в різні сторони вугли. Під їдальню не годилась. Ліжко не поставити ніяк – значить і не спальня. І відійшла чотирикутна нісенітниця чоловіку «подобою кабінету». Він любив цю кімнатку: нагадувало щось давнє і миле. Одного разу в зимову ніч, відходивши по скриплячий підлозі верст сім, чоловік сів біля вікна і притиснув підборіддя до підвіконника. І в той же час на дошці підвіконня, взявши голову в круг, усілися маленькі сірі злидні. Зашептали.
- А квартира тіснувата, - пискнув один.
- Діти ростуть, - підшепнув другий злидень.
Чоловік слухав не підіймаючи голови. Тоді, одна осміліла нежить, вчепившись шорсткими лапками за мочку і край лівого вуха чоловіка, засунула сіру головку в середину вушної раковини: «Пам’ятай про чорний день…»
І злидні, замкнувши коло, зашелестіли тихим відлунням: пам’ятай про чорний день. Всередині настінного годинника зубці, чіпляючись за зубці, з натугою тягли на довгому мідному цепу – секунди і ще секунди, - і, коли чоловік підняв голову, злиднів не було: зимова мерзлякувата зоря – мокрим синьо-сірим обличчям до скла.
В двері постукали:
- Вставай, пора на службу.
Людина – із творця і тварі. І «не я» і «я». Порившись в нижніх шухлядах столу Івана Івановича (прийшов час узнати, що чоловіка звали всього – на всього так), мабуть, можна було б ще знайти де-небудь незаймані жовтизною розрізнені аркуші слабого поступу творця. Чи потрібна творцю річ? Але твар руками і думкою – до речі. Ось чому, щось підрахувавши, перерахувавши і поклацавши жовто - чорними «кісточками» в дерев’яному квадраті рахівниці, Іван Іванович вирішив, нарешті, придбати.
За межами міста зеленів травою і чортополохом пустир: Мушині Сяжки.
Тут Іван Іванович придбав ділянку і почав будуватися.
В буденні дні на Мушиних Сяжках стукали сокири і вищали пилки, а в недільні дні Іван Іванович з дружиною і виводком здійснювали прогулянку до зростаючого, цеглина за цеглиною, власного дому. Йшли неспішно, крок за кроком. Попереду, шкутильгаючи на гнутих рахітом ніжках, - діти; за ними – бонна; за бонною – подружжя.
Діставшись до будівництва, ходили по перехрещеним балкам всередині великого дерев’яного коробу.
- Що тут, Ваню?
- Дитяча.
- А он тут?
- Кабінет.
Кабінет був правильним подовженим прямокутником.
- Ну, от і добре, - говорила Надія Василівна, - а то я твоєї косостінки бачити не можу.
Зізвали встиглих вивалятися у вапні дітей. Снідали. Знову ходили над сміттям і щебенем по хитких балках. З ніжною посмішкою зупинявся Іван Іванович над якою – небудь ямою, прикритою дошками або у виступаючої неотесаної колоди і вистукував по виступу палкою лиш йому чутну мелодію. Вечоріло. Сидячи на будівництві, можна було побачити, як зверху темніючи небо відкривало, одне за одним, смарагдові очі.
- Коли нарешті настелять дах? – питала Надія Василівна.
Знову скликали дітей і повернулися в сутінках в Тутівськ.
VI. ОДЯГНЕНИЙ.
Назавтра чекав переїзд. Іван Іванович в останній раз ходив по скриплячим половицям свого старого кабінету. Частина речей вже була винесена: вугли квадрату, які розходились врізнобіч оголювалися і похмуро слідкували за крокуючим чоловіком. Червоніла зоря. Треба було до пітьми прибратися в шухлядах письмового столу. Витягуючи шухляду за шухлядою, Іван Іванович почав передивлятися розпухлі за багато років паперові стоси. Спочатку пішли нумеровані «Діла», затим переписка, потім купа сімейних співробітницьких фотографій, потім …купка пожовклого паперу, перев’язана шпагатом. Розв’язавши шпагат, почав перегортати: злежані літери, звільнившись від конторських пластів, куп листів, які давили зверху, розправили свої з іржавим відливом згини і закарлючки і заговорили – тихо, але виразно – про те, що відійшло, але все ще чекає зустрічі.
Іван Іванович підняв голову: на горизонті над зламом покрівель загорялися смарагдовим вогнем чотири зірки.
«Квадрат Пегаса», - посміхнувся чоловік.
Але Іван Іванович смикнув за тасьму штори, - і штора опустилась. Чоловік змовк. А за стіною син – гімназист Саша підзубрював:
- Зірки – гнізда – сідла … цвів – придбав – одягнений…. Зірки – гнізда…
І раптом Іван Іванович зрозумів: все це навколо – чуже, тисячі і тисячі разів кимось одягнене, заношене, затаскане мільйонами очей і видивлене ними вкінець. І от ці зелені обкладинки «Дєл», і ті фотографії якихось дітей і дружини – все це напнуте, прокатне, обкладинка чужої нудної справи. І сам він, Іван Іванович, не «я» йому, чоловікові, а «він», чужий, міріади разів одягнутий і затертий. Ззовні хтось потяг за дверну ручку:
- Пане, чуєте, приїхали візники.
- Зараз.
VII. ВІДОБРАЖЕНИЙ.
Крилатий переступив поріг.
В беззвучні відкрилися і закрилися в лазур і золото ковані двері. Пройшовши анфіладами мовчазних покоїв поміж рядами ніш з вкладеними в них папірусними звитками, обвитими срібними нитями, мимо стражників, що стояли, опираючись на рукояті мечів, крилатий зупинився. Голубе сукно перегороджувало путь.
- Здається, ясно, зірковим по темряві: «Калоші і крила прохання залишати в присінку».
- Так, але …
- Хто?
- Бувший ангел – хранитель.
- Документ?
- Ось.
- Прострочений на два тисячоліття.
- Але ж ми розмовляємо в казці.
- Отож – бо. В якій справі?
Хитнувши воскриліями прибулець відповідав:
- Там у світах я був ангелом – хранителем душі. ЇЇ не стало. І от прийшов сюди здати свій пост.
- Архіваріуса, - покликав голос із-за голубого сукна.
Прошелестіли кроки: хранитель звитків в чорному одязі з уважно – сумним обличчям представ перед ними.
- Сузір’я? – спитав він.
- Квадрат Пегаса.
- Світ?
- Семиорбіття Сонця.
- Ім’я планети?
- Земля.
- Місце?
-Тутівськ.
Архіваріус опустив руку в нішу і вийняв старий, в зірковому пилу пергаментний
звиток. І з шурхотом звиток розкрив свої знаки.
Хранитель підняв тонкі персти: свідчу смерть душі, мені врученої.
Із - за голубого простяглася чорна, в формі нерівновуглого квадрату печать і вдарила об пергамент. Чотиризірковість квадрату відтиснулась чорними знаками на звитку.
- Відображено, - промовив архіваріус.
- Відображено, - тихо повторили стражі.
І стало тихо за в лазур і золото кованими дверима: а біля порогу нового, з непросохлою зеленою покрівлею будиночка, що на Мушиних Сяжках, стукали колеса возів: це Іван Іванович, з сім’єю, на чотирьох возах переїздив у свій власний дім.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
1921 рік.