05.09.2011 09:31
for all
354 views
    
rating 5 | 7 usr.
 © Каранда Галина

Стара карга

– Чи визнаєте ви, Маргарито Іванівно. Що задушили власного онука, Барсук Володимира, а потім ще й нанесли йому 15 ножових ударів?

– Визнаю.

– Тобто ви визнаєте себе винною у скоєнні цього злочину?

– Ні, не визнаю.

– Тобто!? – окуляри судді, старої жінки в чорній мантії, поповзли на лоба.

– У скоєнні злочину зізнаюсь, але винною себе не вважаю

Голос літньої жінки був тихий, але твердий. Сиве волосся. Натруджені грубі руки. Рясна ситцева спідниця. Дивний образ дітовбивці…Суддя тряхнула головою і зітхнула.

– Суд іде до нарадчої кімнати…

* * *

Тепер у неї багато часу на роздуми. Довічне ув’язнення – хоча скільки там того віку залишилось. Та, сказати по-правді, вона ніколи так не відпочивала, як тут, у тюрмі. За старістю на роботу її не ганяли. Та й в’їдливі неспокійні сокамерниці воліли не зв’язуватися з старою. Лише тут вона стала Маргаритою Іванівною. Колись кликали Риткою, далі бабою Ритою. А частіше – каргою.

Коли була ще Риткою, в’язала снопи перевеслами. Мочила босими ношами коноплі в холодній воді і отримувала від батька батогом по спині за те. Що стала біля перелазу з кривим Юрком Ії сусіднього хутора.

Тоді, в червні 41-го швиденько розписалась з тим – таки Юрком і наступного дня довго бігла за поїздом, що відвозив коханого на смерть. Ховалася в погребі від поліцаїв, що заганяли дівчат до Германії. А коли її знайшли, то була вже така важка, що живіт руками тримала. Поліцай тільки зареготав та боляче тицьнув прикладом в груди.

Через день Ритка й розродилася Анюткою. Так тяжко тоді було. Що старалася забути ті часи. Ніколи нікому не розповідала про них. Та й не пам’ятала деталей. Пригадується тільки панічний страх і висока кукурудза, в якій чомусь ховалася з малою від «мессерів».

Маргарита Іванівна тяжко зітхає. Скільки того страху натерпілася в житті – не передать. Зате тепер добре – нічого боятись. Все найстрашніше вже сталося. Сиди тихенько й смерті жди. Благодать…

Володька взагалі їй не внук, а аж правнук. Балуваний хлопчина. Лиха ніколи не бачив. Борщ йому, бачте, не смачний. Та якби їй з Анькою того борщу в далекому 47-му. Та не те що борщу, якби хоч дерті запареної жменю! Юшку з гнилих буряків і кукурудзяного качання їли. І нічого. Смачна була. А він – «ти, бабо, хоч би на старості літ їсти до ладу навчилася варити». Ну та Бог з ним, царство небесне…Прости Господи гріхи мої тяжкі…

Анька її рано померла, сорок годочків тільки виповнилося сердешній. Сказалося голодне дитинство й дитячий переляк, коли хата від бомби розірвалась (а вони тоді в кукурудзі недалечко так сиділи).

Але дочку Тетянку заміж встигла видати. Це вже внучку, значить., Ритчину. І чоловік її, Андрій, непоганий попався, непитущий, уважливий. Так що толку, як бідний, як церковна миша. Тулилися в гуртожитку майже двадцять годочків, поки на квартирку таку-сяку спромоглися. Дві маленькі кімнатки хоромами їм здавалися. І тоді лише зважились дитину завести. Вовчика покійного (прости Господи!). Думали тепер легше стане в своїх стінах. А тут квартплата зроста, Вовчик росте, апетит у нього росте.

Поплакали Тетяна з Андрієм, забрали престарілу бабцю Ритку до себе, за Вовчиком приглядати, а самі на заробітки за границю чкурнули. А Маргарита Іванівна хоч і жилава, і наче при здоров’ї ще. Але ж вісімдесят годочків не спишеш… Онука. Правда, обіцяла через три місяці повернутись. А ще й Андрієвий брат навідувався, Тарас. Продуктів принесе, зробить в хаті що треба, Вовчику прикаже бабцю слухатись. А потім приїхала Тетяна. Гостинців навезла, грошей, комп’ютер малому купила – і знову поїхала. Сказала, на пів року. Отоді хлопець і зобидився на мамку з татком. Покинули мов на стару каргу…Проковтнула тоді ту «каргу», по совістила тільки, щоб про батьків поганого не думав – для нього ж стараються. Хоча…Сама важче жила. А з батьківщини не їхала, Аньки не кидала. Став тоді Вовка цілий день за комп’ютером сидіти, в якісь стрілялки грати. Вийде з кімнати – очі скляні, руки тіпаються, ніби кнопки шукають. А баба прихворіла була тоді. Тарас кілька днів не заглядав. Продуктів не приносив. Ну зварила борщ не засмажений.

Сів внучок обідати, скривився. А що нервовий став останнім часом, то й зіпхнув миску з столу.

– «Ти, стара карга, хоч борщ навчись варити!»

– Пізно мені вчитися, синку, тільки й мовила тоді.

А вночі, коли заснув Вовчик. Приклала йому подушку до обличчя. А побачивши, що не здужає. Як прокинеться то й ножем ударила. Однак з нього вже нічого путнього не виросте. Хоч і жалко внучка. А Бог простить. І її простить, і його простить.

От тільки якби вночі Вовчик не снився…

    Публікації: Каранда Галина

    Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

    Обговорення

    Візьміть участь в обговоренні

    • Поскаржитись
     11.12.2016 19:35  © ... => роман-мтт 

    це на основі сюжету новин... 

     11.12.2016 15:23  роман-мтт => © 

    Жах. Сильно! 

     03.03.2012 01:59  © ... => Ницик Андрій 

    дякую за відгук. так, у нас жодне покоління нормально не прожило свій вік. занадто нестабільне в нас суспільство, що й породжує отакі страшні історії. 

     03.03.2012 01:54  Ницик Андрій 

    Жах. Проглядається тяжка доля усіх чотирьох поколінь, кожне з яких страждає по-своєму. А ось бабуся... На старість літ віднеслася до правнука як до непутящого кошеняти, якого топлять у відрі. :( 

     09.09.2011 16:41  Оля Стасюк 

    Хвилюююююююююююююча історія

     05.09.2011 19:39  Автор Невідомий 

    Скільки змісту... 

     05.09.2011 16:20  Тетяна Чорновіл => © 

    Чого тільки не почуєш у світі! (((((

     05.09.2011 15:10  © ... => Тетяна Чорновіл 

    Пару років назад сюжет коротенький про це у новинах був.

     05.09.2011 10:50  Тетяна Чорновіл => © 

    Страшна історія!